Повний зміст Сергій Єсенін Горький

У сьомому або восьмому році, на Капрі, Стефан Жеромский розповів мені й болгарському письменникові Петко Тодорову історію про хлопчика, жмудине або мазуре, селянині, що, якимось випадком, потрапив у Краків і заплутався в ньому. Він довго кружлявся по вулицях міста й усе не міг вибратися на простір поля, звичний йому. А коли нарешті відчув, що місто не хоче випустити його, устав на коліна, помолился й стрибнув з мосту у Віслу, сподіваючись, що вже ріка винесе його на бажаний простір. Потонути йому не дали, він помер тому, що розбився.

Невигадлива розповідь цей нагадала мені смерть Сергія Єсеніна. Уперше я побачив Єсеніна в Петербурзі в 1914 році1, десь зустрів його разом із Клюевым. Він здався мені хлопчиком п’ятнадцяти – сімнадцяти років. Кудрявенький і світлий, у блакитній сорочці, у поддевке й чоботах з набором, він дуже нагадав слащавенькие листівки Самокиш – Судковской, що зображувала боярських дітей, усіх з тим самим особою. Було літо, задушлива ніч, ми, троє, ішли спочатку по Бассейной, потім через Симеоновский міст, постояли на мосту, дивлячись у чорну воду. Не пам’ятаю, про що говорили, імовірно, про війну: вона вже почалася. Єсенін викликав у мене неяскраве враження скромного й трохи, що розгубився хлопчика, що сам почуває, що не місце йому у величезному Петербурзі. Такі чистенькі хлопчики – мешканці тихих міст, Калуги, Орла, Рязані, Симбірська, Тамбова. Там бачиш їхніми прикажчиками в торговельних рядах, подмастерьями столярів, танцюристами й співаками в трактирних хорах, а в найкращій позиції – дітьми небагатих купців, прихильників «древлего благочестя». Пізніше, коли я читав його розгонисті, яскраві, дивно серцеві вірші, не вірилося мені, що пише їх той 6 самий нарочито картинно одягнений хлопчик, з яким я стояв, уночі, на Симеоновском і бачив, як він, крізь зуби, плює на чорний оксамит ріки, стиснутої гранітом. Через шість – сім років я побачив Єсеніна в Берліні, у квартирі А. Н. Толстого2. Від кучерявого, іграшкового хлопчика залишилися тільки дуже ясні очі, та й вони начебто вигоріли на якімсь занадто яскравому сонці. Неспокійний погляд їх сковзав по особах людей мінливо, те, зухвало й зневажливо, те, раптом, непевно, зніяковіло й недовірливо. Мені здалося, що в загальному він настроєний недружелюбно до людей. І було видно, що він – людина питущий. Віка опухли, білки очей збуджені, шкіра на особі й шиї – сіра, зблякла, як у людини, що мало буває на повітрі й погано спить. А руки його неспокійні й у кистях розмотані, точно в барабанщика. Та й весь він стривожений, неуважний, як людина, що забув щось важливе й навіть неясно пам’ятає – що саме забуто ім. Його супроводжували Айседора Дункан і Кусиков. – Теж поет, – сказав про нього Єсенін, тихо й із хрипотою. Біля Єсеніна Кусиков, досить розв’язний парубок, здався мені зайвим. Він був збройний гітарою, улюбленим інструментом перукарів, але, здається, не вмів грати на ній. Дункан я бачив на сцені за кілька років до цієї зустрічі, коли про неї писали як про чудо, а один журналіст дивно сказав: «Її геніальне тіло спалює нас полум’ям слави». Але я не люблю, не розумію танцю від розуму, і не сподобалося мені, як ця жінка металася по сцені. Пам’ятаю – було навіть смутно, здавалося, що їй смертельно холодно, і вона, напіводягнена, бігає, щоб зігрітися, вислизнути з холоду. У Толстого вона теж танцювала, попередньо поївши й випивши горілки. Танець зображував начебто боротьбу ваги віку Дункан з насильством її тіла, розпещеного славою й любов’ю. За цими словами не сховано нічого образливого для жінки, вони говорять тільки про проклін старості. Літня, обважніла, із червоною, некрасивою особою, обкутана платтям цегельного кольору, вона кружлялася, ізвивалася в тісній кімнаті, притискаючи до грудей букет зім’ятих, зів’ялих квітів, а на товстій особі її застигла нічого не мовець посмішка. Ця знаменита жінка, прославлена тисячами естетів Європи, тонких цінителів пластики, поруч із маленьким, 7 як підліток, дивним рязанським поетом була совершеннейшим уособленням усього, що йому було не потрібно. Отут немає нічого упередженого, придуманого от зараз; ні, я говорю про враження того важкого дня, коли, дивлячись на цю жінку, я думав: як може вона відчути зміст таких подихів поета: Добре б, на стіг посміхаючись, Мордою місяця сіно жувати!3 Що можуть сказати їй такі сумні його усмішки: Я ходжу в циліндрі не для жінок – У дурній пристрасті серце жити не в силі – У ньому удобней, смуток свою зменшивши, Золото вівса давати кобилі4. Розмовляв Єсенін з Дункан жестами, поштовхами колін і ліктів. Коли вона танцювала, він, сидячи за столом, пив вино й краєм ока поглядав на неї, морщився. Може бути, саме в ці мінути в нього зложилися в рядок вірша слова жалю: Излюбили тебе, замизкали…5 И можна було подумати, що він дивиться на свою подругу, як на кошмар, що вже звичний, не лякає, але все – таки давить. Кілька разів він струснув головою, як лиса людина, коли шкіру його черепа лоскоче муха. Потім Дункан, стомлена, припала на коліна, дивлячись в особу поета із млявою, нетверезою посмішкою. Єсенін поклав руку на плече їй, але різко відвернувся. І знову я гадаю
: не в чи цю мінуту спалахнули в ньому й жорстоко й жалісно розпачливі слова: Що ти дивишся так синіми бризами? Иль у морду хошь? …Дорога, я плачу, Прости… прости… Єсеніна попросили читати. Він охоче погодився, устав і почав монолог Хлопуши. Спочатку трагічні вигуки каторжника здалися театральними. Божевільна, скажена кривава каламуть! Що ти? Смерть? 8 Але незабаром я відчув, що Єсенін читає разюче, і слухати його стало важко до сліз. Я не можу назвати його читання артистичним, митецьким і так далі, всі ці епітети нічого не говорять про характер читання. Голос поета звучав трохи хрипнуло, крикливо, надривно, і це як не можна більш різко підкреслювало кам’яні слова Хлопуши. Изумительно искренно, з неймовірної силою пролунало неодноразово й у різних тонах повторена вимога каторжника: Я хочу бачити цієї людини! І чудово був переданий страх: Де він? Де? Неужель його немає? Навіть не вірилося, що ця маленька людина має таку величезну силу почуття, такою зробленою виразністю. Читаючи, він сполотнів до того, що навіть вуха стали сірими. Він розмахував руками не в ритм віршів, але це так і випливало, ритм їх був невловимий, вага кам’яних слів капризно разновесна. Здавалося, що він мече їх, одне – під ноги собі, інше – далеке, третє – у чиєсь ненависне йому особа. І взагалі все: хрипкий, надірваний голос, невірні жести, що гойдається корпус, тугою палаючі очі – усе було таким, як і випливало бути всьому в обстановці, що оточувала поета в ту годину. Зовсім изумительно прочитав він питання Пугачова, тричі повторений: Ви з розуму зійшли? – голосно й гнівно, потім тихіше, але ще гарячої: Ви з розуму зійшли? І нарешті зовсім тихо, задихаючись у розпачі: Ви з розуму зійшли? Хто сказав вам, що ми знищені? Невимовно добре запитав він: Неужель під душею так само падаєш, як під ношею? 9 И, після коротенької паузи, зітхнув, безнадійно, прощально: Дорогі мої… Хор – Рошие… Схвилював він мене до спазми в горлі, ридати хотілося. Пам’ятається, я не міг сказати йому ніяких похвал, так він – думаю – і не мав потребу в них. Я попросив його прочитати про собаку, у якої відняли й кинули в ріку сімох щенят. – Якщо ви не утомилися… – Я не утомлююся від віршів, – сказав він і недовірливо запитав: – А вам подобається про собаку? Я сказав йому, що, на мій погляд, він перший у російській літературі так уміло й з такою щирою любов’ю пише про тварин. – Так, я дуже люблю всяку звірину, – мовив Єсенін задумливо й тихо, а на моє питання, чи знає він «Рай тварин» Клоделя6, не відповів, пощупав голову обома руками й почав читати «Пісня про собаку». І коли вимовив останні рядки: Покотилися очі собачі Золотими зірками в сніг – на його очах теж блиснули сльози. Після цих віршів мимоволі подумалося, що Сергій Єсенін не стільки людина, скільки орган, створена природою винятково для поезії, для вираження невичерпної «суму полів», любові до всього живого у світі й милосердя, що – найбільше іншого – заслужено людиною. І ще більш відчутна стала непотрібність Кусикова з гітарою, Дункан з її танцем, непотрібність скучнейшего бранденбурзького міста Берліна, непотрібність усього, що оточувало своєрідно талановитого й законченно російського поета. А він якось тривожно занудився. Приголубивши Дункан, як, імовірно, він пестив рязанських дівиць, поплескавши її по спині, він запропонував поїхати: – Куди – небудь у шум, – сказав він. Вирішили: увечері їхати в Луна – парк. 10 Коли одягалися в прихожей, Дункан стала ніжно цілувати чоловіків. – Дуже гарні рошен, – розчулено говорила вона. – Такий – ух! Не буває… Єсенін грубо розіграв сцену ревнощів, шльопнув її долонею по спині, закричав: – Не смій цілувати чужих! Мені подумалося, що він зробив це лише для того, щоб назвати оточуючих людей чужими. Потворна пишнота Луна – парку пожвавило Єсеніна, вона, посміюючись, бігав від однієї дивини до іншої, дивився, як розважаються поважні німці, намагаючись потрапити м’ячем у рот виродливої картонної маски, як уперто вони влазять по хитні під ногами сходам і важко падають на площадці, що хвилеподібно здіймає. Було незлічиме багато настільки ж невигадливих розваг, було багато вогнів, і всюди ретельно гриміла чесна німецька музика, яку можна було назвати «музикою для товстих». – Настроїли – багато, але ж нічого особливого не придумали, – сказав Єсенін і зараз же додав: – Я не ганьблю. Потім, нашвидку, заговорив, що дієслово «ганьбити» краще, ніж «гудити». – Короткі слова завжди краще багатоскладових, – сказав він. Квапливість, з якої Єсенін оглядав звеселяння, була підозріла й вселяла думка: людина хоче все бачити дл
я того, щоб скоріше забути. Остановясь перед круглим кіоском, у якому вертілося й гуділо щось строкате, він запитав мене зненацька й теж квапливо: – Ви думаєте, мої вірші – потрібні? І взагалі мистецтво, тобто поезія – потрібна? Питання було доречно як не можна більше, – Луна – парк забавно живе й без Шиллера. Але відповіді на своє питання Єсенін не стало чекати, запропонувавши: – Пойдемте вино пити. На величезній терасі ресторану, густо усадженої веселими людями, він знову занудився, став неуважним, примхливим. Вино йому не сподобалося: – Кисле й пахне паленим пером. Запитаєте червоного, французького. 11 Але й червоне він пив неохоче, як би по обов’язку. Мінути три зосереджено дивився вдалину: там, високо в повітрі, на тлі чорних хмар, ішла жінка по канаті, натягнутому через ставок. Її висвітлювали бенгальським вогнем, над нею й начебто вслід їй летіли ракети, вгасаючи в хмарах і відбиваючись у воді ставка. Це було майже красиво, але Єсенін промурмотав: – Усі хочуть як страшнее. Втім, я люблю цирк. А – ви? Він не викликав враження людини розпещеного, що рисується, ні, здавалося, що він потрапив у це сумнівно веселе місце по обов’язку або «із пристойності», як невіруючі відвідують церкву. Прийшов і нетерпляче чекає, чи незабаром скінчиться служба, нічим не зачіпає його душі, служба чужому богові.