Образ автора в романі Пушкіна «Євгеній Онєгін» – Пушкін Олександр

«Євгеній Онєгін» – це не просто роман, це роман у віршах. По вираженню самого Пушкіна, є «диявольська різниця» між цими двома жанрами: роман – це завжди добуток епічне, а віршована форма припускає наявність ліричного початку, суб’єктивного елемента. Таким чином, у романі у віршах досить значиме місце повинен займати образ автора. Розглянемо ж його детальніше.

Насамперед, автор у цьому добутку є ліричним героєм, і його образ розкривається в основному за рахунок так званих ліричних відступів. Діапазон їх тим широкий, але можна виділити трохи основних груп

Так, частина ліричних відступів носить автобіографічний характер. У них автор згадує про своє минуле, про своїх коханих, говорить про життєвий шлях і підводить підсумки. Наприкінці сьомої глави, наприклад, поет говорить про улюблену жінку:

Але та, котру не смію

Тривожити лирою моею,

Як величний місяць,

Серед дружин і дівши блищить одна

З какою гордістю небесної

Землі стосується вона!

Як млістю груди її повні!

Як томен погляд її чудесний!.. –

И відразу сам зупиняє себе:

Але повно, повно; перестань

Ти заплатив шаленості данина

В уривках із глави, присвяченої подорожі Онєгіна, Пушкін порівнює себе в минулому й у сьогоденні:

Які б почуття не таїлися

Тоді в мені – тепер їх немає:

Вони пройшли иль змінилися…

Мир вам, тривоги минулих років!

У ту пору мені здавалися потрібні

Пустелі, хвиль краю жемчужны,

И моря шум, і купи скель,

И гордої діви ідеал,

И безіменні страданья…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Інші потрібні мені картини:

Люблю піщаний косогір,

Перед хатинкою дві горобини,

Хвіртку, зламаний забір…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мій ідеал тепер – господарка,

Мої бажання – спокій,

Так щей горщик, так сам великий

Говорячи про різні періоди життя, автор найчастіше згадує Ліцей. Наприклад, на самому початку восьмої глави Пушкін пише:

У ті дні, коли в садах Ліцею

Я безтурботно розцвітав,

Читав охоче Апулея,

А Цицерона не читав,

У ті дні в таємничих долинах,

Навесні, при кличах лебединих

Біля вод, що сіяли в тиші,

Бути муза стала мені

Моя студентська келія

Раптом озарилась: муза в ній

Відкрила бенкет младых витівок,

Оспівала дитячі веселощі,

И славу нашої старовини,

И серця трепетні сни

И далі поет описує, як його муза росте й розвивається разом з ним, переборюючи труднощів і міняючись під дією часу й життя

Але в ліричних відступах автор пише не тільки про себе й свої переживання – багато строф присвячені морально – філософським проблемам і питанням. Пушкіна дає оцінку різним подіям і явищам життя, наприклад, констатує, що немає щирої дружби між його сучасниками:

Але дружби немає й тої меж нами

Всі забобони истребя,

Ми почитаємо всіх нулями,

А одиницями – себе

Ми все дивимося в Наполеоны;

Двоногих тварин мільйони

Для нас знаряддя одне;

Нам почуття дико й смішно, –

И ця ситуація зачіпає поета за живе

Неодноразово в ліричних відступах Пушкін говорить про любов. Це може бути виражене в короткому, іноді жартівливому, зауваженні щодо його пристрастей і оцінок жіночої краси:

Діани груди, ланіти Флори

Чарівні, милі друзі!

Однак ніжка Терпсихоры

Прелестней чимсь для мене

Але є й іншого роду авторські висловлення на цю тему, як, наприклад, у восьмому розділі, де автор в одному з ліричних відступів говорить про любов. Ми можемо із упевненістю сказати, що це не просте міркування, але виклад його розуміння любові і її впливів на людину в різні періоди його життя (поет неодноразово підтверджує цю думку в різних місцях тексту роману):

Любові всі віки покірні;

Але юним, незайманим серцям

Її пориви доброчинні,

Як бури весняні полям…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але у вік пізній і марний,

На повороті нашого років,

Сумний страсті мертвий слід…

Також ліричний герой говорить про «своєчасність» не тільки любові, але й всіх подій життя й почуттів взагалі:

Блаженний, хто змолоду був молодий,

Блаженний, хто вчасно дозрів,

Хто поступово життя холод

З літами витерпіти вмів;

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хто слави, грошей і чинів

Спокійно в чергу домігся…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але смутно думати, що дарма

Була нам молодість дана,

Що змінювали їй всечасно,

И обдурила нас вона…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Несносно бачити перед собою

Одних обідів довгий ряд,

Дивитися на життя, як на обряд,

И слідом за чинною толпою

Іти, не розділяючи з нею

Ні загальних думок, ні страстей

Так пише Пушкін про тих, хто не зміг у силу своєї натури знайти спокій і щастя в їх загальноприйнятому тоді розумінні. Досить можливо, що поет і сам себе зараховує до подібним до людей, хоч цей ліричний відступ присвячений скоріше Онєгіну, чим йому. Відокремлюючи себе від свого героя («Завжди я радий помітити різницю / Між Онєгіним і мною…»), Пушкін проте визнає Онєгіна людиною свого кола, рівним йому не тільки за віком і статусом, але й по многим щиросердечних якостях

Ліричного героя Пушкіна турбують не тільки загальнолюдські цінності й турботи, він думає також і про життя особливого роду людей – поетів. Йому хочеться вмерти не просто так, але залишити «непримітний слід» для нащадків:

Живу, пишу не для похвал;

Але я б, здається, бажав

Сумний жереб свій прославити,

Щоб про мене, як вірний друг,

Нагадав хоч єдиний звук

У численних ліричних відступах побутової тематики автор розповідає про свих пристрасті, про звичаї сучасників і їхніх вдач. Так, в одній зі строф четвертого розділу Пушкін пише про сорти вин і про те, який більше він любить і чому:

Удови Клико або Моэта

Благословенне вино…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мене зачаровувало: за нього

Останній блідий лепт, бувало,

Давав я. Помнете ль, друзі?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але змінює піною гучної

Воно шлунку моєму,

И я Бордоіль розсудливий

Уж нині зволів йому

До Аи я більше не здатний;

Аи коханці подібний,

Блискучої, вітряної, живий,

И норовливої, і порожній…

Але ти, Бордоіль, подібний до друга…

З особливим почуттям Пушкін говорить про свою любов до природи, не раз цілі строфи віддаючи описам російського пейзажу:

Гнані весняними променями

З околишніх гір уже снігу

Утекли мутними струмками

На потоплені луги

Посмішкою ясною природа

Крізь сон зустрічає ранок року…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як смутно мені твоє явленье,

Весна, весна! пора любові!

Яке млосне волненье

У моїй душі, у моїй крові!

З яким важким умиленьем

Я насолоджуюся дуновеньем

В особу мені весни, що віє,

На лоні сільської тиші!

Ліричний герой харчує любов не тільки до природи Росії, для нього дорога Москва, її древня столиця, де народився поет:

Як часто в сумній розлуці,

У моїй блукаючій долі,

Москва, я думав про тебе!

Москва…як багато в цьому звуці

Для серця російського злилося!

Як багато в ньому відгукнулося!

З подібних зауважень, замальовок і міркувань складається воєдино портрет ліричного героя, і образу рефлексирующего розумної людини дрібні деталі й подробиці додають глибину й життєвість

Але з образом автора не всі так просто. Справа в тому, що він не тільки ліричний герой роману, він ще і його персонаж. Пушкіна змішує свою, окрему, «ліричну реальність» з реальністю вигаданих персонажів. Так, у Пушкіна й в Онєгіна є загальні знайомі: «До Talon помчався: він упевнений, / Що там вуж чекає його Каверін», – пише автор, називаючи свого друга приятелем героя роману. Автор згадує про те, що вони з Онєгіним збиралися подорожувати разом. І більше того, в Автора по невідомо яких причинах виявляються листи Онєгіна й Тетяни друг до друга:

Лист Тетяни переді мною;

Його я свято бережу,

Читаю з тайною тоскою

И начитатися не можу, –

Так пише поет про любовне послання його «милого ідеалу».

И таке «змішання» не виглядає недоречний і неможливим, тому що сам головний герой Євгеній Онєгін типовий для світського суспільства пушкінської епохи, настільки реалістичний, що багато сучасників поета готові були бачити в ньому риси своїх знайомих, уважаючи їхніми прототипами героя

У цьому добутку в образа автора є ще одна сторона – він є оповідачем. Пушкіна так вишиковує свій роман, що здається, начебто поет прямо на очах читачів створює свій добуток. Так, автор безпосередньо в текст уводить міркування про характери створюваних їм героїв, міркування про те, яке подія буде наступної або могло б їм стати, відбиваючи при цьому можливі нападки критиків. В одній із глав, наприклад, він просить прощення в читачів за те, що багато пише про нещасну любов своєї героїні: «Простите мені: я так люблю / Тетяну милу мою!».

Досить свавільно автор міняє сюжет свого добутку. «Тетяна, за порадою няньки / Сбираясь уночі ворожити, / Тихенько наказала в лазні / На два прилади стіл накрити, – оповідає він. – Але стало страшно раптом Тетяні… / І я – при думці про Світлану <героїні балади Жуковського> / Мені стало страшно – так і бути…» – говорить поет і вирішує: « З Тетяною нам не ворожити». Але й ця «вільність» не порушує гармонії й цілісності добутку, адже воно як би живе й міняється разом савтором.

У процесі створення «Євгенія Онєгіна» Пушкін періодично міркує про сучасну йому Літературі й полемізує зі своїми опонентами, те іронічно озиваючись про той або інший художній штамп, те вибачаючись перед строгими критиками за свою мову й своїх героїв. Наприклад, наприкінці сьомої глави автор дає пародійний вступ і викликує: «…Із плечей геть тягар! / Я класицизму віддав честь: / Хоч пізно, а вступленье є», – іронізуючи над стандартною формою багатьох літературних добутків класицизму. Або ще: описуючи Тетяну наприкінці роману, Пушкін використовує французьке вираження «du comme il faut» для більше точної характеристики героїні й додає в дужках, звертаючись до одному з літераторів, які боролися за чистоту Російської мови, заперечували використання галліцизмів: «Шишков, прости: / Не знаю, як перевести».

Говорить поет також і про типових літературних героїв. Так, він іронічно характеризує героя добутків класицизму минулих років:

Свій склад на важливий лад настроя,

Бувало, полум’яний творець

Виявляв нам свого героя

Як досконалості зразок

Йому Пушкін протиставляє героя сучасних романтичних добутків:

А нині всі розуми в тумані,

Мораль на нас наводить сон,

Порок люб’язний, і в романі,

И там вуж тріумфує він

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лорд Байрон примхою вдалої

Наділив у сумовитий романтизм

И безнадійний егоїзм

Багато ще ліричних відступів і зауважень стосуються умовностей літератури, безглуздих і штучних, що не подобається авторові. Пушкіна намагається відкрити ока й письменникам, і читачам на всю «нежиттєвість» шаблонових художніх прийомів. «Друзі мої, що ж користі в цьому?» – вопрошает він і сам прагне зняти й зі своїх героїв, і із усього добутку натягнутість і умовність. Саме для цього змішує він мир автора й героїв, навмисно порушує сюжетні лінії, міняючи всі «на ходу», уводить, здавалося б, зовсім непотрібні, дрібні риски сучасного йому побуту й т.д. А в цілому можна укласти, що образ автора допомагає створити воістину реалістичний добуток, справжню «енциклопедію російського життя» тієї епохи