Повний зміст Нащадок Макгиллахи Брэдбери
Нащадок Макгиллахив 1953 року я провів півроку в Дубліні писав п’єсу. З тих пор мені більше не доводило бувати там.І от тепер п’ятнадцять років через я знову прибув туди на пароплаві поїзді й таксі. Машина підвезла нас до готелю "Ройял Иберниен" ми вийшли й піднімаємося по сходам раптом якась старчиха тикнула нам під ніс свого забрудненої дитини й закричала: – Милосердя, Христа заради, милосердя! Виявите жаль! Невже у вас нічого не найдеться?Що те в мене було, я порився в кишенях і вивудив дріб’язок. І тільки хотів їй подати, як у мене вирвався лемент або вигук. Рука упустила монети.Дитина дивилася на мене, я дивився на дитину.Відразу він зник з мого поля зору. Жінка нахилилася щоб схопити гроші потім злякано глянула на мене. – Що з тобою? Дружина завела мене в хол. Я стояв перед столиком адміністратора точно приголомшений і не міг згадати власного прізвища. – У чому справа? Що тебе там так уразило? – Ти бачила дитину? – запитав я? – У старчихи на руках? – Той самий.Що той самий? – Дитина тої ж самий, – губи не слухалися мене. – Та сама дитина, який вона сунула нам під ніс п’ятнадцять років тому.Послухай… – Саме так, ти послухай мене.Я повернувся до дверей, відчинив її й виглянув назовні.Але вулиця була порожня. Старчиха зникла пішла до якого – небудь іншого готелю ловити інших приїжджаючих від’їжджаючих.Я закрив двері й підійшов до стійки.Так так у чому справа? – запитав я.Потім раптом згадав своє прізвище й розписався в книзі.Але дитина не давала мені спокою.Вірніше мені не давало спокою спогад про нього.Спогад про інші роки інших дощових і мрячних днях спогад про матір і її крихітку, про це замурзане личко, про те, як жінка кричала, немов гальма, на які нажали, щоб удержати неї на краю погибелі.Пізно вночі на вітряному березі Ірландії, спускаючись по скелях туди, де хвилі вічно приходять і йдуть, де море завжди вирує, я чув її голосіння.І дитина була відразу.Дружина ловила мене на тім, що після вечері я сиджу, задумавшись над своїм чаєм або кава по – ирландски. І вона запитувала: – Що знову? – Так.Дурості. – Звичайно дурості. – Ти ж завжди смієшся над метафізикою, астрологією й іншою хіромантією. – Отут зовсім інша справа отут генетика.Ти всю відпустку собі зіпсуєш. – Вона подавала мені шматок торта й підливала ще кава. – Уперше за багато років ми подорожуємо без купи п’єс і романів у багажі. І от тобі сьогодні ранком у Голуэе ти увесь час оглядався через плече, точно вона боялася слідом за нами зі своїм слинявим чадом. – Ні, справді?Начебто ти не знаєш! Генетика говориш? Прекрасно! Це й впрямь та жінка, що просила милостиню в готелю п’ятнадцять років тому, вона сама, так тільки в неї будинку дюжина дітей. Малий мала менше й усе один на одного схожі немов горошини. Є такі сім’ї – плодяться без зупинки. Юрба хлопчиськ усе в батька або суцільний ланцюжок близнюків – вилита мати. Суперечки ні, ця дитина схожа на баченого нами багато років тому, але адже й ти схожий на свого брата, вірно? А між вами різниця дванадцять років. – Говори, говори, – просив я. – Мені вже легше.Але це була неправда.Я виходив з готелю й прочісував вулиці Дубліна.Я шукав, хоча сам собі не зізнався б у цьому.Від Тринити – Коледж нагору по О’коннелл – Стрит, потім убік парку Стивенс – Грін, я робив вигляд, начебто мене цікавить архітектура, але потай усе виглядав її з її моторошною ношею…Хто тільки не вистачав мене за полу – банджоисты, чечеточники й псалмопевцы, що дзюрчать тенори й оксамитові баритони, що згадують втрачену любов або водружають кам’яну плиту на могилі матері, але мені ніяк не вдавалося вистежити свій видобуток.Зрештою, я звернувся до швейцара готелю "Ройял Иберниен". – Майк, – сказав я. – Слухаю, сер. – Ця жінка, що звичайно стирчить тут біля під’їзду… – З дитиною на руках? – Ти її знаєш? – Ще б мені її не знати! Так мені тридцяти не було, коли вона початку отруювати мені життя, а тепер от, дивитеся, сивий уже! – Невже вона стільки років просить милостиню? – Стільки, і ще стільки, і ще полстолько! – А як її кликати? – Молли, треба думати. Макгиллахи на прізвище, здається. Точно. Макгиллахи. Простите, сер, а вам для чого? – Ти коли – небудь дивився на її дитину, Майк?Він поморщився, як від дурного заходу. – Уже багато років не дивлюся. Ці старчихи, сер, вони до того своїх дітей запускають, чиста чума. Не підітруть, не умиють, нової латки не покладуть. Адже якщо дитина буде доглянутий, чи багато тобі подадуть? У них своя погудка: чим більше смороду, тим краще. – Можливо. І все – таки, Майк, невже ти жодного разу не придивлявся до дитини? – Естетика моя пристрасть,
сер, тому я частенько відвожу ока убік. Простите мені, сер, мою сліпоту, нічим не можу допомогти. – Охоче прощаю, Майк. – Я дав йому два шилінги. – До речі, коли ти їх бачив востаннє? – Справді, коли? А, адже знаєте, сер – Він порахував по пальцях і подивився на мене. – Десять днів, вони вже десять днів тут не показуються! Нечувана справа. Десять днів! – Десять днів, – повторив я й порахував про себе. – Виходить, їх не було тут з тих пор, як з’явився я. – Уж чи не хочете ви сказати, сер? – Хочу, Майк, хочу.Я спустився по сходам, запитуючи себе, що саме я хотів сказати.Вона явно уникала зустрічі із мною.Я начисто виключав думку про те, що вона або її дитина могли занедужати.Наша зустріч перед готелем і сніп іскор, коли погляд крихітки схрестився з моїм поглядом, налякали її, і вона бігла, немов лисиця. Бігла невесть куди, в інший район, в інше місто.Я почував, що вона уникає мене. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе більше митецьким мисливським собакою.Я виходив на прогулянку раніше звичайного, пізніше звичайного, забирався в самі несподівані місця. Зіскочу з автобуса в Болсбридже й броджу там у тумані. Або доїду на таксі до Килкока й нишпорю по пивним.Я навіть схилить коліна в церкві пастора Свифта й слухав розкати його гуигнгнмоподобного голосу негайно насторожуючись при звуці дитячого плачу.Божевільна ідея безрозсудне переслідування. Але я не міг зупинитися, продовжував розчісувати сверблячу болячку.І от разюча немислима випадковість, пізно ввечері, у заливний дощ, коли всі водостоки вирують і поля вашого капелюха оповиті суцільною завісою мільйон краплі в секунду, коли не йдеш – пливеш.Я тільки що вийшов з кінотеатру, де дивився картину тридцятих років. Жуючи шоколадку "Кэдбери", я загорнув за кут.І отут ця жінка тикнула мені під, ніс свого нащадка й затягла звичне: – Якщо у вас є хоч крапля жалості…Вона осіклася, повернулася навкруги й побігла.Тому що в одну секунду все зрозуміла. І дитина в неї на руках крихітка зі збудженим личком і яскравими блискучими очами теж усе зрозумів. Здавалося Обоє злякано скрикнули.Боже мій, як ця жінка бігла!Уявляєте собі вона вже цілий квартал відміряла, перш ніж я отямився й закричав: – Тримай злодія?Я не міг придумати нічого кращого. Дитина була таємницею, що не давала мені життя, а жінка бігла несучи таємницю із собою. Чим не злодій?І я помчався навздогін за нею, кричачи: – Стій! Допоможіть! Агов, ви!Нас розділяло метрів сто, ми бігли так цілий кілометр через мости над Лиффи нагору по Графтэн – Стрит і от уже Стивене – Грін. І ні душі…Випарувалася."Якщо тільки, – гарячково міркував я, нишпорячи очами в усі сторони – якщо тільки вона не прошмигнула в пивну "Чотири провінції"…"Я ввійшов у пивну.Так і є.Я тихо прикрив за собою двері. От вона біля стійки. Сама перекинула кухоль портеру й дала крихітці стопочку джина. Гарна приправа до грудного молока.Я почекав поки вгамувало серце підійшов до стійки й замовив: – Чарку "Джон Джемисон" будь ласка.Почувши мій голос, дитина здригнувся, поперхнувся джином і захекалася.Жінка повернула його й постукала по спині. Багряне личко звернулося до мене, я дивився на замружені очі й широко роззявлений ротик. Нарешті судорожний кашель пройшов, щоки його посвітліли, і тоді я сказав. – Послухай, малец.Наступила мертва тиша. Вся пивна чекала. – Ти забув поголитися, – сказав я.Дитина забилася на руках у матері, видаючи дивний жалібний писк.Я заспокоїв його: – Не бійся. Я не поліцейський.Жінка розслабилася, начебто кістки її раптом звернулися в кисіль. – Спусти мене на підлогу, – сказала дитина.Вона послухалася. – Дай сюди джина.Вона подала йому чарку. – Пішли в бар, поговоримо без перешкод.Крихітка важливо виступав спереду, притримуючи пелюшки однією рукою, стискаючи в інший чарку із джином.Бар і впрямь був порожній. Дитина видрала на стілець і випила джина. – Господи, ще б рюмашечку, – пропищав він.Мати пішла за джином, тим часом я теж сіл до столика. Крихітка дивився на мене, я на крихітку. – Ну, – заговорив він нарешті, – що в тебе на душі? – Не знаю, – відповів я. – Ще не розібрався. Чи то плакати хочеться, чи то сміятися… – Краще смійся. Зліз не виношу.Він довірливо простягнув мені руку. Я потис її. – Макгиллахи, – представився він. – Тільки мене всі кличуть нащадок Макгиллахи. А те й попросту. – Нащадок.Нащадок, – повторив я. – А моє прізвище Смит.Він міцно стис мені руку своїми пальчиками.Смит? Неважненьке прізвище. І все – таки Смит у десять тисяч разів вище, ніж Нащадок, Верней. От і скажи, яке мені тут, унизу? І яке тобі там, нагорі, довгим,
струнким таким, чистим, високим повітрям дихаєш? Добре, тримай свою стопку, у ній те ж, що в моїй. Ковтай і слухай, що я розповім.Жінка принесла нам обом по стопці лапи. Я зробив ковток і подивився на неї. – Ви мати? – Вона мені сестра, – сказала крихітка. – Маманя давним – давно пожинає плоди своїх діянь, півпенні в день найближчі тисячі років, а там і зовсім ні гроша й мільйон холодних весен. – Сестра?Видно, недовіра протягало в моєму голосі, тому що вона відвернулася й сховала особу за кухлем з пивом. – Що, ніколи б не подумав? На вид – те вона в десять разів старше мене. Але кого зими не зостарять, того вбогість доконає. Зими так убогість – от і весь секрет. Від такої погоди порцеляна лопається. Так, була вона колись самою тонкою порцеляною, який літо обпалювало у своїх сонячних печах.Він ласкаво підштовхнув її ліктем. – Але що поробиш матір, якщо ти вже тридцять років… – Як, тридцять років…Біля під’їзду "Ройял Иберниен"… Так що там, уважай більше! А до нас маманя. І папаня. І його папаня, весь наш рід!Тільки я на світло народився не встигли мене в пелюшки загорнути як я вже на вулиці й маманя кричить "милосердя!" а увесь світ глухий і ньому й сліпнув нічого не чує ні дулі не бачить. Тридцять років із сестричкою так десяток років з маманей сьогодні й щодня – нащадок Макгиллахи! – Сорок років? – викликнув я й пірнув за змістом на дно стопки. – Тобі сорок років? І всі ці роки. Як же це тебе? – Як мене угораздило? Так адже посада моя така, її не вибирають вона, як говориться, природжена. Дев’ята година в день і ніяк вихідних не треба відзначатися не треба у відомості розписуватися загрібай що богатый упустить. – И всі таки я не розумію, – сказав я натякаючи жестами на його ріст і склад і колір особи. – Так адже я й сам не розумію й ніколи не заплаву – відповів крихітка Макгиллахи. – Може я собі й іншим на горі народився карликом? Або залози винуваті що не росту? А може мене вчасно навчили, – мов, залишися маленьким не прогадаєш? – Але хіба можливо… – Можливо? Ще як! Отож мені це тыщу раз повторювали, тыщу раз, як зараз пам’ятаю, папаня повернеться з обходу тикне пальцем у ліжко, на мене покаже й говорить "Послухай малявка не здумай рости, щоб ні волосся, ні м’яса не додавалося! Там за дверима, мир тебе чекає, життя чекає! Ти слухаєш дрібнота? От тобі Дублін, а от вище Ірландія, а от тобі Англія поверх усього широкою задницей сіла. Так що не думай і не прикидай порожню цю справу не загадуй вирости й домогтися чогось, а краще послухай мене дрібнота ми осадимо твій ріст правдою істиною пророкуваннями так гаданнями будеш ти в нас джин пити так іспанські сигарети курити й будеш ти як копчений ірландський окіст розовенький такий а головне – маленький зрозумів чадо? Небажаним ти на світло з’явився але раз подарувало, – тиснися до землі носа не піднімай. Не – ходи – повзи. Не говори – їжі. Руками не воруши – полеживай. А як стане нудно на мир дивитися не терпи – сили пелюшки! Тримай дрібнота от тобі твій вечірній шнапс. Ковтай не гайся! Там у Лиффи нас чекають вершники апокаліпсичні. Хочеш на них подивуватися? Дми із мною!"И ми відправлялися у вечірній обхід. Папаня мучив банджо, а я сидів у його ніг і тримав мисочку для милостині. Або він наяривал чечітку, тримаючи під пахвою праворуч мене, ліворуч – інструмент і вичавлюючи з нас обоє жалісних звуків.Пізно вночі повернемося додому – і знову четверо в одній постелі, начебто криві морквини, ошметки застарілого голоду.А серед ночі на папаню раптом знайде щось, і він вискакує на холод, і носиться на волі, і загрожує небу кулаками Я як зараз усе пам’ятаю, добре пам’ятаю, своїми вухами чув, своїми очами бачив, він нітрохи не боявся, що бог йому всипле, чого там, нехай – де мені в лабети попадеться, то – те пір’я полетять, всю бороду йому видеру, і нехай зірки гаснуть, і поданню кінець, і утвору кришка! Агов ти, господи, дурень стоеросовый, скільки ще твої хмари будуть мочитися на нас, або тобі начхати?І небо ридало у відповідь, і мати голосила всю ніч безперервно. А ранком я знову – на вулицю, уже на її руках, і так від її до нього, від нього до неї, день у день, і вона журилася про мільйон життів, які відніс голод п’ятдесят першого, а він прощався із чотирма мільйонами, які відбули в Бостон…А один раз уночі папаня й сам зник. Мабуть, теж сіл на пароплав частки шукати, а нас із пам’яті викинув. І не виню я його. Бідолаха, голод довів його, він зовсім голову втратив, усе хотів нам дати щось, а давати – те нема чого.А там і маманя, можна сказати, потонула в потоці власних сліз, станула, начебто рафінадний святий, покинула нас, п
ерш ніж розвіялася ранкова імла, і лягла в сиру землю. І сестричка, дванадцять років, в одну ніч дорослої стала, а я? Я залишився маленьким.У нас ще раніше було задумано, давно вирішене, що ми робити будемо. Я адже готувався до цього. Я знав, слово честі, знав, що в мене є акторський дарунок!Всі чималі злиденні Дубліна кричали про це. Мені ще й десяти днів не було, а вони вже кричали "Ну й артист! От з ким треба милостині просити!"Потім мені стукнуло двадцять і тридцять днів, і маманя стояла під дощем в "Эбби – тиэтр", і артисти – режисери виходили й слухали моїм гэльским голосінням, і всі говорили, що мені треба контракт підписати, на актора вчитися! Мол, виросту, успіх мені забезпечений Так тільки я не ріс, а в Шекспіра немає дитячих ролей, хіба що Пак. І пройшло сорок днів, п’ятдесят ночей з мого народження, і мене вже всюди примітили, злиденні спокій втратили – позич їм мою плоть, мою кістку, мою душу, мій голос на годинку туди, на годинку сюди. І коли маманя боліла, так що встати не могла, вона здавала мене на час, одного полудня, іншому полудня, і хто мене одержував, без спасиба не повертав. "Матерь божа, – кричали вони, – так він так горланить, що навіть із папської скарбнички гріш витягне!"А в один недільний ранок у головного собору сам американський кардинал підійшов послухати концерт, що я закотив, коли примітив його дороге одягання так розкішні убори. Підійшов і говорить: "Цей лемент – перший лемент Христа, коли він на світло народився, і крик Люцифера, коли його низринули з небес прямо в киплячий гній і пекельний бруд пеклу!"Сам поважний кардинал так сказав. Ну, яке? Христос і Сатана разом, наполовину Спас, наполовину Антихрист, і все це в моєму лементі, моєму писку – мабуть – ка переплюнь! – Куди мені, – відповів я. – Або взяти інший випадок, через багато років, того чокнутого американського кіношника, що за білими китами ганявся. У перший же раз, як ми на нього наскочили, він зыркнул оком у мене й.. підморгнув! Потім дістає фунтовий папірець, так не сестричці подав, а мою руку коростяву взяв, сунув гроші в долоню, потис, знову підморгнув і був такий.Потім я бачив його в газеті, коле Білого Киту гарпунищем, начебто псих якої. І скільки разів ми після з ним зустрічалися, завжди я почував, що він мене розкусив, але однаково я жодного разу не мигнув йому у відповідь. Відігравав німу роль. За це я одержував свої фунти, а він пишався, що я не здаюся й виду не показую, що знаю, що він все знає.З усіх, кого я побачив, він один дивився мені в очі. Він так ще ти! Всі інші боляче соромливі виросли, не дивлячись подають.Так, так всі ці актори – режисери з " Эбби – Тиэтр", і кардинали, і злиденні,які довбали мені, щоб я не мінявся, усе таким залишався, і користувалися моїм талантом, моєю геніальною грою в ролі дитини – видать, все це на мене вплинуло, голову мені запаморочило.А з іншого боку – дзенькіт у вухах від голодних лементів і що ні день – юрба на вулиці, то когось на цвинтар волокут, те безробітні хмарою сунуть… Міркуєш? Коли тебе вічно дощ хльостає, і бури народні, і ти всього надивився – як отут не зігнутися, не скулитися, сам скажи!Мориш дитини голодом – не чекай, що чоловік виросте. Або нині чарівники нові засоби знають?Отож, наслухаєшся про всякі нещастя, як я наслухався, – хіба буде полювання гратися на волі, де пороть так підступництво навкруги? Де все – природа чиста й люди нечисті – проти тебе? Немає вуж, дудки! Краще залишатися в чреве, а коли мене від туди видворили й назад ходу ні, стій під дощем і стискуйся в грудку. Я перетворив своє приниження в доблесть. І що ти думаєш? Я виграв."Вірно, крихітка, – подумав я, – ти виграв, це точно". – Що ж, от, мабуть, і всі, і казочці кінець, – уклав малец, що сидить на стільці в безлюдному барі.Він подивився на мене вперше з початку свого оповідання.І жінка, що була його сестрою, хоча здавалася сивоволосою матір’ю, теж, нарешті, наважилася підняти очі на мене. – Постій, – запитав я, – а люди в Дубліні знають про цьому? – Дехто. Хто знає, той заздрить. І ненавидить мене, мабуть, за те, що страти й випробування, які бог на нас насилає, мене тільки краєм зачепили. – И поліція знає? – А хто їм скаже? – Наступила довга тиша.Дощ тарабанив у вікно.Начебто душу в чистилищі, десь стогнала дверна петля, коли хтось виходив і хтось іншої входив.Тиша. – Тільки не я, – сказав я. – Слава богові…По щоках сестри котилися сльози.Сльози котилися по замурзаній особі дивовижної дитини.Вони не витирали сліз, не заважали їм котитися. Коли сльози скінчилися, ми допили джина й посиділи ще небагато. Потім я сказав: – "Ро
сер, тому я частенько відвожу ока убік. Простите мені, сер, мою сліпоту, нічим не можу допомогти. – Охоче прощаю, Майк. – Я дав йому два шилінги. – До речі, коли ти їх бачив востаннє? – Справді, коли? А, адже знаєте, сер – Він порахував по пальцях і подивився на мене. – Десять днів, вони вже десять днів тут не показуються! Нечувана справа. Десять днів! – Десять днів, – повторив я й порахував про себе. – Виходить, їх не було тут з тих пор, як з’явився я. – Уж чи не хочете ви сказати, сер? – Хочу, Майк, хочу.Я спустився по сходам, запитуючи себе, що саме я хотів сказати.Вона явно уникала зустрічі із мною.Я начисто виключав думку про те, що вона або її дитина могли занедужати.Наша зустріч перед готелем і сніп іскор, коли погляд крихітки схрестився з моїм поглядом, налякали її, і вона бігла, немов лисиця. Бігла невесть куди, в інший район, в інше місто.Я почував, що вона уникає мене. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе більше митецьким мисливським собакою.Я виходив на прогулянку раніше звичайного, пізніше звичайного, забирався в самі несподівані місця. Зіскочу з автобуса в Болсбридже й броджу там у тумані. Або доїду на таксі до Килкока й нишпорю по пивним.Я навіть схилить коліна в церкві пастора Свифта й слухав розкати його гуигнгнмоподобного голосу негайно насторожуючись при звуці дитячого плачу.Божевільна ідея безрозсудне переслідування. Але я не міг зупинитися, продовжував розчісувати сверблячу болячку.І от разюча немислима випадковість, пізно ввечері, у заливний дощ, коли всі водостоки вирують і поля вашого капелюха оповиті суцільною завісою мільйон краплі в секунду, коли не йдеш – пливеш.Я тільки що вийшов з кінотеатру, де дивився картину тридцятих років. Жуючи шоколадку "Кэдбери", я загорнув за кут.І отут ця жінка тикнула мені під, ніс свого нащадка й затягла звичне: – Якщо у вас є хоч крапля жалості…Вона осіклася, повернулася навкруги й побігла.Тому що в одну секунду все зрозуміла. І дитина в неї на руках крихітка зі збудженим личком і яскравими блискучими очами теж усе зрозумів. Здавалося Обоє злякано скрикнули.Боже мій, як ця жінка бігла!Уявляєте собі вона вже цілий квартал відміряла, перш ніж я отямився й закричав: – Тримай злодія?Я не міг придумати нічого кращого. Дитина була таємницею, що не давала мені життя, а жінка бігла несучи таємницю із собою. Чим не злодій?І я помчався навздогін за нею, кричачи: – Стій! Допоможіть! Агов, ви!Нас розділяло метрів сто, ми бігли так цілий кілометр через мости над Лиффи нагору по Графтэн – Стрит і от уже Стивене – Грін. І ні душі…Випарувалася."Якщо тільки, – гарячково міркував я, нишпорячи очами в усі сторони – якщо тільки вона не прошмигнула в пивну "Чотири провінції"…"Я ввійшов у пивну.Так і є.Я тихо прикрив за собою двері. От вона біля стійки. Сама перекинула кухоль портеру й дала крихітці стопочку джина. Гарна приправа до грудного молока.Я почекав поки вгамувало серце підійшов до стійки й замовив: – Чарку "Джон Джемисон" будь ласка.Почувши мій голос, дитина здригнувся, поперхнувся джином і захекалася.Жінка повернула його й постукала по спині. Багряне личко звернулося до мене, я дивився на замружені очі й широко роззявлений ротик. Нарешті судорожний кашель пройшов, щоки його посвітліли, і тоді я сказав. – Послухай, малец.Наступила мертва тиша. Вся пивна чекала. – Ти забув поголитися, – сказав я.Дитина забилася на руках у матері, видаючи дивний жалібний писк.Я заспокоїв його: – Не бійся. Я не поліцейський.Жінка розслабилася, начебто кістки її раптом звернулися в кисіль. – Спусти мене на підлогу, – сказала дитина.Вона послухалася. – Дай сюди джина.Вона подала йому чарку. – Пішли в бар, поговоримо без перешкод.Крихітка важливо виступав спереду, притримуючи пелюшки однією рукою, стискаючи в інший чарку із джином.Бар і впрямь був порожній. Дитина видрала на стілець і випила джина. – Господи, ще б рюмашечку, – пропищав він.Мати пішла за джином, тим часом я теж сіл до столика. Крихітка дивився на мене, я на крихітку. – Ну, – заговорив він нарешті, – що в тебе на душі? – Не знаю, – відповів я. – Ще не розібрався. Чи то плакати хочеться, чи то сміятися… – Краще смійся. Зліз не виношу.Він довірливо простягнув мені руку. Я потис її. – Макгиллахи, – представився він. – Тільки мене всі кличуть нащадок Макгиллахи. А те й попросту. – Нащадок.Нащадок, – повторив я. – А моє прізвище Смит.Він міцно стис мені руку своїми пальчиками.Смит? Неважненьке прізвище. І все – таки Смит у десять тисяч разів вище, ніж Нащадок, Верней. От і скажи, яке мені тут, унизу? І яке тобі там, нагорі, довгим,
струнким таким, чистим, високим повітрям дихаєш? Добре, тримай свою стопку, у ній те ж, що в моїй. Ковтай і слухай, що я розповім.Жінка принесла нам обом по стопці лапи. Я зробив ковток і подивився на неї. – Ви мати? – Вона мені сестра, – сказала крихітка. – Маманя давним – давно пожинає плоди своїх діянь, півпенні в день найближчі тисячі років, а там і зовсім ні гроша й мільйон холодних весен. – Сестра?Видно, недовіра протягало в моєму голосі, тому що вона відвернулася й сховала особу за кухлем з пивом. – Що, ніколи б не подумав? На вид – те вона в десять разів старше мене. Але кого зими не зостарять, того вбогість доконає. Зими так убогість – от і весь секрет. Від такої погоди порцеляна лопається. Так, була вона колись самою тонкою порцеляною, який літо обпалювало у своїх сонячних печах.Він ласкаво підштовхнув її ліктем. – Але що поробиш матір, якщо ти вже тридцять років… – Як, тридцять років…Біля під’їзду "Ройял Иберниен"… Так що там, уважай більше! А до нас маманя. І папаня. І його папаня, весь наш рід!Тільки я на світло народився не встигли мене в пелюшки загорнути як я вже на вулиці й маманя кричить "милосердя!" а увесь світ глухий і ньому й сліпнув нічого не чує ні дулі не бачить. Тридцять років із сестричкою так десяток років з маманей сьогодні й щодня – нащадок Макгиллахи! – Сорок років? – викликнув я й пірнув за змістом на дно стопки. – Тобі сорок років? І всі ці роки. Як же це тебе? – Як мене угораздило? Так адже посада моя така, її не вибирають вона, як говориться, природжена. Дев’ята година в день і ніяк вихідних не треба відзначатися не треба у відомості розписуватися загрібай що богатый упустить. – И всі таки я не розумію, – сказав я натякаючи жестами на його ріст і склад і колір особи. – Так адже я й сам не розумію й ніколи не заплаву – відповів крихітка Макгиллахи. – Може я собі й іншим на горі народився карликом? Або залози винуваті що не росту? А може мене вчасно навчили, – мов, залишися маленьким не прогадаєш? – Але хіба можливо… – Можливо? Ще як! Отож мені це тыщу раз повторювали, тыщу раз, як зараз пам’ятаю, папаня повернеться з обходу тикне пальцем у ліжко, на мене покаже й говорить "Послухай малявка не здумай рости, щоб ні волосся, ні м’яса не додавалося! Там за дверима, мир тебе чекає, життя чекає! Ти слухаєш дрібнота? От тобі Дублін, а от вище Ірландія, а от тобі Англія поверх усього широкою задницей сіла. Так що не думай і не прикидай порожню цю справу не загадуй вирости й домогтися чогось, а краще послухай мене дрібнота ми осадимо твій ріст правдою істиною пророкуваннями так гаданнями будеш ти в нас джин пити так іспанські сигарети курити й будеш ти як копчений ірландський окіст розовенький такий а головне – маленький зрозумів чадо? Небажаним ти на світло з’явився але раз подарувало, – тиснися до землі носа не піднімай. Не – ходи – повзи. Не говори – їжі. Руками не воруши – полеживай. А як стане нудно на мир дивитися не терпи – сили пелюшки! Тримай дрібнота от тобі твій вечірній шнапс. Ковтай не гайся! Там у Лиффи нас чекають вершники апокаліпсичні. Хочеш на них подивуватися? Дми із мною!"И ми відправлялися у вечірній обхід. Папаня мучив банджо, а я сидів у його ніг і тримав мисочку для милостині. Або він наяривал чечітку, тримаючи під пахвою праворуч мене, ліворуч – інструмент і вичавлюючи з нас обоє жалісних звуків.Пізно вночі повернемося додому – і знову четверо в одній постелі, начебто криві морквини, ошметки застарілого голоду.А серед ночі на папаню раптом знайде щось, і він вискакує на холод, і носиться на волі, і загрожує небу кулаками Я як зараз усе пам’ятаю, добре пам’ятаю, своїми вухами чув, своїми очами бачив, він нітрохи не боявся, що бог йому всипле, чого там, нехай – де мені в лабети попадеться, то – те пір’я полетять, всю бороду йому видеру, і нехай зірки гаснуть, і поданню кінець, і утвору кришка! Агов ти, господи, дурень стоеросовый, скільки ще твої хмари будуть мочитися на нас, або тобі начхати?І небо ридало у відповідь, і мати голосила всю ніч безперервно. А ранком я знову – на вулицю, уже на її руках, і так від її до нього, від нього до неї, день у день, і вона журилася про мільйон життів, які відніс голод п’ятдесят першого, а він прощався із чотирма мільйонами, які відбули в Бостон…А один раз уночі папаня й сам зник. Мабуть, теж сіл на пароплав частки шукати, а нас із пам’яті викинув. І не виню я його. Бідолаха, голод довів його, він зовсім голову втратив, усе хотів нам дати щось, а давати – те нема чого.А там і маманя, можна сказати, потонула в потоці власних сліз, станула, начебто рафінадний святий, покинула нас, п
ерш ніж розвіялася ранкова імла, і лягла в сиру землю. І сестричка, дванадцять років, в одну ніч дорослої стала, а я? Я залишився маленьким.У нас ще раніше було задумано, давно вирішене, що ми робити будемо. Я адже готувався до цього. Я знав, слово честі, знав, що в мене є акторський дарунок!Всі чималі злиденні Дубліна кричали про це. Мені ще й десяти днів не було, а вони вже кричали "Ну й артист! От з ким треба милостині просити!"Потім мені стукнуло двадцять і тридцять днів, і маманя стояла під дощем в "Эбби – тиэтр", і артисти – режисери виходили й слухали моїм гэльским голосінням, і всі говорили, що мені треба контракт підписати, на актора вчитися! Мол, виросту, успіх мені забезпечений Так тільки я не ріс, а в Шекспіра немає дитячих ролей, хіба що Пак. І пройшло сорок днів, п’ятдесят ночей з мого народження, і мене вже всюди примітили, злиденні спокій втратили – позич їм мою плоть, мою кістку, мою душу, мій голос на годинку туди, на годинку сюди. І коли маманя боліла, так що встати не могла, вона здавала мене на час, одного полудня, іншому полудня, і хто мене одержував, без спасиба не повертав. "Матерь божа, – кричали вони, – так він так горланить, що навіть із папської скарбнички гріш витягне!"А в один недільний ранок у головного собору сам американський кардинал підійшов послухати концерт, що я закотив, коли примітив його дороге одягання так розкішні убори. Підійшов і говорить: "Цей лемент – перший лемент Христа, коли він на світло народився, і крик Люцифера, коли його низринули з небес прямо в киплячий гній і пекельний бруд пеклу!"Сам поважний кардинал так сказав. Ну, яке? Христос і Сатана разом, наполовину Спас, наполовину Антихрист, і все це в моєму лементі, моєму писку – мабуть – ка переплюнь! – Куди мені, – відповів я. – Або взяти інший випадок, через багато років, того чокнутого американського кіношника, що за білими китами ганявся. У перший же раз, як ми на нього наскочили, він зыркнул оком у мене й.. підморгнув! Потім дістає фунтовий папірець, так не сестричці подав, а мою руку коростяву взяв, сунув гроші в долоню, потис, знову підморгнув і був такий.Потім я бачив його в газеті, коле Білого Киту гарпунищем, начебто псих якої. І скільки разів ми після з ним зустрічалися, завжди я почував, що він мене розкусив, але однаково я жодного разу не мигнув йому у відповідь. Відігравав німу роль. За це я одержував свої фунти, а він пишався, що я не здаюся й виду не показую, що знаю, що він все знає.З усіх, кого я побачив, він один дивився мені в очі. Він так ще ти! Всі інші боляче соромливі виросли, не дивлячись подають.Так, так всі ці актори – режисери з " Эбби – Тиэтр", і кардинали, і злиденні,які довбали мені, щоб я не мінявся, усе таким залишався, і користувалися моїм талантом, моєю геніальною грою в ролі дитини – видать, все це на мене вплинуло, голову мені запаморочило.А з іншого боку – дзенькіт у вухах від голодних лементів і що ні день – юрба на вулиці, то когось на цвинтар волокут, те безробітні хмарою сунуть… Міркуєш? Коли тебе вічно дощ хльостає, і бури народні, і ти всього надивився – як отут не зігнутися, не скулитися, сам скажи!Мориш дитини голодом – не чекай, що чоловік виросте. Або нині чарівники нові засоби знають?Отож, наслухаєшся про всякі нещастя, як я наслухався, – хіба буде полювання гратися на волі, де пороть так підступництво навкруги? Де все – природа чиста й люди нечисті – проти тебе? Немає вуж, дудки! Краще залишатися в чреве, а коли мене від туди видворили й назад ходу ні, стій під дощем і стискуйся в грудку. Я перетворив своє приниження в доблесть. І що ти думаєш? Я виграв."Вірно, крихітка, – подумав я, – ти виграв, це точно". – Що ж, от, мабуть, і всі, і казочці кінець, – уклав малец, що сидить на стільці в безлюдному барі.Він подивився на мене вперше з початку свого оповідання.І жінка, що була його сестрою, хоча здавалася сивоволосою матір’ю, теж, нарешті, наважилася підняти очі на мене. – Постій, – запитав я, – а люди в Дубліні знають про цьому? – Дехто. Хто знає, той заздрить. І ненавидить мене, мабуть, за те, що страти й випробування, які бог на нас насилає, мене тільки краєм зачепили. – И поліція знає? – А хто їм скаже? – Наступила довга тиша.Дощ тарабанив у вікно.Начебто душу в чистилищі, десь стогнала дверна петля, коли хтось виходив і хтось іншої входив.Тиша. – Тільки не я, – сказав я. – Слава богові…По щоках сестри котилися сльози.Сльози котилися по замурзаній особі дивовижної дитини.Вони не витирали сліз, не заважали їм котитися. Коли сльози скінчилися, ми допили джина й посиділи ще небагато. Потім я сказав: – "Ро
