Особливості поетичного світогляду Тютчева – Тютчев Федір

Ф. И. Тютчев належав до літературного покоління російських романтиків – »любомудрів» (В. Одоєвський, И. Киреевский, С. Шевырев, Д. Веневітінов), що, у першу чергу, і визначило своєрідність художнього світосприймання цього великого російського поета. Його лірикові можна розглядати як «щоденник душі», що живе особистими передчуттями й загальними ознаками, що відгукується як на скороминуще враження приватної людини, окрему яскраву деталь навколишнього світу, так і на грандіозні зміни, глобальні історичної події

Ранні вірші Тютчева 1823 – 1825 років («Сльози», «Проблиск», «ДО Н.») відбивають захопленість християнською містикою, прихильність традиціям поезії Жуковського. У них присутні мотиви прозріння й осяяння, образи «ангела зліз», «ангельської ліри», «серафимских осіб», «пекельного полум’я», «божественного вогню». Земне в них протиставляється небесному, тлінне, суєтне – вічному, безсмертному:

И тільки смертного зіниць

Ти, ангел зліз, доторкнешся крылами –

Туман розсіється слізьми,

И небо серафимских осіб

Раптом розів’ється перед очами

(«Сльози»)

Період поетичної зрілості Тютчева збігається із проявом «античного» початку в його творчості. Античність сприймається поетом також у романтичному ключі. У романтичному світосприйманні йому виявляються близька ідея всеєдності миру, відчуття «всесвітнього життя», цілісності світобудови, у яке органічно включається й існування людини

Однак почуття всесвітньої гармонії для Тютчева – це не застигла краса, не одноманітність і нерухомість природних форм, а постійна мінливість, вічне відновлення, гра, динаміка, фантазія. Дана ідея втілюється в ключові для всього творчості поета образах стихії – води, грози, зливи. Таке, наприклад, знаменитий хрестоматійний вірш «Весняна гроза», що затверджує мотив загального руху природи, відновлення миру:

Люблю грозу на початку травня,

Коли весняний, перший грім,

Як би резвяся й граючи,

Гуркоче в небі блакитному

Одночасно, у цьому вірші виникає символічний образ золотих дощових ниток, що з’єднують небо й землю, що затверджують цілісність миру, нерозривність його зв’язків. Цей візуальний образ органічно доповнюється звуковим, що підкреслює всечуйність і гармонію природних форм: «И гамір лісової й шум нагорний – // Все вторить весело громам». Ми бачимо тут також, що романтичне бачення миру Тютчева дуже близько язичеському, пантеїстичному. Поет створює свій варіант міфу про весняну грозу як всесвітнім космічному явищі, що несе відновлення, волю, радість

Романтичні образи грози й весни незмінно присутні й по – різному варіюються в багатьох віршах Тютчева («Заспокоєння», «У задушливому повітрі молчанье…», «Весняні води», «Весняне заспокоєння», «Як весел гуркіт літніх бур…», «Італійська весна»). Разом з ліричним героєм читач переживає передчуття грози як передбачення новизни, відродження, відновлення природи:

У задушливому повітря молчанье,

Як передчуття грози,

Жарче троянд благоуханье,

Дзвінкіше голос бабки

Ми також стаємо свідками катастрофічних наслідків грози, як, наприклад, у вірші «Заспокоєння»:

Гроза пройшла – ще курячись, лежав

Високий дуб, перунами вбитий,

И сизий дим з галузей його біг

По зелені, грозою освіженої

Однак поет підкреслює, що гармонічний пристрій природи не робить трагичным і остаточно безповоротним загибель окремих її форм, тому що смерть приводить не до кінця, а до нового народження, відбиваючи ідею загального перетворення, круговороту. Так, у цьому ж вірші гроза не виступає символом смерті дерева – вона очищає повітря, освіжає зелень; після дощу птаха починають співати в гаї, на небі з’являється веселка

Таким чином, ключовою особливістю творчого світогляду Тютчева є те, що природа для нього не просто поетичне тло, пейзаж душі ліричного героя, але особливий предмет символічного зображення, проекція людських переживань, необхідний матеріал для філософських міркувань про світ – його походженні, розвитку, взаємозв’язках і протилежностях

У тютчевском світогляді ми спостерігаємо абсолютну гармонію думки й почуття: герой – лірик невіддільний у нього від героя – мислителя, романтично піднесений мрійник – від серйозного, глибокого філософа. Не випадково Юрій Тынянов назвав творчість Тютчева «поезією думки». Ця риса зближає поета з теоретиком німецького романтизму Шеллингом, що рассматривали фізичні явища природи як дії живої душі й що полагали, що природа «містить у собі прообрази, не витлумачені ще жодним людиною»:

Не те, що мнете ви, природа:

Не зліпок, не бездушний лик –

У ній є душу, у ній є воля,

У ній є любов, у ній є мова…

Тут ліричний герой Тютчева як би полемізує з тургеневским прагматиком – базаровым («Батьки й діти»), що вважали, що «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник».

Символом поетичної думки, піднесення людського духу виступає в Тютчева ще один «водний» образ – фонтан з однойменного вірша:

Променем піднявшись до неба, він

Торкнувся висоти заповітної –

И знову пилом огнецветной

Ниспасть на землю засуджений

Тут, як бачимо, знову виникає ідея взаємозв’язку земн і небесного, котра розкривається в протиставленнях «низ – верх», «“висота заповітна” – земля». Одночасно, фонтан – «смертної думки водомет», «жадібно рветься до неба», але неминуче преобертовий в «вологий дим», «огнецветную пил», що спадає з небесної висоти

Таким чином, зміст і призначення природи, по Тютчеву, – у створенні людини як розумної істоти. Однак людський розум не має сил пізнати всю повноту й складність життя, зробити її впорядкованої й безсмертної. Цю ідею тлінності, гибельности людської думки поет розвиває у своєму програмному вірші «Silentium»: «Думка виречена є неправда».

Ліричний герой Тютчева затверджує цінність таїнства невисловленої думки, невичерпним джерелом, живим ключем якої стає гармонія природи, всеєдність миру. Вище, дійсне призначення людини – перемогти в собі первісний хаос, «фатальна спадщина» темних сил, наблизитися до Бога, християнському розумінню життя:

Пускай страждальницькі груди

Хвилюють страсті фатальні –

Душа готова, як Марія,

До ніг Христа навік прильнуть.

(«Про віщаючи душу моя!»)

Є в лірику Тютчева й символ узагальненого споглядально – поетичного початку – Лебідь як втілення абсолютної гармонії, спокою, краси, досконалості. Лебідь відбиває романтичний ідеал творчого світогляду поета:

Але немає завидніше долі

Про лебідь чистий, твого –

И чистої, як ти сам, одягло

Тебе стихією божество

(«Лебідь»)

Початок 30 – х років XIX століття, коли буржуазний уклад життя восторжествував над епохою, що йде в минуле, романтизму, стало переломним моментом у творчій біографії Тютчева, що ознаменовали значні зміни в його світосприйманні. У цей час поет переживає глибоку духовну кризу й ціною відмови від ставшего йому далеким і внутрішньо незрозумілим «великого миру» намагається зберегти свій «малий» – внутрішній, духовний мир. Так тютчевский ліричний герой остаточно приходить до ідеї эскапизма – відходу від зовнішнього миру, втечі від вульгарної щоденності, що втілюється в нього в особливому стані «безмовності» («Silentium»):

Мовчи, ховайся й тай

И почуття й мрії свої –

Пускай у щиросердечній глибині

Встають і заходять оне…

Цей мотив розвивається й у відомому вірші поета «Душу моя – Елізіум тіней…»:

Душу моя – Елізіум тіней,

Тіней безмовних, світлих і прекрасних,

Ні помислам часу буйної цей

Ні радостям, ні горю не причетних

Замкнутість у своєму внутрішньому світі мрій, передчуттів, філософських міркувань, непричетність мирській суєті знаходять також яскраве художнє втілення в символі сну – як у тихому, покірливо – безмовному сні душі, «приголомшеної хаосом звуків», «гремящею тьмою» «моря» життя, і, одночасно, в «хворобливо – яскравому» поетичному сні – осяянні:

Я в хаосі звуків лежав приголомшений,

Але над хаосом звуків носився мій сон

Хворобливо – яскравий, чарівно – німий

Він віяв легко над гремящею тьмою

(«Сон на море»)

Таким чином, ми бачимо, як разюче міняється поетичне світосприймання Тютчева: від відчуття гармонії, цілісності, єднання поет поступово приходить до свідомості розділення зовнішньої й внутрішнього, роз’єднаності реального й ідеального в людині й навколишньому світі

«На порозі як би подвійного буття» («Про віщаючи душу моя!..») – у цій поетичній формулі відбився кризовий світогляд пізнього Тютчева. Така символічна подвійність розкривала самі різні сторони цієї духовної кризи: боротьба поета з політиком, пантеїста із християнином, людини західного й східного типів свідомості