«Він так і залишився холодним уламком біля гарячого серця дівчини» – Шоу Бернард

П’єсу «Пигмалион» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пигмалионе. На далекому острові Кіпрі жив цар Пигмалион, у якого був талант скульптора. Талановитий власник острова насолоджувався красою природи, умів робити чудові утвори, але мав одну дивну рису – він ненавидів жінок. Один раз він вирізав зі слоновой кістки (за іншими версіями – з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така прекрасна, що Пигмалион закохався у власний утвір. Дні й ночі просив Пигмалион богиню Афродіту, щоб вона пожвавила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси й була вірною дружиною Пигмалиона.

Шоу назвав свою п’єсу «Пигмалион» і можна було сподіватися на щасливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює

Ми знайомимося із творцем – професором фонетики. Він нагадує Пигмалиона: його ковзан – фонетика, за допомогою якої він може змінити людини. Він бере природний неопрацьований матеріал, «купку бруду» і творить досконалість, може із квіткарки зробити герцогиню. До того ж професор не любить жінок – недарма він самотній. Спочатку події розвиваються відповідно до міфу: з бідної вуличної квіткарки, дочки сміттяра, професор береться «зробити» справжню герцогиню, навчити її розмовляти на правильній англійській мові. Элиза виявляється здатною ученицею, і за якихось там півроку професор «продемонстрував» свій утвір у високому світському суспільстві. Элиза вивчилася мові й манерам, вона виросла духовно, професор звик до цієї дівчини і йому важко було без її обходитися. Професор Хиггинс – фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, вона створив чудову Галатею. Можливо, він і полюбив Элизу, але старанно це приховував? Остання сцена п’єси переконує нас у тім, як необхідні один одному наші герої: вони хоча й сваряться, сперечаються, але за цим переглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий подих любові кружляє над Элизой і Хиггинсом. Професор фонетики звертається до Элизе: «Залишіть мені вашу душу.». Саме її душу, присутність дівчини, її голос так необхідні цьому чоловікові. Але Шоу зовсім не збирається радувати наше серце. Не за Хиггинса, та й не за Пикеринга зможе вийде заміж Элиза – драматург подарує їй нареченого Фредди. Сяйво Елизиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню творця, а будинок простуватого буржуа

Із чим же залишився Пигмалион, що так і не зігрівся біля гарячого серця Галатеї? Він залишився архипигмалионом – тим, якого не зачаровують дівчини, не вражає краса, не зваблює любов. Для аристократа містера Хиггинса Элиза залишилася простою квіткаркою, здатною дівчинкою, людиною з іншого соціального кола. Можливо, якби вона була не дочкою сміттяра, а ученицею – аристократкою, професор зумів би розправити стислі крила своєї любові. Але Элиза – неровня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть «герцогинею», але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає «статусу», «блакитної крові». Для когось це не важливо й цей «хтось» може любити тому, що серце його не може інакше. А для Хиггинса, імовірно, все це має значення. Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пигмалиона це не розчулює, він залишається «холодним» уламком». Бернард Шоу зобразив не міфічну, казкову ситуацію. На мою думку, це реальність. Уявимо собі міфічний фінал п’єси: Хиггинс одружується з Элизой. Ми радісно дочитали останню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пари. Але я стою на позиції автора. Тому що представимо тепер реальне життя. Чи буде «затишно» молодим удвох? Хиггинс завжди буде пам’ятати минуле своєї дружини й при своїй брутальності не раз їй нагадає, що вона не що інше, як «самовпевнена комаха» або «гнилий качан капусти». У вищому світлі швидко довідаються про походження «герцогині» – дорога туди теж буде закрита

Та й Элизе я б не радила виходити заміж за Хиггинса. Це закомплексований, егоїстичний цинік, що не зауважує красу, добра поруч із собою. Він закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експеримент і результат експерименту, він не хоче задуматися над наступною долею Элизы, уважаючи, що після науки можна буде «викинути її назад у канаву». Професор Хиггинс – це «автобус»: усе розбігаються перед ним, а йому начихати на всіх. Элиза називає свого вчителя грубіяном, дияволом, бездушною людиною. Те чи варто жалувати, що така «чудова пара» не зложилася?

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюся із Шоу, що сказав, що найбільший парадокс – це наше життя. Як по мені, те все правдоподобно: казка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У кого він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонічного, у кого немає – кидається в мережі мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками. Що з того, що пані Бовари й Ганна Каренина ринулися втілювати свою мрію в життя – чого вони досягли? Так навіщо нам ще одна нещаслива родина? Шоу сказав, що шлюб – це лавина, що юнак і дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою

Так, професор Хиггинс так і залишився «холодним уламком біля гарячого серця дівчини», тому що «великий секрет полягає не в тім, щоб мати погані або гарні манери, чи взагалі якісь особливі манери, а, щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, начебто ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».