Проблема людини й цивілізації в розповіді Буніна «Пан із Сан – Франциско» – Бунін Іван

Розповідь И. А. Буніна «Пан із Сан – Франциско» написаний у роки Першої світової війни, коли цілі держави виявилися залучені в безглузду й нещадну бойню. Доля окремої людини стала здаватися піщиною у вирі історії, навіть якщо цієї людини оточували багатство й слава. Втім, у розповіді Буніна немає ні слова про війну і її жертв. Він описує лише звичайну подорож багатих туристів через Атлантичний океан на величезному комфортабельному пароплаві. Корабель «Атлантида», що намагається здолати «морок, океан і хуртовину » і, що виявляється у владі Диявола, стає символом сучасної технократической цивілізації. Не випадково корабель названий так само, що як затонув колись міфологічний материк. Мотив приреченості «Атлантиди», її загибелі й руйнування, зв’язаний у тексті з образом смерті й Апокаліпсисом. Виникають образні паралелі «капітан – язичеський ідол», «пасажири – ідолопоклонники», «готель – храм». Сучасна епоха зображується Буніним як панування нового «язичества»: люди одержимі порожніми й суєтними страстями й пороками. Заняття й розпорядок дня пасажирів корабля «Атлантида» автор описує із гнівною іронією: «…життя на ньому протікала досить розмірено: вставали рано… накинувши фланелеві піжами, пили кава, шоколад, какао; потім сідали у ванни, робили гімнастику, викликати апетит і гарне самопочуття, робили денні туалети і йшли до першого сніданку; до одинадцяти годин покладалося бадьоро гуляти по палубах, дихаючи холодною свіжістю океану, або грати в шеффльборд або інші ігри для нового порушення апетиту…». При цьому навколо корабля бушує страшний океан, вахтові мерзнуть на своїх вишках, опалювачі обливаються брудним потом біля велетенських печей, лиховісна сирена поминутно завиває з пекельною похмурістю, нагадуючи про небезпеку. Про реальність цієї небезпеки нагадує й те, що розповідь Буніна написаний через три роки після загибелі знаменитого «Титаника».

У Неаполе життя багатих туристів протікає по заведеному зразку: відвідування церков і музеїв, нескінченні обіди й розваги. Представників сучасної цивілізованої Америки не цікавлять європейські культурні цінності. Туристи ліниво оглядають визначні пам’ятки, морщачись побачивши халуп і лахміття: їм далекі жаль і любов до ближнього. З багатьох пасажирів «Атлантиди» Бунін виділяє пана із Сан – Франциско, що подорожують із дружиною й дочкою. Ніхто з них не названий по ім’ю, що ще більше підкреслює типовість головного героя і його родини. Ми бачимо, що блиск і розкіш життя не приносять їм навіть самого звичайного людського щастя. Смерть, що зненацька осягла на Капрі главу сімейства, описана Буніним підкреслено фізіологічно. Тут немає місця згадуванням про безсмертну душу, тому що в земному існуванні героя розповіді не було нічого духовного

Бунін підкреслює, що смерть пана із Сан – Франциско викликає лише недовгий переполох серед постояльців розкішного готелю. Ніхто з них не співчуває вдові й дочці, ніхто не жалує померлого. Він був членом їхнього клану, клану багатих і всесильних, але при цьому по – людськи залишався для всіх чужим. І якби нещастя трапилося з ким – небудь іншим, пан із Сан – Франциско вів би себе точно так само. Сучасна цивілізація нівелює особистість, роз’єднує й озлобляє людей, говорить нам Бунін. Якщо з боку богатых ми бачимо байдужість, то готельні слуги в особі розторопного Луиджи дозволяють собі відверто потішатися над тим, чиї накази вони ще недавно неухильно й благоговійно виконували. Бунін протиставляє їм простих людей – мулярів, рибалок, пастухів, які не втратили зв’язок із природою, зберегли наївну й просту віру в Бога, щиросердечну красу

Катер з тілом пана із Сан – Франциско залишає Капрі. У цьому місці розповіді Бунін проводить паралель між сучасними капіталістами й римським тираном Тиверием: «…людство навіки запам’ятало його, і ті, що в сукупності своєї настільки ж незрозуміло й, по суті, настільки ж жорстоко, як і він, панують тепер у світі, із усього світла з’їжджаються дивитися на залишки того кам’яного будинку, де жив він на одному із самих крутих підйомів острова». Порівнюючи древніх і сучасних «хазяїв життя», Бунін знову нагадує читачеві про неминучість загибелі сучасної цивілізації, що вбиває все людське в людині. У заключній частині розповіді письменник показує шлях величезного багатоярусного корабля через Атлантику. Також у нижній частині корабля до кривавого поту трудяться робітники, а в бальних залах блищать ошатні жінки, і пари найнятих закоханих зображує почуття перед пересиченою юрбою. Тут все страшно, все уродливо, усе продається за гроші. Але в самому нижньому трюмі коштує важка труна з тілом пана із Сан – Франциско – як втілення крихкості людської оболонки, ефемерності влади й багатства. Письменник немов вершить суд над бездуховністю цивілізації, що вбиває душі й панів, і рабів, що відбирає радість існування й повноту почуттів