«Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду...» (за романом Ю. Яновського «Вершники»)
Найкращі свої прозові твори Юрій Яновський створює ще молодою людиною. Тож крізь рядки читається юнацьке захоплення життям, сміливість та, може, навіть безкомпромісність, гаряче серце і, разом з тим, гостре відчуття несправедливості, якщо така була, любов до моря, пригод, усього нового та незвіданого. Сучасники письменника кажуть, що таким він залишався до самої смерті...
Юрій Яновський сам був свідком подій, описаних у романі «Вершники», тоді, у складні часи громадянської війни в Україні, йому було близько вісімнадцяти років. Зрозуміло, що юнак сприймав усе оточуюче дуже гостро, слідкуючи за подіями, намагаючись зрозуміти, осмислити усе побачене і почуте. Власний досвід, історичні відомості та художній вимисел знайшли своє поєднання у романі.
Роман «Вершники» оповідає про родину Половців. Брати Половці у часи громадянської війни опинилися, як кажуть, «по різні боки барикад». Так страшно усвідомлювати, що непорозуміння у поглядах політичних і суспільних призвело до братовбивства, до злочину! Знову ми зустрічаємось із зіткненням певних життєвих теорій і забуттям вищої (насамперед, від соціального устрою) моралі. Відображенням моралі народної, певним рефреном звучать слова Мусія Половця: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду». Але п'ятеро братів Половців не дослухаються батькової мудрості, вони продовжують своє протистояння, боротьбу проти найближчих людей. Усі ворогуючі сили тієї війни: денікінці, петлюрівці, більшовики, махновці, — хотіли щастя своїй Батьківщині, але бачили різні шляхи його досягнення. Таке трагічне непорозуміння і призвело до братовбивчої війни.
Читаючи роман, я помітив, що кожен із п'яти братів Половців каже про матір, проте матір'ю називає не їхню спільну неньку, а кожен своє: це і «Росія-матушка», і «анархія — мати порядку» й інші подібні висловлювання. Отже, вони забувають, що справжня мати для них — стара Половчиха і рідна земля. Я вважаю, що це розуміння допомогло б уникнути вбивств. Вже після смерті Андрія і Оверка, на порозі смерті Панас Половець згадає батькові слова, чи не вперше зрозумівши їхнє справжнє значення, і... буде вбитий Андрієм Половцем.
На щастя, страшні події тієї громадянської війни вже далеко позаду, десятки років відділяють нас від них. Проте роман Ю. Яновського не втрачає своє актуальності не лише як історичний твір, а і як твір «ідейний», з глибоким позачасовим сенсом і значенням. Адже і зараз дуже часто Україна, вже суверенна сильна держава, потерпає від розколів, від протистояння думок та поглядів. Дуже прикро бачити, як розкол нації починається через якісь політичні, мовні чинники, суспільні негаразди. Але ж мета все одно спільна, чому б не згуртуватися навколо неї і не вирішувати всі питання досягнення цієї мети разом? Часто українці і протягом попередніх століть, і сьогодні стають подібними до героїв відомої байки Крилова, коли лебідь тягне вгору, щука — у воду, а рак точиться назад. Звісно, таким чином важко рушити віз розвитку хоч у якийсь бік.
Я вважаю, що роздуми над цим питанням мають, як кажуть, не йти з думки жодного свідомого українця аж до того часу, поки не буде нарешті досягнуто згоди щодо основних проблем. Адже розбрат всередині нації (фактично, всередині родини) — найскладніша проблема, складніша, ніж розв'язання будь-яких зовнішніх труднощів. Мені здається, що стосовно цього питання роман Ю. Яновського «Вершники» може бути досить повчальним та корисним для юнаків і дівчат, що вже мають якусь свою (зважаючи на юнацький максималізм, часто радикальну) точку зору щодо майбутнього своєї Батьківщини, не менш повчальним і для тих, хто лише формує свої громадянські позиції чи й зовсім не замислюється над цим.
Юрій Яновський сам був свідком подій, описаних у романі «Вершники», тоді, у складні часи громадянської війни в Україні, йому було близько вісімнадцяти років. Зрозуміло, що юнак сприймав усе оточуюче дуже гостро, слідкуючи за подіями, намагаючись зрозуміти, осмислити усе побачене і почуте. Власний досвід, історичні відомості та художній вимисел знайшли своє поєднання у романі.
Роман «Вершники» оповідає про родину Половців. Брати Половці у часи громадянської війни опинилися, як кажуть, «по різні боки барикад». Так страшно усвідомлювати, що непорозуміння у поглядах політичних і суспільних призвело до братовбивства, до злочину! Знову ми зустрічаємось із зіткненням певних життєвих теорій і забуттям вищої (насамперед, від соціального устрою) моралі. Відображенням моралі народної, певним рефреном звучать слова Мусія Половця: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду». Але п'ятеро братів Половців не дослухаються батькової мудрості, вони продовжують своє протистояння, боротьбу проти найближчих людей. Усі ворогуючі сили тієї війни: денікінці, петлюрівці, більшовики, махновці, — хотіли щастя своїй Батьківщині, але бачили різні шляхи його досягнення. Таке трагічне непорозуміння і призвело до братовбивчої війни.
Читаючи роман, я помітив, що кожен із п'яти братів Половців каже про матір, проте матір'ю називає не їхню спільну неньку, а кожен своє: це і «Росія-матушка», і «анархія — мати порядку» й інші подібні висловлювання. Отже, вони забувають, що справжня мати для них — стара Половчиха і рідна земля. Я вважаю, що це розуміння допомогло б уникнути вбивств. Вже після смерті Андрія і Оверка, на порозі смерті Панас Половець згадає батькові слова, чи не вперше зрозумівши їхнє справжнє значення, і... буде вбитий Андрієм Половцем.
На щастя, страшні події тієї громадянської війни вже далеко позаду, десятки років відділяють нас від них. Проте роман Ю. Яновського не втрачає своє актуальності не лише як історичний твір, а і як твір «ідейний», з глибоким позачасовим сенсом і значенням. Адже і зараз дуже часто Україна, вже суверенна сильна держава, потерпає від розколів, від протистояння думок та поглядів. Дуже прикро бачити, як розкол нації починається через якісь політичні, мовні чинники, суспільні негаразди. Але ж мета все одно спільна, чому б не згуртуватися навколо неї і не вирішувати всі питання досягнення цієї мети разом? Часто українці і протягом попередніх століть, і сьогодні стають подібними до героїв відомої байки Крилова, коли лебідь тягне вгору, щука — у воду, а рак точиться назад. Звісно, таким чином важко рушити віз розвитку хоч у якийсь бік.
Я вважаю, що роздуми над цим питанням мають, як кажуть, не йти з думки жодного свідомого українця аж до того часу, поки не буде нарешті досягнуто згоди щодо основних проблем. Адже розбрат всередині нації (фактично, всередині родини) — найскладніша проблема, складніша, ніж розв'язання будь-яких зовнішніх труднощів. Мені здається, що стосовно цього питання роман Ю. Яновського «Вершники» може бути досить повчальним та корисним для юнаків і дівчат, що вже мають якусь свою (зважаючи на юнацький максималізм, часто радикальну) точку зору щодо майбутнього своєї Батьківщини, не менш повчальним і для тих, хто лише формує свої громадянські позиції чи й зовсім не замислюється над цим.
