Проблема історичної пам'яті народу в поемі М. Вороного «Євшан-зілля»
Микола Вороний — своєрідна, складна і суперечлива постать в історії української літератури початку XX століття. Поет, перекладач, артист, режисер та історик українського театру, мистецтвознавець,
він був багатогранною творчою особистістю. Поетична спадщина Вороного виразно відбиває суспільні, естетичні погляди поета, який гаряче любив свою Україну. У циклі «З хвиль боротьби» поет щиро вболіває за долю рідного краю і тих, хто його відцурався. Особливо виразно ця тема звучить у поемі Вороного «Євшан-зілля».
Твір був написаний у 1899 році, але в радянський час його критикували за відсутність патріотизму. Критика того часу не бажала йти далі зовнішньої канви твору — ханський син у київській неволі, хоча у поемі йдеться про любов до Батьківщини. Тут засуджуються люди, які відцурались від рідного краю. Чи можна по-іншому зрозуміти висловлений поетом біль за цих людей:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,
Шлях у край свій повороту?
Тему й сюжет поеми «Євшан-зілля» Вороному навіяв «Галицько-Волинський літопис», у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а надав їй українського побутово-історичного колориту.
У Києві живе в неволі ханський син, якому так добре ведеться, що став він забувати рідний степ та звикати до інших обставин життя, до чужих звичаїв. А старий половецький хан тужив за улюбленим сином і послав у Київ співця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. «А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля»,— сказав батько невільника. Спочатку звучали героїчні половецькі пісні, а згодом ніжні колискові. Хлопець дивувався їх чарівним звукам, але вони не пройняли його душу. Нарешті співець дав йому понюхати чарівне зілля. І тоді юнак стрепенувся, пригадав рідний степ і промовив:
Краще в ріднім краї милим
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Так на матеріалі давньої легенди М. Вороний хоче звернутися до тих, л хто забув славну історію свого народу, відцурався від своїх земляків, забув рідну мову, пісні. Вступ до поеми «Євшан-зілля» свідчить про те, що конкретній проблемі поет зумів надати масштаб широкого, узагальненого. Зміст пророчої літописної легенди автор трансформує для будь-якого народу, в якому є люди, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали».
Використана поетом наприкінці XIX століття прадавня легенда і сьогодні звучить по-сучасному. Бо хіба мало серед нас таких, які відцуралися рідної мови та пісні? Треба кожному пам'ятати, що не має права називатися людиною той, хто не пам'ятає про звитяги предків, тяжку, але героїчну долю рідної землі.
він був багатогранною творчою особистістю. Поетична спадщина Вороного виразно відбиває суспільні, естетичні погляди поета, який гаряче любив свою Україну. У циклі «З хвиль боротьби» поет щиро вболіває за долю рідного краю і тих, хто його відцурався. Особливо виразно ця тема звучить у поемі Вороного «Євшан-зілля».
Твір був написаний у 1899 році, але в радянський час його критикували за відсутність патріотизму. Критика того часу не бажала йти далі зовнішньої канви твору — ханський син у київській неволі, хоча у поемі йдеться про любов до Батьківщини. Тут засуджуються люди, які відцурались від рідного краю. Чи можна по-іншому зрозуміти висловлений поетом біль за цих людей:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,
Шлях у край свій повороту?
Тему й сюжет поеми «Євшан-зілля» Вороному навіяв «Галицько-Волинський літопис», у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а надав їй українського побутово-історичного колориту.
У Києві живе в неволі ханський син, якому так добре ведеться, що став він забувати рідний степ та звикати до інших обставин життя, до чужих звичаїв. А старий половецький хан тужив за улюбленим сином і послав у Київ співця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. «А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля»,— сказав батько невільника. Спочатку звучали героїчні половецькі пісні, а згодом ніжні колискові. Хлопець дивувався їх чарівним звукам, але вони не пройняли його душу. Нарешті співець дав йому понюхати чарівне зілля. І тоді юнак стрепенувся, пригадав рідний степ і промовив:
Краще в ріднім краї милим
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Так на матеріалі давньої легенди М. Вороний хоче звернутися до тих, л хто забув славну історію свого народу, відцурався від своїх земляків, забув рідну мову, пісні. Вступ до поеми «Євшан-зілля» свідчить про те, що конкретній проблемі поет зумів надати масштаб широкого, узагальненого. Зміст пророчої літописної легенди автор трансформує для будь-якого народу, в якому є люди, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали».
Використана поетом наприкінці XIX століття прадавня легенда і сьогодні звучить по-сучасному. Бо хіба мало серед нас таких, які відцуралися рідної мови та пісні? Треба кожному пам'ятати, що не має права називатися людиною той, хто не пам'ятає про звитяги предків, тяжку, але героїчну долю рідної землі.
