Чи З’явився постріл Карандышева несподіванкою для Лариси Огудаловой – Островський Олександр

Лариса Огудалова – бідна наречена, без приданого. Вона усвідомлює це, хоча вже й встигла звикнути до зовнішнього блиску, до радостей легкого життя. Натура суперечливої, позбавленої цілісності характеру, героїня оточена людьми вульгарними, цинічними. На перший погляд здається, що героїня не почуває свого оточення, але це не так. Мені здається, що Лариса Огудалова просто не хоче зауважувати нічого навколо, їй так зручно, вона прагне жити мріями, ілюзіями. Адже так набагато простіше. Однак довго перебувати в мнимому невіданні вона не може, відмовившись від стилю життя, проповедуемого матір’ю, вона не може відмовитися від вульгарних поклонників. Вожеватов, Кнурів, Карандышев, Паратов… Хто допоможе героїні? Може, Паратов, якого вона полюбила самозабутньо, немов приносячись жертву?

Лариса, довідавшись про обман Паратова, важко переживає наругу над своїми чистими почуттями. Вона виявилася іграшкою, незначною річчю, якою можна користуватися собі на втіху, а потім, викинути через непотрібність. Як хочеться вибирати, але в даних умовах вибирає не вона, вибирають, розглядають, визначають придатність речі ті, хто може заплатити. Іноді річ переходить у руки іншого, іноді неї викидають, переміщають, як фігуру на шахівниці, тасують, як карти в колоді. Життя – гра… Як же надійти?

Героїня приходить до розуміння того, що відхід з життя може вирішити всі її проблеми. Але важко відірватися від того, про що мрієш, що мариться тобі в сні. Тому Ларисі важко позбавити себе життя, от вона в обриву, дивиться долілиць. Може, зараз чайку змахне крильми й відчує таємничість польоту? Але ні, не вистачає рішучості молодій жінці, тримає її тоненька ниточка любові. Однак автор готовить читача до трагічного фіналу. Ще на початку твору Лариса чує постріл із пристані, він неї лякає. Потім перед нами з’являється Карандышев із сокирою в руці. Пізніше Лариса Дмитрівна згадує про “байдужий постріл” Паратова в монету, що перебуває в руках улюбленої жінки. Лариса Огудалова говорить: “Тут на кожному сучку повіситися можна”, а у Волзі “скрізь утопитися легко”. Далі звучить припущення Робинзона про можливе вбивство. Та й сама героїня відверто мріє :”Кабы тепер мене вбив хто – небудь?”

Я вважаю, що постріл Карандышева не був несподіванкою для героїні. Цей постріл підготовлений самим життям. Карандышев убиває Ларису, перебуваючи в стані, близькому до божевілля, але він і сам не представляв, яке благодіяння робить він в ім’я героїні. Адже це її вибір. Лариса – чайка, крила її розправлені для польоту, душа відкрита волі, щастю. Адже людина приходить у життя любити, творити добро, дарувати радість. А будинок, у якому народилася й виховувалася Лариса, подібний до жалюгідної клітки. Нудотний захід неправди, розпусти, брудних грошей переслідує героїню й не дає спокою її душі. Говорять, що золото блищить і не втрачає своєї ціни, навіть виявившись у перегної. Але золото – це метал, а людина (особливо жінка, що має тонку щиросердечну організацію) не здатна протистояти обставинам. Адже поруч немає жодного людини, що зміг би підтримати, розділити любов, який переповнене й нудиться серце Лариси

Героїня виявилася перед вибором: зрадити свої почуття або піти з життя в надії знайти себе в інший світі. Адже цей мир не для жінки – чайки; мрії розбиваються, Лариса розуміє, що більше не зможе жити в клітці, навіть у золотий. І тому – слава Карандышеву! Мені здається, що героїня не змогла б жити з Карандышевым, тому що саме він є в цій п’єсі її двійником, тільки душонка в нього дрібна, та й сам він викликає в читача лише легку жалість. Ця людина дала себе розтоптати, відкрив своє серце для плювків і, видимо, звик жити із цим брудом. Саме він, Карандышев, людина, доведена до краю, погрязший у суєті, не спроможний завоювати Ларису, але бажаючий володіти нею, повинен був подарувати їй звільнення. Я думаю, фінал цієї п’єси й не міг бути іншим. Адже це п’єса про трагедію безприданниці з гарячим серцем