Образ селянки Матрены Тимофіївни в поемі Некрасова «Кому на Русі жити добре» – Некрасов Микола

У творчості Н. А. Некрасова багато добутків присвячено простій росіянці жінці. Доля російської жінки завжди хвилювала Некрасова. У багатьох своїх віршах і поемах він говорить про її тяжку частку. Починаючи з раннього вірша «У дорозі» і кінчаючи поемою «Кому на Русі жити добре», Некрасов розповідав про «доленьку жіночої», про самовідданість російської селянки, про її щиросердечну красу. У вірші «У повному розпалі жнива сільська», написаному незабаром після реформи, дане правдиве відбиття нелюдської важкої праці молодої селянки – матері:

Частка ти! – російська доленька жіноча!

Навряд чи сутужніше знайти…

Розповідаючи про важку частку російської селянки, Некрасов нерідко в її образі втілював високі подання про духовну могутність російського народу, про його фізичну красу:

Є жінки в росіян селеньях

Зі спокойною важливістю осіб,

Із красивою силою у движеньях,

З ходою, з поглядом цариць

У творах Некрасова виникає образ «величної слов’янки», чистої серцем, світлої розумом, сильної духом. Це й Дар’я з поеми «Мороз, Червоний ніс», і проста дівчина з «Трійки». Це й Матрена Тимофіївна Корчагіна з поеми «Кому на Русі жити добре».

Образ Матрены Тимофіївни як би завершує й поєднує у творчості Некрасова групу образів жінок – селянок. У поемі відтвориться тип «величної слов’янки», селянки среднерусской смуги, наділеною стриманою й строгою красою:

Ставна жінка,

Широка й щільна,

Років тридцяти осьми.

Гарна; волосся із проседью

Ока більші, строгі,

Вії найбагатші,

Сувора й смаглява

Їй, розумний і сильної, поет довірив розповісти про свою долю. «Селянка» – єдина частина поеми «Кому на Русі жити добре», вся написана від першої особи. Намагаючись відповістити на запитання мужиків – правдошукачів, чи може вона назвати себе щасливої, Матрена Тимофіївна розповідає історію свого життя. Голос Матрены Тимофіївни – це голос самого народу. Тому – Те вона частіше співає, чим розповідає, співає народні пісні. «Селянка» – сама фольклорна частина поеми, вона майже повністю побудована на народно – поетичних образах і мотивах. Вся історія життя Матрены Тимофіївни – це ланцюг безперервних нещасть і страждань. Недарма вона говорить про себе: «Я потуплену голову, серце гнівне ношу!» Вона переконана: «Не справа між бабами щасливу шукати». Чому? Адже була ж у житті цієї жінки любов, радість материнства, повага навколишніх. Але своєю розповіддю героїня змушує задуматися мужиків над питанням, чи досить цього для щастя й чи не переважать цю чашу всі ті життєві тяготи й негоди, що випадають на частку російської селянки:

По мені тиха, невидима,

Пройшла гроза щиросердечна,

чиПокажеш її?..

По мені образи смертні

Пройшли невідплачені,

И батіг по мені пройшла!

Повільно й неквапливо веде Матрена Тимофіївна своя розповідь. Добре й привільно жилося їй у рідному домі. Але, вийшовши заміж за Пилипа Корчагіна, вона потрапила з «дівочої волі в пекло»: марновірна свекруха, п’яниця свекор, старша зовиця, на яку невістка повинна була працювати, як раба. Із чоловіком їй, щоправда, повезло. Але Пилип тільки взимку вертався із заробітків, а інший час заступитися за неї було комусь, крім дідуся Савелія. Розрадою для селянки стає її первісток Демушка. Але по недогляду Савелія дитина гине. Матрена Тимофіївна стає свідком наруги над тілом своєї дитини (щоб з’ясувати причину смерті, влади роблять розкриття трупа дитини). Довгий час не може вона простити «гріх» Савелію, що він недоглядів її Демушку. Але на цьому випробування Матрены Тимофіївни не скінчилися. Підростає її другий син Федот, отут з ним трапляється нещастя. Її восьмирічному синові загрожує покарання за те, що в пастухах він скормив голодній вовчиці чужу вівцю. Пошкодував її Федот, бачив, яка вона голодні й нещасна, і вовченята в неї в лігвищі не годовані:

Дивиться, піднявши голову,

Мені в очі… і завила раптом!

Щоб позбавити маленького сина від покарання, що загрожував йому,, Матрена сама лягає замість нього під різки

Але найважчі випробування випадають на її частку в неврожайний рік. Вагітна, з дітлахами, вона сама вподібнюється голодній вовчиці. Рекрутський набір позбавляє її останнього заступника, чоловіка (його забирають позачергово):

…Голодні

Коштують сиротки – дитинки

Переді мною…Неласкаво

Дивиться на них родина,

Вони в будинку галасливі,

На вулиці забіякуваті,

Ненажери за столом…

И стали їх пощипувати,

У голівку поколачивать…

Мовчи, солдатка – мати!

Матрена Тимофіївна вирішує просити заступництва в губернатора. Вона біжить у місто, де намагається добратися до губернатора, і коли швейцар за хабар пускає її в будинок, кидається в ноги губернаторші Олені Олександрівні:

Як кинуся я

Їй у ноги: «Заступися!

Обманом, не по – божеськи

Годувальника й батька

У дитинок беруть!»

Губернаторша пошкодувала Матрену Тимофіївну. Із чоловіком і немовлям Лиодорушкой вертається героїня додому. Цей випадок закріпив за нею репутацію щасливиці й прозвання «губернаторші».

Подальша доля Матрены Тимофіївни також рясна лихами: одного із синів уже забрали в солдати, «двічі погоріли… Бог сибірської язвою… тричі відвідав». В «Жіночій притчі» підводить підсумок її трагічної повісті:

Ключі від щастя жіночого,

Від нашої вільної воленьки

Закинуті, загублені

У бога самого!

Історія життя Матрены Тимофіївни показала, що самі важкі, нестерпні умови життя не могли зломити селянку. Суворі умови життя вигострювали особливий жіночий характер, гордий і незалежний, звиклий скрізь і у всім покладатися на власні сили. Свою героїню Некрасов наділяє не тільки красою, але великою щиросердечною силою. Не покірність долі, не тупе терпіння, а біль і гнів виражені в словах, якими вона закінчує розповідь про своє життя:

По мені образи смертні

Пройшли невідплачені…

Збирає гнів у душі селянки, але зберігається віра в заступництво Божої матері, у силу молитви. Помолившись, вона відправляється в місто до губернатора шукати правди. Рятує ж її власна щиросердечна сила й воля до життя. Некрасов показав в образі Матрены Тимофіївну й готовність на самопожертву, коли вона встала на захист сина, і силу характеру, коли вона не відмінюється перед грізними начальниками. Образ Матрены Тимофіївни весь як би витканий з народної поезії. Ліричні й весільні народні пісні, голосіння здавна розповідали про життя селянки, і Некрасов черпав із цього джерела, створюючи образ своєї улюбленої героїні

Написана про народ і для народу, поема «Кому на Русі жити добре» близька добуткам усної народної творчості. Стих поеми – художнє відкриття Некрасова – як не можна краще передав живу мову народу, його пісні, приповідки, приказки, що увібрали в себе багатовікову мудрість, лукавий гумор, сум і радість. Вся поема – істинно народний добуток, і в цьому неї велике значення