Початок творчого шляху Генріха Гейне
Можна сказати, що Генріх Гейне є не тільки найзначнішою, а й чи не найхарактернішою постаттю пізнього німецького романтизму. Еволюція його творчості виразно відбиває істотні закономірності й тенденції розвитку німецької літератури 20-40-х років, коли в ній відбувалися бурхливі й складні процеси. В літературу він прийшов на межі 20-х, коли ще були живими й дійовими традиції раннього романтизму, і його поетична творчість в основному розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією. Різкий поворот наступає в 30-ті роки, коли зростає громадсько-політична активність поета, все більше він проймається радикальними настроями і на початку 40-х проголошує себе «барабанщиком революції». В його творчості цього періоду публіцистика тіснить поезію, і річ тут не лише в тому, що він пише переважно публіцистичну прозу, – його поезія теж значною мірою стає публіцистичною. В останній період життя й творчості – період «матрацної могили» – Гейне повертається до ліричної поезії, яка набуває нового змісту й звучання.
Водночас слід сказати, що творчість Гейне, особливо 30-40-х років, не вкладається в рамки романтизму, навіть найширше трактованого. Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попередні періоди, переживав кризу, коли письменники активно шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світоглядними засадами й естетикою, – пошуки продовжувалися і в їх параметрах, зокрема, в німецькій літературі теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціалізмом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи «Молода Німеччина», Г. Бюхнера тощо? На цей же період припадає роз – квіт бідермаєру в німецькій літературі й мистецтві, і всі ці різнорідні елементи й інтенції нерідко примхливо перепліталися в творчості багатьох тогочасних німецьких митців, у тому числі й Гейне.
Початок творчого шляху. Народився Генріх Гейне 1797 р. в Дюссельдорфі на Рейні в небагатій єврейській родині торгівця сукном. У той час Рейнська область була окупована Францією і освіту він починав у ліцеї, відкритому французами. Після їх вигнання і приєднання Дюссельдорфа до Пруссії різко змінилася ситуація й перспективи підлітка на майбутнє, він залишає ліцей і переходить у комерційне училище. В 1816 р. батьки відправляють його в Гамбург, до багатого дядька, банкіра Соломона Гейне, де він мав пройти школу ділової людини.
В домі Соломона Гейне поет провів три роки; почувався він тут незатишно, на становищі бідного родича, в середовищі, яке було йому чужим. Тут же він пережив першу інтимну драму, кохання до кузини Амалії, яка ним зневажила й вийшла заміж за прусського аристократа. Цим нерозділеним коханням і породженими ним болісними переживаннями інспірована рання поезія Гейне, з якої згодом склався цикл «Страждання юності».
Пересвідчившись, що із «непутящого хлопця» комерсант не вийде, Соломон Гейне дав згоду на вступ небожа до університету, власне, погодився його утримувати під час навчання. У 1819 р. Гейне вступає до Боннського університету, через рік переводиться до Геттінгенського, а завершує курс в Берлінському університеті. Навчався він на юридичному факультеті, але юриспруденція його не приваблювала, незрівняно більше захоплювала його поезія; здається, ні разу в житті він так і не скористався отриманим дипломом юриста. Саме в університетські роки завершується становлення Гейне-поета. Наприкінці 1821 р. вийшла в Берліні перила збірка поета під скромною назвою «Вірші Г. Гейне», яка не лишилася непоміченою і мала схвальні відгуки критики. Весною 1823 p., перед закінченням університетського курсу й від’їздом із Берліна, побачила світ друга його книга, збірка поезій з двома драматичними творами – «Трагедїі з ліричним інтермеццо».
Ці ж цикли дали й назву збірці «Книга пісень». В ній переважна більшість віршів орієнтована на народну поезію, на ритмомелодику, образність і стиль німецьких народних пісень. Тут Гейне йде в руслі німецького народно-фольклорного романтизму, прокладеному гейдельберзькими романтиками, продовжує традицію Брен-тано, Ейхендорфа, Уланда, В. Мюллера та інших поетів. Як і в народних піснях, невіддільних від музичного виконання, в поезіях «Книги пісень» живе дух музики, вони на рідкість мелодійні, і цим пояснюється їхній незвичайний успіх серед композиторів. За кількістю перекладів на музику збірка «Книга пісень» не має собі рівних у світовій поезії. За підрахунками німецьких учених, на кінець XIX ст. нараховувалося близько півтори тисячі музичних творів на тексти й мотиви із цієї збірки, в тому числі таких видатних композиторів, як Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Ліст, Р. Вагнер, Ф. Мендельсон, Е. Гріг, П. Чайковсь-кий, М. Лисенко та ін.
І все ж було б спрощенням вважати, що гейнівська «Книга пісень» є завершеним втіленням народно-фольклорного романтизму. На відміну від гейдельбержців чи В. Мюллера, Гейне не прагнув пройнятися цілісним народним світовідчуттям, на змістовому рівні він далеко від нього відходить. Сам він писав про це так у листі до Мюллера: «Які чисті, які ясні ваші пісні, і всі вони – пісні народні. В моїх віршах, навпаки, певною мірою народна тільки форма, а їхній зміст належить «цивілізованому» суспільству, скутому умовностями». Далекий від народнопісенного ліричний герой збірки, за своєю природою він є скоріше німецьким інтелігентом того часу, який свої почуття й переживання виливає в дещо відсторонених і поетично абстрагованих народнопісенних формах і образах. Вірші «Ліричного інтермеццо» Гейне називав то «маленькими сентиментально-лукавими пісеньками», то «гумористичними піснями в народному дусі», тим самим вказуючи й на те, що в них велику роль відіграє іронія та елемент артистичної гри.
