О. Довженко - «творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського» (К. Тепліца)
Олександр Довженко залишився у пам'яті близьких йому людей людиною надзвичайної енергії, волі до життя, твердого духу та гострого почуття справедливості.
Коли я думаю про митців епохи Розстріляного Відродження, насамперед мене захоплює мистецький геній цих людей, здатність створювати вічні шедеври літератури, кіно, малярства, твори загальнолюдського масштабу, глибокого значення. Але не менш гідним захоплення є твердість і незламність цих, без перебільшення, велетнів духу, їхня здатність не ламатися і не зраджувати свій народ і — насамперед! — свою совість у найтяжчих умовах.
Сам митець, згадуючи своє життя, писав, що життєвий шлях ніколи не був для нього простим та не давався йому легко. Він згадує і як його мати, «створена для пісень, проплакала все життя».
Олександр Довженко, пройшовши важкі воєнні роки, роки історичних змін 1910-х, органічно та енергійно влився в мистецький процес України, тісно спілкувався з членами ВАПЛІТЕ, взагалі з «харківськими романтиками», сповідуючи так звану філософію вітаїзму. Цю мистецьку і життєву концепцію поділяли багато письменників того часу. Це і Микола Хвильовий, і Ю. Яновський, і Остап Вишня... Усіх цих людей об'єднувала спрага до життя, вміння і бажання боротися за краще майбутнє, сприймати саме існування на землі як диво, не скоряючись перед труднощами. Усю силу свого духу вони вклали в вічні твори літератури, кінематографа, музики, живопису...
Олександр Довженко — не тільки письменник, він увійшов у європейський культурний процес як кінематографіст. Багато кіномитців усіх країн та часів зізнавалися, що створювали свої стрічки під впливом мистецтва Довженка, його визнав увесь світ, але у СРСР... Як кажуть, нема пророка у своїй країні... Після тріумфу «Землі», «Звенигори», «Арсеналу» О. Довженко опинився «під прицілом» офіційної системи, яка змусила його переїхати до Москви та створювати фільми «за держзамовленням» — так було ув'язнено генія нашого народу. Відірваний від своєї землі, обмежений у вільному русі як фактично, так і духовно, митець тільки й міг, що записувати у щоденники свої справжні думки, усі свої болі, тугу за Україною, Києвом, щоб його зрозуміли хоча б нащадки, коли цього не можуть зробити сучасні «високопосадові особи». Хоча й офіційно Олександр Довженко працював на «Мосфільмі», мав різні державні нагороди, він був таким самим в'язнем системи, якими були заарештовані письменники того часу, обмежений у головному — у праві жити на своїй землі, у праві вести вільне мистецьке і духовне життя. Зрештою, О. Довженка звільнили з «Мосфільму», звільнили з посад у комітетах, митець потрапив у справжню опалу, але вистояв, виніс своє гаряче серце живим та відкритим для творчості й роботи.
У літературних творах письменник багато уваги приділяє темі війни: «Україна в огні», «Повість полум'яних літ» та інші твори зображують голу правду тих страшних часів. Непереможний дух народу постає перед читачем, ми бачимо справжніх героїв, які, проте, не захоплюються своєю героїчністю, а мають просте і красиве серце, що не терпить несправедливості, пригноблення та неволі. Майстерно зображує О. Довженко і ментальність українського народу, не приховуючи і негативних рис, що за будь-яких часів мають місце, не зменшуючи чеснот нашого сильного та красивого серця. Ці твори мають по-справжньому загальнолюдське значення, бо проблема війни і миру, смерті та життя стосується усіх народів за усіх часів; психологія людини, яка потрапила в біду, терпіння та боротьба змальовані О. Довженком із кінематографічною точністю та глибоким знанням людської душі.
В одному із щоденникових записів митець писав, що коли йому не доведеться більше повернутися в Україну і він помре у Москві, він заповідає перевезти його серце до Києва і поховати над Дніпром... Бо кожну хвилину такого складного і напруженого життя Олександр Довженко серцем був зі своєю землею та зі своїм народом... Ще за життя він віддав своє серце Батьківщині...
Коли я думаю про митців епохи Розстріляного Відродження, насамперед мене захоплює мистецький геній цих людей, здатність створювати вічні шедеври літератури, кіно, малярства, твори загальнолюдського масштабу, глибокого значення. Але не менш гідним захоплення є твердість і незламність цих, без перебільшення, велетнів духу, їхня здатність не ламатися і не зраджувати свій народ і — насамперед! — свою совість у найтяжчих умовах.
Сам митець, згадуючи своє життя, писав, що життєвий шлях ніколи не був для нього простим та не давався йому легко. Він згадує і як його мати, «створена для пісень, проплакала все життя».
Олександр Довженко, пройшовши важкі воєнні роки, роки історичних змін 1910-х, органічно та енергійно влився в мистецький процес України, тісно спілкувався з членами ВАПЛІТЕ, взагалі з «харківськими романтиками», сповідуючи так звану філософію вітаїзму. Цю мистецьку і життєву концепцію поділяли багато письменників того часу. Це і Микола Хвильовий, і Ю. Яновський, і Остап Вишня... Усіх цих людей об'єднувала спрага до життя, вміння і бажання боротися за краще майбутнє, сприймати саме існування на землі як диво, не скоряючись перед труднощами. Усю силу свого духу вони вклали в вічні твори літератури, кінематографа, музики, живопису...
Олександр Довженко — не тільки письменник, він увійшов у європейський культурний процес як кінематографіст. Багато кіномитців усіх країн та часів зізнавалися, що створювали свої стрічки під впливом мистецтва Довженка, його визнав увесь світ, але у СРСР... Як кажуть, нема пророка у своїй країні... Після тріумфу «Землі», «Звенигори», «Арсеналу» О. Довженко опинився «під прицілом» офіційної системи, яка змусила його переїхати до Москви та створювати фільми «за держзамовленням» — так було ув'язнено генія нашого народу. Відірваний від своєї землі, обмежений у вільному русі як фактично, так і духовно, митець тільки й міг, що записувати у щоденники свої справжні думки, усі свої болі, тугу за Україною, Києвом, щоб його зрозуміли хоча б нащадки, коли цього не можуть зробити сучасні «високопосадові особи». Хоча й офіційно Олександр Довженко працював на «Мосфільмі», мав різні державні нагороди, він був таким самим в'язнем системи, якими були заарештовані письменники того часу, обмежений у головному — у праві жити на своїй землі, у праві вести вільне мистецьке і духовне життя. Зрештою, О. Довженка звільнили з «Мосфільму», звільнили з посад у комітетах, митець потрапив у справжню опалу, але вистояв, виніс своє гаряче серце живим та відкритим для творчості й роботи.
У літературних творах письменник багато уваги приділяє темі війни: «Україна в огні», «Повість полум'яних літ» та інші твори зображують голу правду тих страшних часів. Непереможний дух народу постає перед читачем, ми бачимо справжніх героїв, які, проте, не захоплюються своєю героїчністю, а мають просте і красиве серце, що не терпить несправедливості, пригноблення та неволі. Майстерно зображує О. Довженко і ментальність українського народу, не приховуючи і негативних рис, що за будь-яких часів мають місце, не зменшуючи чеснот нашого сильного та красивого серця. Ці твори мають по-справжньому загальнолюдське значення, бо проблема війни і миру, смерті та життя стосується усіх народів за усіх часів; психологія людини, яка потрапила в біду, терпіння та боротьба змальовані О. Довженком із кінематографічною точністю та глибоким знанням людської душі.
В одному із щоденникових записів митець писав, що коли йому не доведеться більше повернутися в Україну і він помре у Москві, він заповідає перевезти його серце до Києва і поховати над Дніпром... Бо кожну хвилину такого складного і напруженого життя Олександр Довженко серцем був зі своєю землею та зі своїм народом... Ще за життя він віддав своє серце Батьківщині...
