Короткий зміст Степ Чехов А. П

З повітового міста N – Ской губернії липневим ранком виїжджає обшарпанная бричка, у якій сидять купець Іван Іванович Кузьмичев, настоятель N – Ской церкви про. Христофор Сірійський («маленький довговолосий дідок») і племінник Кузьмичева хлопчик Егорушка дев’яти років, посланий матір’ю, Ольгою Іванівною, удовою колезького секретаря й рідною сестрою Кузьмичева, надходити в гімназію у велике місто. Кузьмичев і о. Христофор їдуть продавати вовну, Егорушку захопили по шляху. Йому смутно залишати рідні місця й розставатися з матір’ю. Він плаче, але о. Христофор його утішає, говорячи звичайні слова про те, що ученье – світло, а неученье тьма. Сам о. Христофор утворений: «П’ятнадцяти років мені ще не було, а я вуж говорив і вірші складав по – латынски однаково як по – російському». Він міг зробити непогану церковну кар’єру, але батьки не благословили на подальше ученье. Кузьмичев же проти зайвого утворення й уважає відправлення Егорушки в місто капризом сестри. Він міг би прибудувати Егорушку до справи й без навчання.

Кузьмичев і о. Христофор намагаються наздогнати обоз і якогось Варламова, знаменитого в повіті купця, що богаче багатьох поміщиків. Вони приїжджають на постоялий двір, хазяїн якого, єврей Мойсей Моисеич лабузниться перед гістьми й навіть хлопчиком (йому він віддає пряник, призначений для хворого сина Наума). Він «маленька людина», для якого Кузьмичев і священик – теперішні «добродії». Крім дружини й дітей у його будинку живе його брат Соломон, гордий і скривджений на увесь світ людин. Він спалив свої гроші, що дісталися в спадщину, і тепер виявився нахлібником брата, що заподіює йому страждання й подоба мазохистского насолоди. Мойсей Моисеич його лає, о. Христофор жалує, а Кузьмичев нехтує.

Поки гості п’ють чай і перераховують гроші, на постоялий двір приїжджає графиня Драницкая, дуже гарна, шляхетна, багата жінка, що, як говорить Кузьмичев, «оббирає» якийсь поляк Казимир Михайлыч: «…молода так дурна. У голові вітер так і ходить».

Наздогнали обоз. Кузьмичевоставляет хлопчика з обозчиками й відправляється з о. Кузьмичев залишає хлопчика з обозчиками й відправляється з о. Христофором по справах. Поступово Егорушка знайомиться з новими для нього людьми: Пантелеем, старообрядником і дуже статечною людиною, що їсть окремо від всіх кипарисовою ложкою із хрестиком на черешку й п’є воду з лампадки; Омеляном, старим і необразливою людиною; Димовим, молодою неодруженим хлопцем, якого батько посилає з обозом, щоб він не розпестився будинку; Васею, що був півчим, що застудив собі горло й страждає від неможливості більше співати; Кирюхой, нічим особливо не примітним мужиком… З їхніх розмов на привалах хлопчик розуміє, що всі вони колись жили краще й пішли працювати в обоз через нестаток.

Велике місце в повісті займають опис степу, що досягає художнього апофеозу в сцені грози, і розмови обозчиков. Пантелей по ночах у багаття розповідає страшні історії, нібито зі свого життя в північній частині Росії, де він працював кучерями в різних купців і завжди попадав з ними в пригоди на постоялих дворах. Там неодмінно жили розбійники й різали купців довгими ножами. Навіть хлопчик розуміє, що всі ці історії напівпридумані й, можливо, навіть не самим Пантелеем, але чомусь він воліє розповідати їх, а не реальні події зі своєї явно непростого життя. Взагалі, у міру просування обозу до міста, хлопчик як би заново знайомиться з російським народом, і дуже багато чого здається йому дивним. Наприклад, Вася має такий гострий зір, що може бачити тварин і те, як вони поводяться далеко від людей; він їсть живого «бобырика» (сорт дрібної риби типу піскаря), при цьому особа його здобуває ласкаве вираження. У ньому є щось звірине й «не від миру цього» одночасно. Димів мучається від надлишку фізичної сили. Йому «нудно», і від нудьги він робить багато злого: навіщо – те вбиває вужа, хоча це, за словами Пантелея, великий гріх, навіщо – те кривдить Омеляна, але потім просить прощення й т.п. Егорушка його не любить і боїться, як злегка побоюється всіх цих чужих для нього мужиків, крім Пантелея. Егорушка його не любить і боїться, як злегка побоюється всіх цих чужих для нього мужиків, крім Пантелея. Під’їжджаючи до міста, вони нарешті зустрічають «того самого» Варламова, про яке стільки згадувалося колись і який до кінця повести придбав якийсь міфологічний відтінок. Насправді – це літній купець, діловий і владний. Він знає, як звертатися й з мужиками, і з поміщиками; дуже впевнений у собі й своїх грошах. На його тлі дядько Іван Іванович здається Егорушке «маленькою людиною», якої Мойсей Моисеич здавався на тлі самого Кузьмичева. По дорозі під час грози Егорушка простудився й занедужав. О. Христофор у місті лікує його, а дядько дуже незадоволений, що до всіх турбот додається ще й турбота про пристрій племінника. Вони з о. Христофором вигідно продали вовну купцеві Черепахину, і тепер Кузьмичев жалує, що частина вовни продав ще будинку по більше низькій ціні. Він думає тільки про гроші й цим сильно відрізняється від о. Христофора, що вміє сполучити необхідний практицизм із думками про Бога й душ, любов’ю до життя, знанням, майже батьківською ніжністю до хлопчика й проч. Із всіх персонажів повести він самий гармонічний. Егорушку пристроюють у старої подруги його матері Настасьи Петрівни Тоскуновой, що відписала приватний будинок зятеві й живе з маленькою внучкою Катею на квартирі, де «багато образів і квітів». Кузьмичев буде платити їй за зміст хлопчика десять рублів на місяць. Він уже подав документи в гімназію, незабаром повинні бути вступні екзамени. Подарувавши Егорушке по гривеннику, Кузьмичев і о. Христофор їдуть. Хлопчик чомусь почуває, що о. Христофора він більше не побачить. «Егорушка відчув, що із цими людьми для нього зникло назавжди, як дим, все те, що дотепер було пережито; він опустився в знемозі на крамничку й гіркі сльози привітав нове, невідоме життя, що тепер починалася для нього… Яка – Те буде це життя?»