Печорін і Максим Максимович. Шкільний твір за романом М. Ю. Лєрмонтова «Герой нашого часу»

Час… Це він став нездоланною стіною між двадцятими і тридцятими роками минулого століття. Час відкинув гучні суперечки про майбутнє Росії, мрії, радість в очікуванні прийдешніх змін. Усе залишилося там, за ЗО липня 1826 року, страшним днем страти декабристів. Не почуєш більше слова «свобода», і «серед бурь пустих нудиться юність» Лєрмонтова і його однолітків. У п’ятнадцять років Лєрмонтов, перед яким було ціле життя, писав: К чему глубокие поананья, жажда слави. Талант и пилкая любовь свободи, Когда ми их употребить не можем? «Немита Росія, країна рабів, країна панів», – страждання і біль Лєрмонтова. У цій Росії виявився «зайвою» людиною і Печорін. Коли відкриваєш «Героя нашого часу», забуваєш, що написана книга більше ста років тому. З перших же сторінок заглиблюєшся у світ, де живуть такі різні люди – Максим Максимович, у якого, за словами Бєлінського, «чудесна душа, золоте серце», і Печорін. Дві глави – дві зустрічі. Тільки потім ми дізнаємося про минуле героя, про те, як доля закинула його в дикі краї, тільки потім цілком перед нами розкриється душа Печоріна. А поки…

У невеличкій фортеці на Кавказі тихо і мирно служить старий штабс-капітан Максим Максимович. І справжня подія в його житті – приїзд нової людини. «Його звали… Григорієм Олександровичем Печоріним», – трохи повільно, розтягнуто, немов саме ім’я доставляє йому насолоду, говорить попутнику Максим Максимович про прибулого офіцера. Тільки спогад про нього змушує розговоритися штабс-капітана. «Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький», – так розповідає Максим Максимович про свою першу зустріч автору, який докладно, слово в слово, записує розповідь капітана. У цих словах – уся душа, уся доброта старої людини, готової подарувати Печоріну усю свою нерозтрачену ніжність. Навіть зараз, говорячи незнайомій людині про Григорія Олександровича, Максим Максимович “хвилюється, немов наново переживає кращі свої хвилини. Можна уявити, як розкрився він назустріч цьому «тоненькому» офіцерові. «Вам буде трошки нудно… ну, і ми з вами будемо жити по-приятельському. Так, будь ласка, звіть мене просто Максим Максимович…», – відразу ж, без усяких церемоній, пропонує він Печоріну. А Печорін? Тільки офіціальність звучить у його відповіді на всі розпити: «Так точно, пан штабс-капітан». Та й сам Максим Максимович помічає дивність Печоріна, його несхожість на інших і відносить його до розряду людей, у котрих «на роду написано, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі».

Втім, для себе Максим Максимович пояснив усе просто: дивацтва Печоріна від того, що він багатий. Простий, добродушний Максим Максимович полюбив нового офіцера. І хоча шкода йому загиблу Белу, хоча в душі звинувачує в її смерті Печоріна, усе одно для нього навіжена молода людина – «бідняжка». «Печорін був довго нездоровий, схуд, бідняжка», – говорить штабс-капітан попутнику. Тільки одним цим реченням Лєрмонтов передає й усе горе, пережите Печоріним, і любов до нього Максима Максимовича, що не охолола.

І тільки один раз сам Печорін піднімає завісу зі своєї душі. «В мені душа зіпсована світом, уява неспокійна, серце ненаситне»,- зізнається він Максимові Максимовичу. Боляче і страшно за людину, котрій «гірка осоружного життя чаша і вже ніщо душу не веселить». «Я один, ніхто мене не розуміє», – пише Лєрмонтов в одному з віршів. Так міг би сказати і Печорін. Не зрозумів його сповіді Максим Максимович. Та й як зрозуміти старому службисту, який все життя провів в цій забутій фортеці і знає тільки свої обов’язки і справно їх виконує, людину, що «просить бурі»? Ні, кохання Бели, вся історія з Казби-чем і Азаматом не «буря». Все це минуло. І знову нудьга, нудьга, нудьга… Промайнуло п’ять років. Другу зустріч ми вже бачимо очима самого автора. Що змінилося? Максим Максимович усе той же. Але заради зустрічі з Печоріним кидає «у перший раз від роду… справи служби», забувши про свої роки, біжить до нього. І раптом… «Як я радий, дорогий Максим Максимович! Ну, як ви поживаєте?» – чує він. Чемна фраза. І тільки. Це відразу серцем відчув Максим Максимович, адже «він хотів на шию кинутися Печоріну». Сльози душать його, приятельське «ти» •доводиться замінити на «ви». А як прикро! Важкий удар від долі одержав Максим Максимович, нема чим «замінити в його літа» «надії і мрії». «Забути!… Я-то не забув нічого…», – докором Печоріну звучать його слова. Але чи варто докоряти? Чи були вони «приятелями»? Максим Максимович прийняв бажане за дійсне. Не може бути другом йому Печорін, на різних полюсах стоять ці люди.

Мабуть, по-справжньому нещасливий саме Печорін. Повний сил, розуму, енергії, блукає він по світу. Куди діти йому «сили неосяжні»? Що чекає його? Туга, смерть. «Бідний старець»… Але «бідніший» за нього сам Печорін. Закрито роман, але в пам’яті відбився той час, коли жили Печорін і Максим Максимович. Скільки людей, розумних і талановитих, загинуло тільки від того, що вони не хотіли задовольнятися пустим життям! Гнів наповняє серце, але такою була Росія. Жити активно, із користю, жити повним, прекрасним життям, почувати себе не «зайвим» – цього хотів Печорін. Цього хотів Лєрмонтов. Знову замислюєшся, чому Печорін виявився чужим Максимові Максимовичу. Відкриваєш роман знову, намагаючись знайти відповідь. І проблеми, які піднімав Лєрмонтов у своєму творі, вічні проблеми дружби, любові, відданості і порозуміння дотепер хвилюють нас.