Доля безприданниці (по п’єсі Островського “Безприданниця”) – Островський Олександр

Чудовою п’єсою пізнього періоду творчості А. Н. Островського є драма “Безприданниця”. Задумана в 1874 році, вона була завершена в 1878 – м і в тому ж році поставлена в Москві й Петербурзі. Кращі актори столичних театрів – М. Ермолова, М. Савина, а пізніше В. Комиссаржевская узялися за виконання ролі Лариси Огудаловой. Чим же так зачарувала їх ця героїня?

Героїня Островського відрізняється правдивістю, щирістю, прямотою характеру. Щодо цього вона чимсь нагадує Катерину з “Грози”. За словами Вожеватого, у Ларисі Дмитрівні “хитрості ні”. З героїнею “Грози” зближає її й висока поетичність. Її тягнуть заволзька далечінь, ліси за рікою, вабить сама Волга з її простором. Кнурів зауважує, що в Ларисі “земного, цього життєвого ні”. І справді, вона вся немов піднята над брудом дійсності, над вульгарністю й низькістю життя. У глибині душі її, немов птах, б’ється мрія про гарне й шляхетне, чесне й тихе життя. Та й сама вона схожа на птаха. Не випадково кличуть її Лариса, що в перекладі із грецького означає “чайку”.

Мене залучає в героїні Островського її музикальність. Вона грає на фортепьяно й на гітарі, до того ж вона чудово співає, глибоко переживає що виконується, так що приводить у трепет і захват своїх слухачів. Їй близькі цигани, у яких вона цінує спрагу волі й схильність до хвилюючої пісні. Островський так зобразив у своїй п’єсі Ларису, що у свідомості читача її образ нерозривно зливається з романсом:

Не спокушай мене без нестатку Поверненням ніжності твоєї! Розчарованому далекі Всі обольщенья колишніх днів!

Лариса, щоправда, ще далеко не розчарована (це прийде до неї пізніше), але “зваб”, “спокус” у неї безліч. Вона, за її словами, “стоїть на розпуття”, перебуває перед “вибором”.

чиНе зволіти стиль життя матері? Харита Ігнатіївна, що залишилася вдовою із трьома дочками, постійно ловчит і хитрить, лестить і підлещується, жебрає в богатых і приймає їхні подачки. Вона влаштувала у своєму будинку справжній гучний “циганський табір”, щоб створити видимість краси й блиску життя. І все це для того, щоб під прикриттям цієї мішури промишляти живим товаром. Двох дочок вона вже загубила, тепер прийшла черга торгувати третьої. Але Лариса не може прийняти такого способу життя матері, він далекий їй. Мати велить дочки посміхатися, а тієї плакати хочеться. І вона просить нареченого, щоб він вирвав її із цього навколишнього її “базару”, де чимало “усякого наброду”, щоб відвіз подалі, за Волгу

Однак Лариса – безприданниця, бідна, безгрошова наречена. Їй доводиться із цим рахуватися. До того ж вона сама встигла заразитися тягою до зовнішнього блиску Лариса позбавлена цілісності характеру, її щиросердечне життя досить суперечливе. Вульгарність і цинізм навколишніх її людей вона не хоче бачити й – досить довго – не може розглянути. Це все відрізняє її від Катерины. Відмовляючись від стилю життя матері, вона існує серед вульгарних шанувальників

Спочатку в будинку з’явився старий з подагрою. Лариса явно не хоче цього нерівного шлюбу, але “любезничать треба було: маменька наказує”. Потім “набігав” розбагатілий керуючий якогось князя, вічно п’яний Ларисі не до нього, але в будинку і його приймають: “положення її незавидне. Потім “з’явився” якийсь касир, що засипав Хариту Ігнатіївну грошима. Цей відбив всіх, так недовго покомизився. Обставини отут допомогли нареченій: у них у будинку його зі скандалом заарештували

Але от на сцені з’являється як шанувальник Вожеватов. Лариса йому явно симпатизує, тим більше, що він друг її дитинства. Він привітний, молодий, весел, багатий Але чи може Лариса зупинити на ньому вибір? Звичайно, немає. Серцем відчуває героїня, що цей молодий купчик далеко піде зі своєю жадібністю, ощадливістю й самовдоволенням Правильно порівнює його Гаврило із Кнуровым: “У лета ввійде – такий же ідол буде” На очах черствіє його серце. Це добре видно в його знущаннях над Робинзоном. Вожеватов уже й зараз якимось жалюгідним виглядає поруч із іншими. А пройде небагато часу, і він зрадить Ларису, що гине, посилаючись на своє мерзенне купецьке слово. Ні, не вибере героїня Островського цього кавалера, у якого вдобавок і любові – те до неї зовсім не зауважується

А от перед нею Кнурів. Цей набагато богаче, він перевертає більшими справами, читає французьку газету й готується їхати в Париж, на промислову виставку. Він розумний, не метушливий, як Вася Вожеватов, докладний. А головне – він сильно захоплений Ларисою, жагуче любить її й готовий багато чого покласти до її ніг. Вона це бачить і почуває. Але вуж боляче відлюдний і мовчазний він. Ну про що вона говорити з ним буде, що буде співати, коли він усяких сантиментов начисто позбавлений? Не зрячи називають його “”ідолом”. А отут ще він їй цинічно пропонує стати утриманкою, тобто попросту купує її, переконуючи: “Сорому не бійтеся, осудів не буде. Є границі, за які осуд не переходить”. Вона ще не знає, що він тільки що виграв її в орлянку. І ще не відає, що це він, Кнурів, давно веде гру й весь спектакль, розглядаючи її як “дорогою діамант”, що оправи вимагає, ювеліра й покупця. Не знаючи всього, Лариса все – таки відмовляється від цього вибору. У своєму монолозі в ґрат вона відкидає “розкіш, блиск” і “розпуста”, тричі повторюючи слово “ні”.

Лариса всією істотою своїм тягнеться до ідеалу. Вона шукає його, спрямовується до нього, не віддаючи собі великого звіту в тім, який він у її конкретному випадку. Таким ідеалом їй бачиться Паратов. Але чи відповідає він її поданням про ідеал?

Паратов – богатый столичний пан, що пустився в підприємництво в судноплавній справі. На перший погляд, він незвичайний. Його відрізняє розмах, блиск, любов до шику. Він цінує пісню й “воленьку”, щедрий і зухвалий. Цигани в ньому душі не сподіваються. Любить його й Лариса. Вона надивитися на нього не може, на його чоловічу красу й молодецтво Вожеватов викликує: “А вуж як вона його любила, ледве не вмерла з горя. Яка чутлива! Кинулася за ним доганяти, уже мати із другої станції відвертала”. От на ньому було й зупинила свій вибір Лариса

Але Паратов зовсім не такий, якої він їй здається. Всіх її наречених відбив, “та й слід його простиг”. А потім повернувся, знову обманює, бавлячись і розважаючись нею. Лариса стає іграшкою в його руках. А сам він розважливий, підступний і твердий. Його шляхетність і широта натури показні. За ними – розпусний і цинічний гульвіса, що не забуває у своєму марнотратстві про вигідні продажі судів і багатій нареченій із золотими копальнями. І коли в черговий раз Лариса виявляється обманутої, вона робить свій розпачливий вибір. Вона приймає пропозицію Карандышева, що давно вертівся в неї в будинку. Лариса йде за нього заміж, страждаючи, мучачись, не люблячи й нехтуючи цього випадкового нареченого

Хто ж такий Карандышев? Це дрібний чиновник, над яким у цинічному суспільстві все знущаються й сміються. Але він не упокорився й, будучи заздрим і болісно самолюбною людиною, претендує на самоствердження й навіть значущість. І от тепер цей міщанин хоче одруженням із красунею Ларисі одержати “перемогу” над багатіями, посміятися над ними й, може бути, вибитися в люди. Його й шкода, бідняка, що принижується як, але він і презирство викликає, як дрібний заздрісник, жалюгідний месник і надутий “міхур”. Можливо, він і любить Ларису, але оцінити її по достоїнству він не може. Для цього немає в нього ні таланта, ні душі, ні смаку. Немає в нього людяності й поетичності, про які мріє героїня. Що ж робити? Доводиться їй задовольнятися цим пересічним обранцем. Може бути, він все – таки створить їй тихе життя? Але усе більше її відвертають його дріб’язковість, злостивість і блазенство Сама любов його стала як дикої й безглуздої, перетворившись у самодурство. Тому, коли він падає перед Ларисою на коліна й клянеться у своєму почутті, вона вимовляє: “Брешете. Я любові шукала й не знайшла…” Зрада Лариси й усвідомлення того, що неї грають, як річ, просвітлюють Карандышева, протвережують його, щось міняють у ньому. Але він залишається самим собою й мстить героїні, що не побажала дістатися йому, повідомляючи її жорстоку правду

Але й сама Лариса тільки що довідалася про обман Паратова, пережила нову наругу над нею. Виявляється, що вона річ. Їй увесь час здавалося, що вона вибирає, а виходить, що вибирають її. І не просто вибирають, а передають один одному, пересувають, як маріонетку, кидають, як ляльку

Що ж робити? Може бути, погодитися із пропозицією Кнурова? Вона посилає за ним. Сам він їй, звичайно, не потрібний. Але, може, віддати перевагу золоту? “Кожної речі своя ціна є, – гірко іронізує вона – Уж тепер у мене перед очами заблищало золото, заблискали діаманти”. Раз вона не знайшла любові, вона буде шукати золота. Адже міг же Паратов знайти золоті копальні. Іншого вибору вже не існує. Але ні, і від цього результату Лариса відмовляється. П’єса завершується зовсім не дорогою оправою для діаманта

Відхід із цього миру – от щирий вихід. Лариса намагається спочатку сама покінчити з життям. Вона підходить до обриву й дивиться долілиць, але на відміну від Катерины, у неї не вистачило рішучості й сил на самогубство. Проте загибель її вирішена. Вона підготовлена всією п’єсою На початку її лунає постріл із пристані (його лякається Лариса). Потім згадується сокира в руках Карандышева. Вірною смертю називає він падіння з обриву. Лариса розповідає про “байдужий постріл” Паратова в монету, що вона тримала в руках. Сама вона думає про те, що тут на кожному сучку повіситися можна”, а у Волзі “скрізь утопитися легко”. Робинзон говорить про можливе вбивство. Нарешті, Лариса мріє: “Кабы тепер мене вбив хто – небудь?”

Загибель героїні стає неминучою. І вона настає. Карандышев убиває її в божевільному припадку власника, роблячи для неї велике благодіяння. Такий останній мимовільний вибір безприданниці. Так завершується її трагедія

Комедійне блазенство актора Робинзона й циганський хор наприкінці п’єси немов би оттеняют трагізм що происшли, уводячи одночасно народну думку про случившейся катастрофу. Загрожуючи кулаком, заїжджий автор вимовляє: “Про варвари, розбійники! Ну, потрапив я в компанію!”

Цю незвичайну п’єсу спробував перенести на екран Э. Рязанов. У своїй книзі “Непідведені підсумки” він пише про роботу над фільмом “Жорстокий романс”, говорить про “трагізм ситуації” п’єси, об введення в картину туману, що збільшив “трагізм происходившего”, про “безжалісну історію” у драмі. Але поставив свій фільм режисер як мелодраму й цим, мені здається, спотворив зміст п’єси. Прорахунок, на мій погляд, таїться вже в намірі додати сценарію “романну форму”. Уже це прирекло картину на зникнення з її трагізму. А отут ще явний перебір з романсами. До того ж мелодраматически одноколірні персонажі: надмірно звабливий “білосніжний” Паратов і занадто огидний “сірий” Карандышев.

Незрозуміло, чим могла зачарувати всіх героїв така безбарвна, непоетична Лариса? І навіщо кілька пісень співає сам Паратов? Хотілося б запитати, чому героїня фільму відправляється за кнуровским золотом і отчого Карандышев стріляє їй у спину? Адже цим знімається тема благодіяння й відмова Лариси від вибору в дусі Кнурова. І останнє – навіщо так весело й хоробро танцюють цигани в момент, коли гине героїня? Це вже не хор, не народна думка, а дике блюзнірство на догоду зовнішньої красивості. Відмова від трагедії, розкритої в п’єсі, на мій погляд, не виправданий

“Безприданниця” великого російського драматурга А. Н. Островського – це драма про катастрофу особистості в нелюдському світі. Це п’єса про трагедію звичайної безприданниці з гарячим серцем