«Україна в огні» О. Довженка - страшні сторінки історії
«Україна в огні» — надзвичайний твір. Пронизливий, справжній, живий. Жодного фальшивого слова, жодної нещирості, сама тільки правда про людей, про історію, про людські душі. Коли читаєш його, аж сльози на очі навертаються.
Мало хто за часів тоталітарної системи знаходив сміливість не брехати, не приховувати, не «підмальовувати» зайвого... Одним із плеяди безкомпромісних правдоборців в українській літературі був Олександр Довженко.
Кіноповість «Україна в огні» була заборонена. Олександр Довженко важко переживав це, бо його вистраждана правда, що пройшла крізь серце, була так грубо придушена, призупинена на шляху до читача, глядача, нащадка... Звісно, час розставляє все по місцях. Тепер ми маємо можливість читати прекрасні твори письменника і дізнаватися правду про нелегкі часи війни, коли на територію мирних трудящих українців-хліборобів прийшов ворог, щоб понівечити життя безневинних людей, перетворити їх на рабів, вивезти на примусові роботи. Але небезпека чатувала з обох сторін: після війни люди, що перебували на окупованих територіях (чи, тим більше, побували у полоні), були оголошені зрадниками... Ще й до того на початку війни офіційно писали про боротьбу «малою кров'ю на території ворога»... Але, на жаль, не так сталося, як гадалося.
Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей.
Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»
У трагічні воєнні часи, коли під загрозою опинилося саме життя народу, саме його існування, у справжніх душах проявляються вічні цінності, з них ніби осипаються ілюзії, пусті слова та пусті лозунги. Лаврін Запорожець так оцінює ситуацію: «Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!..» Лаврін Запорожець стає сільським старостою при фашистах, але підпільно працює на партизанів. Найбільше болить йому не те, що він ризикує своїм життям, а те, що люди вважають його зрадником, не знаючи про те, що насправді коїться в його душі.
Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна: «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на своїй території... Що буде з народом нашим?.. Народ безсмертний, ви казали... Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна...»
Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розв'язувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті «Україна в огні». Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії. Проте ми маємо завше пам'ятати про них, щоб вони в жодному разі не повторилися!
Мало хто за часів тоталітарної системи знаходив сміливість не брехати, не приховувати, не «підмальовувати» зайвого... Одним із плеяди безкомпромісних правдоборців в українській літературі був Олександр Довженко.
Кіноповість «Україна в огні» була заборонена. Олександр Довженко важко переживав це, бо його вистраждана правда, що пройшла крізь серце, була так грубо придушена, призупинена на шляху до читача, глядача, нащадка... Звісно, час розставляє все по місцях. Тепер ми маємо можливість читати прекрасні твори письменника і дізнаватися правду про нелегкі часи війни, коли на територію мирних трудящих українців-хліборобів прийшов ворог, щоб понівечити життя безневинних людей, перетворити їх на рабів, вивезти на примусові роботи. Але небезпека чатувала з обох сторін: після війни люди, що перебували на окупованих територіях (чи, тим більше, побували у полоні), були оголошені зрадниками... Ще й до того на початку війни офіційно писали про боротьбу «малою кров'ю на території ворога»... Але, на жаль, не так сталося, як гадалося.
Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей.
Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»
У трагічні воєнні часи, коли під загрозою опинилося саме життя народу, саме його існування, у справжніх душах проявляються вічні цінності, з них ніби осипаються ілюзії, пусті слова та пусті лозунги. Лаврін Запорожець так оцінює ситуацію: «Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!..» Лаврін Запорожець стає сільським старостою при фашистах, але підпільно працює на партизанів. Найбільше болить йому не те, що він ризикує своїм життям, а те, що люди вважають його зрадником, не знаючи про те, що насправді коїться в його душі.
Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна: «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на своїй території... Що буде з народом нашим?.. Народ безсмертний, ви казали... Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна...»
Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розв'язувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті «Україна в огні». Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії. Проте ми маємо завше пам'ятати про них, щоб вони в жодному разі не повторилися!
