Повний зміст Новорічна казка Дудинцев У. Д

Я живу у фантастичному світі, у казковій країні, у місті, що створене моєю уявою. Там з людьми приключаються дивні речі, і деяка частка цих пригод дісталася мені. Дещо я розповім вам, користуючись тим, що під Новий рік людин розташований довірливо слухати різні вигадки. Мовлення буде йти про штуки, які відколює з нами час. Адже час неосяжно. Воно діє скрізь. Навіть у казковому світі годинники можна перевіряти по сигналах московського часу. Саме тому я ризикую почати оповідання. Може найтися допитлива людина, якого зацікавлять місця в моїй вигадці, що перетинають його серйозне, невигадане життя.

У наше місто прилетів таємничий птах – сова. Кількох людей вона ощасливила своїм візитом. Першим був мій безпосередній начальник, шеф лабораторії по дослідженню Сонця, де я працюю. Другим виявився лікар, мій товариш по школі. Третім сова обрала мене. Птах ця чудова. Було б непогано, якби її звички вивчали, а портрет помістили в атласи.

У мене до цього часу вже були наукові праці про деякі властивості сонячного світла. Я одержав учений ступінь, складався консультантом у декількох комісіях і поспішав зробитися розсудливим. Переймаючи звички наших маститих старих, я навчився так само, як вони, високо тримати голову, так само неквапливо обмірковував заданий мені питання й так само, піднявши брову, співучо висловлював свою коштовну, продуману відповідь. Ще одна риса: я звик піклуватися про своєму дорогому пальто. У нас у кабінетах є шафи, і, наслідувати старих, я повісив у своїй шафі дерев’яні плічка для пальто, позначені моїми ініціалами.

Будучи людиною, наділеною деякими скромними талантами, я за порадою одного академіка привчив себе записувати зненацька прихожі мені в голову думки. Відомо, що самі коштовні думки не ті, які ми вымучиваем, сидячи годинниками за столом, а інші – що налітають, як порив вітру, найчастіше, коли ти йдеш по вулиці. Я записував ці думки й забував про їх. Зате наша истопница добре пам’ятала, що в мене в ящиках стола попадаються чарівні папірці, які горять, як порох. Вона занадилася очищати мій стіл і розтоплювати ними всі печі в лабораторії.

Під лушпайкою солідності в мені сиділа наївна дитина (втім, вона сидів і в моєму шефі – докторі наук). Ця дитина з надутими щоками іноді виходила назовні, особливо в ті вечірні годинники, коли ми, холостяки, всідалися в нашій квартирі перед телевізором і, округливши ока, заціпнувши, як заспиртовані, годинниками стежили за мигтючими в блакитнуватому віконці ногами футболістів.

Як бачите, я не щаджу тут насамперед себе. Багато сторін у своєму характері я виставляю й виставлю ще на суд ваш із повним розумінням справи й сам собі є першим суддею. З деякого часу в мене як би відкрилися очі: саме з того дня, коли сова нанесла мені перший візит. Вона відкрила мені ока. Спасибі їй.

Я, наприклад, по – новому глянув на свій позов з якимось С. – членом – кореспондентом однієї провінційної академії наук. П’ять років тому у своїй статті він назвав мою відому друковану працю «плодом дозвільних вимислів». Я повинен був відповісти. У новій статті я як би попутно спростував основні положення С., і ввернув, по – моєму до місця, такі слова: «Саме це безуспішно намагається довести кандидат наук С…»(Мені добре відомо, що він хоч і член – кореспондент, але ступінь – те в нього, як і моя, – кандидат). На цей мій випад С. відразу відповів брошюркой і там як би мимохідь сказав, що я підганяю результати моїх досвідів під теорію, а слово «теорія» взяв у лапки. Незабаром після цього я надрукував більшу статтю про свої нові спостереження над Сонцем, що підтверджують теорію, узяту в лапки, а викладення С. обробив дощенту. «Лінкор одержав торпеду в кают – камеру», – як сказали із цього приводу мої товариші. Ім’я С. у статті я не згадав – я знав, що цієї другої торпеди мій ворог не винесе. Я просто сказав: «деякі автори». Але лінкор устояв і відповів…

И так далі. Ця війна п’ять лет, що тривала, ґрунтовно потріпала мої нерви, та й не тільки мої.

Але… ближче до справи. Один раз ранком ми все зібралися в нашій лабораторії, повісили свої пальто на плічка й, перш ніж зайнятися дослідженнями, завели, як покладається, ранкову бесіду – розгойдування. Бесіду почав наш найстарший і шановний шеф, доктор наук. У вільне від роботи час він займався вивченням старовини, збирав кам’яні сокири, древні монети й книги, і, по – моєму, у цьому аматорстві, а не в нашій роботі був для нього весь зміст його спокійного життя.

– Цікава річ! – сказав він, запрошуючи нас послухати. – Недавно, розбираючи один напис на кам’яній плиті, я знайшов от таке зображення.

И він показав нам білий аркуш, на якому була намальована тушшю ушастая сова.

– Мені вдалося прочитати й напис, – з гордістю сказав шеф – там стояло чиєсь ім’я, і було написано: «А життя його було дев’ятсот років».

– Так – А… – мрійливо проговорив один з моїх товаришів по групі, модник і аматор витівок. – Мені б вистачило й чотирьохсот…

– А навіщо вам? – раптом різко проговорив плечистий і сухий літній чоловік, звичайно мовчазний.

Він сидів по сусідству із мною й відрізнявся від усіх нас своєю підкресленою зневагою до одягу, мовчазністю й небаченою працездатністю.

– Вам ці чотириста років ні до чого, – сказав він. – Ви й так не поспішаєте.

– Я хочу звернути вашу увагу! – Шеф підвищив голос, даючи зрозуміти, що його перебили на півслові. – Обертаю вашу увагу! Такі сови в різний час були знайдені в багатьох країнах. В одній пустелі коштує гігантська сова із граніту. У нашій місцевості це перша знахідка. Можу похвастатися, – отут шеф розплився в посмішці, – ця сова й цей напис – моє особисте відкриття. Я викопав цей камінь у своєму саду.

Ми поздоровили щасливця, ще раз подивилися на сову й розійшлися по своїх місцях.

– Я обов’язково доможуся, довідаюся значення цього малюнка, – сказав шеф. – Після цього я зроблю публікацію.

– Але дев’ятсот років життя! – Я не зміг удержатися від цього вигуку. – Невже можливо було коли – небудь таке довголіття?

– Все возможно! – гаркнув плечистий, завжди зайнятий мій сусід, не відриваючись від роботи.

– Що ви цим хочете сказати? – чемно довідався шеф.

– Час – загадка, – була відповідь, ще більш загадковий.

– Так, час – загадка, – підхопив шеф цікаву думку. Він зняв зі стіни піскові годинники, перевернув і поставив перед собою на стіл. – Тече! – сказав він, дивлячись на пісок. – И дивитеся, виходить: мить, що ми переживаємо, можна зрівняти із дрібною піщиною, з нескінченно малою крапкою… Він зараз же зникне…

И мені раптом стало боляче десь у груди. У мене в житті було кілька місяців несподіваної, незвичайної любові, і ці місяці зараз, коли я на них з болем оглядаюся, злилися в одна мить, стали піщиною, що впала на дно годин. І ніякого сліду в руках. Начебто нічого не було!.. Я зітхнув. Якби перевернути годинники!..

– Простите, шеф, – перебив мої думки наш завідувач відділом кадрів. – Що ж виходить по вашої, з дозволу сказати, теорії, якщо час – крапка, виходить, у нас немає нашого героїчного минулого? Немає сонячного майбутнього?

Він любив задавати прямі запитання, як би викриваючи людини в жахливому злочині.

– Я прошу вибачення, якщо сказав що – небудь не так, – відповів наш миролюбний шеф. – Але я, по – моєму, не встиг сформулювати ніякої теорії. Це всі жарти, фантазія…

– Фантазія – Те дивна якась! Є все – таки рамки…

– Дорогою! – раптом гаркнув наш кошлатий, вічно зайнятий дивак. Ми все обернулися. – Все нове, усе, що ми шукаємо, перебуває поза рамками. Усередині рамок усе обшукано, підметено.

И, відкривши рот (у нього була така манера), він беззвучно засміявся в особу строгій людині. Ми довідалися нову рису в характері нашого товариша.

Два роки ми сиділи з ним в одній кімнаті й не знали людину! Бачили тільки, що він рідко голиться й пальто кидає на стілець. Помітили, що на пальто цьому не вистачає половини ґудзиків. А познайомитися з ним по – справжньому не довелося.

– Знаєте, я зараз, здається, розповім вам одну цікаву історію, – знову почули ми голос цього вічно схиленого над роботою товариша.

И все зачудувалися: людина вперше вирішив розщедритися – втратити час на бесіду з нами! Не думав я, що розмова про довголіття так розворушить його.

– Тільки я зараз збігаю в підвал, налагоджу прилади, щоб працювали, щоб час зрячи не йшло, – сказав він і швидко вийшов.

– Сухар він або не сухар? – запитав хтось.

– Не думаю! – заперечив аматор витівок. – До нього іноді приходить дама. Я поруч із ним живу. Молода дама. Я зштовхнувся якось із нею на сходах. Іде й нічого не бачить. Осліпла від любові!

– Ви знаєте, у нього є унікальні стародавні годинники. Ідуть із незвичайною точністю й заводяться раз у рік. – Це сказав шеф.

– Отож, друзі! – Наш сивуватий, скуйовджений новий товариш (ми адже з ним тільки сьогодні познайомилися), наш роботяга ввійшов, сіл на своє місце й взяв у руки логарифмічну лінійку. – Ви говорите дев’ятсот років… А знаєте ви, що час може стояти й може дуже швидко летіти? Не доводилося вам чекати побачення?

– Так, час може дуже повільно повзти, – сказав шеф.

– Воно може стояти! Ви помнете повідомлення про те, що вчені проростили насіння лотоса, що пролежали в кам’яній гробниці дві тисячі років? Для цих насінь час стояв. Час можна затримувати й можна підштовхувати.

При цьому він розсунув лінійку й щось записав. – Він і за розмовою ухитрявся працювати.

– Я поясню зараз ці слова історією, що ви, незалежно від її моралі, вислухаєте з інтересом.

И, починаючи оповідання, воно чомусь повернувся до мене, начебто його слова призначалися винятково для моєї персони.

– У деякому царстві, у деякій державі, а саме – у нашім місті, кілька років назад відбувся такий казус. У парку культури у воскресіння в одному із самих тінистих куточків зібралося шістдесят, а може бути й сто, добре одягнених чоловіків на якісь збори, що вони вирішили провести на свіжому повітрі. Пізніше стало відомо, що в нашім парку засідав друга година, ну як би вам сказати, симпозіум бандитів і злодіїв, що складалися, як вони говорять, «у законі». У них, у цієї публіки, є свої строгі правила. Порушення карає смертю. Тих, кого приймають в «закон», обов’язково рекомендують трохи поручителів. Новому члену співтовариства тушшю наколюють на груди девіз: кілька слів, по яких можна відразу довідатися, що людина свій. Отож, їхні збори відбулися, і міліція, зрозуміло, нікого не піймала.

– Яке відношення має ця історія до нашої теми про час? – м’яко запитав шеф. – Або ви, може бути, ще не скінчили?

– Так, я не скінчив. Відношення саме безпосереднє. Я саме переходжу до теми. Бандити – «законники» з’їхалися для суду над своїми товаришами й винесли шість смертних вироків, з яких п’ять виконані. Шостого засудженого вони ніяк не можуть піймати, тому що справа це для них ускладнилося. Я скажу спочатку, хто такий був цей шостий і в чому складалася його провина. Це був глава, президент, або, як вони говорять, «паханий», усього суспільства «законників», самий старих і хитрий із всіх бандитів. Він сидів у якийсь із віддалених в’язниць, і, мабуть, там, в одинаку, йому спала на думку думка про те, що він, по суті, у житті нічого не зробив і нічого не одержав, а жити залишилося мало. Міркував він так: весь сенс життя бандита – у найбільш легкому присвоєнні чужих багатств: золота, дорогих речей. А ціна й авторитет речей у людському суспільстві катастрофічно падають.

– Виявляється, він був теоретик, ваш бандит! – почувся іронічний голос завідувача кадрами.

– Так, він був серйозною людиною, – погодився наш дивак (я почував до нього все більшу симпатію). – Цей злочинець, що накоїв багато лих, в останні роки притих і став читати книги. Книги – це жахлива сила! Він прочитав безліч книг. Він не поспішав піти з в’язниці: йому було зручно читати й думати в кам’яному мішку, а брати – «законники» доставляли своєму владиці з волі будь – яку книгу, хоча б вона зберігалася в підвалах державного казначейства за сімома печатками. Так… І от він побачив, що авторитет дорогих речей катастрофічно падає. Колись у давній давнині богатые люди, князі відгороджували в морських затоках басейни й розводили в цих басейнах мурен. Відгодовували їхнім людським м’ясом – кидали в море рабів. Подати таку мурену на святковий стіл уважалося вищим шиком. Але зараз ми й подумати не можемо без здригання про ці розваги наших предків. Колись золото було безіменним металом, дрімало в землі. Потім людина дала йому ім’я й ціну. Уважалося вищим шиком блиснути золотом на одязі, на зброя. Але зараз ніхто з нас не зважиться здатися в гостях із золотим ланцюгом через весь живіт або із золотом хоча б на шпильці в краватці. Авторитет золота падає. А де престиж дорогоцінних тканин? Я можу вас завірити, що й нинішні найдорожчі тканини вже назавжди виходять із моди. Хизуватися дорогими речами сьогодні – ознака духовної відсталості.

– Дивися, будь ласка, як розпорядився цей бандит з матеріальними цінностями! Цікаво, що ж іде на зміну речам? – запитав завкадрами, його небагато пожолобив це оповідання, тому що він – те саме хизувався дуже дорогим коверкотовим костюмом із широкими плечима, а дружина його, придя якось раз у лабораторію, принесла на руці важку чорно – буру лисицю.

– Це не він розправився. З речами розправляються люди. Бандит тільки примітив це й задумався. Він зрозумів, що на зміну речам неухильно йде краса людської душі, що не купити за гроші й не украдеш. Силоміць зброї нікого не змусиш полюбити себе. Краса душі вільна. Вона відразу вийшла на передній план, як тільки золото й оксамит поступилися позиціями. І тепер золушки в ситцевих платтях перемагають принцес, обвішаних шовками. Тому що в дешевому платті всю цінність становить краса покрою, а це цінність уже не матеріальна. Малюнок плаття – це смак, характер того, хто створив, і хто вибрав для себе цей малюнок. І не зрячи багато принцес, у яких збереглася душа, сталі наряджатися під золушек. А якщо зустрінеться якими, обвішаними хутрами й дорогоцінними тканинами, так ми вже не захоплюємося багатством її одіянь, шарахаємося від духовного виродка, що сам себе мітить перед людьми. І мій бандит помітив це. І раптом відкрив, що він за все своє життя ніколи не мав таких «речей», як схвалення людей, дружба з людиною, щира любов. А прагнув все життя до того, що не має ціни. Щось начебто грошової реформи відбулося. Так…

Голос оповідача схрип. Він прокашлявся.

– А люди, любов, і дружба яких були йому потрібні, жили на світі. І він їх знав… Була жінка. Але він навіть з’явитися до неї не міг. Не міг відкритися, не ризикував. Загалом, ця людина написала всі свої міркування у великому листі до братів – «законникам» і заявила, що складає із себе «сан», іде в суспільство нормальних, працюючих людей і має намір яким – небудь видатним учинком завоювати те, чого ще не знав у житті й до чого раптом потягнувся всім своїм, як говориться, істотою. Це його лист тюремна адміністрація надрукувала в спеціальній листівці й розіслала по всіх в’язницях і таборам. Ви, звичайно, розумієте: документ був величезної сили, важливо було використовувати його. Тепер дивитеся, у якому положенні виявився наш «паханий». За все своє життя він одержав у різних судах і не відсидів у цілому двісті років в’язниці. Він розумів, що держава не «розміняє» йому цей строк. З іншого боку, краще всіх знаючи порядки в громаді «законників», він розумів, що «братики» не простять йому зради й десь уже наточений для нього ніж. А йому потрібно було прожити хоча б кілька років і зробити те, заради чого він пішов на такий крок. І от, ще до того, як відбувся над ним суд його «братів», він зробив свою останню втечу. Він був досить багатий, і, як це буває в казках, найшлися лікарі, які зуміли замінити всю шкіру на його особі й на руках і шкіру на голові разом з волоссями. Вони й з голосом йому щось зробили. Це були великі майстри. Бандит одержав безупречнейшие документи й став новою людиною. У три роки він закінчив два інститути. Зараз він доводить до кінця своя справа. Він задумав дуже велику справу, хоче зробити людям подарунок… – Ну добре, – перебив я його, тому що він дивився увесь час на мене, – А яке ж відношення має це до нашої розмови? До того, що час може стояти й бігти, до того, що написано на камені: «А життя його було дев’ятсот років»? – Саме пряме відношення. За цією людиною полюють виконавці вироку. Вони завзято йдуть слідами. Наздоженуть обов’язково. Людині залишилося дуже мало часу. Часу – розумієте? І людина має намір за рік або за два прожити заново все своє життя. А що б вийшло, живи він так всі свої роки? Життя його було б, може, побільше, чим дев’ятсот років. – Ви маєте на увазі, звичайно, зміст життя, а не її тривалість? – сказав шеф. – Відразу видно, що ви не дуже заощаджуєте час! – Мій сусід розсердився. – Так, так, так! Зміст! Те, чим ми наповнюємо посудину часу. Його треба наповнити тільки найдужчими насолодами, відчуттями найбільших радостей… – Ну вже, розписався! – знову почувся голос завідувача кадрами. – Це проповіді найчистішого егоїзму. Вам би все радуватися, насолоджуватися! А мені здається, що треба й для народу попрацювати. А? Як ви вважаєте? – Ви відстали, от як я вважаю. Треба вас взяти на буксир. Ви думаєте, що радість, насолода – це гріх, те, чому ви таємно віддаєтеся у своїх чотирьох стінах. А робота для людей – це ваш публічний обов’язок. Мій бандит у порівнянні з вами – передова людина. Всі ваші радості він испробовал, і вони йому осточортіли. Він тепер визнає єдину радість – те, що ви вважаєте суворим обов’язком. – Скажіть… – почав після мінути мовчання шеф. – Звідки ви знаєте такі подробиці? Адже людина цей перемінив особу, ім’я. Він, напевно, не дурень і не відкривається першому зустрічному. – Я для нього не перший зустрічний. – Ви повинні видати його, якщо ви свідома людина, – раптом помітив завкадрами. – Повинні заявити. Він зробив стільки злочинів і біг з в’язниці… – Нізащо, – сказав наш товариш, – Нізащо! Це вже не бандит. Він зараз безпечний. Навіть корисний. Коли він зробить свою справу, вона сам видасть себе людям. Отут він дістав з кишені свої знамениті годинники – важку цибулину на сталевому ланцюжку. – Вибачите. Я повинен піти подивитися показання приладів. І вийшов. У дверях він затримався й сказав, дивлячись на мене в упор: «А розповідав я все це головним чином для вас. Думаю: може, ви врахуєте досвід деяких людей і перестанете займатися іграшками, поставите крапку у вашій марній полеміці із цим членом – кореспондентом… Чи міг я тоді припускати, що життя прив’яже й мене до цієї історії, зробить мене другим її героєм, героєм – двійником!.. Щоб перевірити одне раптово виникле в мене підозра, я спустився приблизно через півгодини в підвал і ледве чутно скрипнув дверима, за якої ця людина сиділа в оточенні блискаючим склом і міддю приладів. Я скрипнув ледве чутно, а він так і шарахнувся убік і розбив кілька склянок. – Вибачите, – сказав я. – Ви перевіряли свій здогад? – запитав він заспокоюючись. – Ви необережні,
- відповів я. – ВАС я не боюся. – Він повернувся до своїх приладів. Тепер, коли я встановив те, що раніше тільки підозрював, для мене стали зрозумілими й деякі інші речі (про їх я умовчував до часу). Незадовго до цих подій виявилося: я вселив комусь незрозумілий інтерес до своєї особи. Якась тінь невпинно ходила за мною по вулицях міста, стежила здалеку. Мені жодного разу не вдалося розглянути особа переслідувача, хоча він не поспішав зникнути. Для свого спостережного пункту він (або вона) вибирав темні арки або двері під’їздів. Він вилазив прямо на сонце, але як тільки я хапався за кишеню – за окуляри, – дружок мій потихеньку вбирався в арку. Я кілька разів підходив до тим воротам або до під’їзду, де зник цей закоханий у мене суб’єкт, але нікого не знаходив. Не дуже давно випав перший м’який і найчистіший сніг. Я йшов пізно ввечері по порожній вулиці, почув за спиною кроки й, перш ніж встиг обернутися, зрозумів: це він (або вона). Обернувся й побачив щось начебто плаща або фрачного хвоста, що мигнув за кут. Я понісся навздогін як божевільний і, коли вискочив за кут, побачив зовсім порожній білий провулок. Я подивився на сніг і не знайшов ніяких слідів. Правда, потім я згадав: у повітряному легкому снігу тануло кілька хрестоподібних відбитків, схожих на сліди величезної курячої лапи. У підвалі я пошепки розповів моєму товаришеві пр всім це. Він потис мені руку й відповів: – Спасибі. Я й сам дещо зауважую. А тепер ідіть. Мені потрібно квапитися. Як бачите, мій час мене квапить. Та й вам не заважає прискорити темп. Мало що може відбутися… Ми обоє працювали над однією й тією же проблемою, але йшли різними шляхами. Хтось із нас двох був прав, хтось помилявся. Але проблема коштувала навіть того, щоб помилитися й указати іншим правильний шлях. Ми шукали спосіб конденсації сонячного світла. Той продукт, що ми збиралися одержати, повинен був забезпечити місяці й роки яскравого сонячного світла й тепла для цілого материка. На нашій планеті одна сторона ніколи не висвітлюється сонцем. Тут завжди ніч і зима. Те, що мій товариш схопився саме за цю найважливішу проблему, було для мене ще одним доказом: переді мною був цей незвичайний ватажок бандитів, що поспішає жити. Чи зуміє він виконати свій план за рік, нехай навіть за два роки? Адже я людина, що тверезо оцінює речі, я тупцюю рік у рік, усе думаю, з якої сторони почати, саме тому, що почати дослідження – виходить, відкласти убік інші справи, заритися в роботу на добрих десять років. Якби втягти в справу всю лабораторію! Але, слава богові, що нам хоч дозволили самим займатися цією ідеєю. У нас було багато супротивників. Майже всі члени наукової ради вважали нас фантазерами. Так що от: десять років… Як же він укладеться у свої два роки? Але виявилося, що не два роки, а всього лише кілька годин залишалося в розпорядженні цієї людини. На наступний ранок мені подзвонили з лікарні. Мого незвичайного бандита, що минає кров’ю, знайшли вночі біля нашого під’їзду (ми жили з ним в одному будинку). Йому було нанесено в спину кілька глибоких ножових ран. Весь інститут всполошился, почали дзвонити в поліклініки знаменитим лікарям. Але було пізно. До полудня інститутські активісти вже дзвонили в бюро по організації похорону. Його смерть, що він сам як би пророчив, сильно подіяла на нас. Кілька днів ми всі, сходячись по ранках на роботі, обмінювалися промовистими поглядами. Я виявився людиною легкодухим. Спочатку піддався паніці й навіть схуд. Не міг чути ніяких сторонніх, що не ставляться до справи бесід і напружено працював протягом тижня. А через тиждень, коли я одержав новий номер нашого наукового журналу й прочитав у змісті ім’я члена – кореспондента З., я відразу скипів і забув про усім на світі, крім шматка паперу, покритого друкованими значками. Нервово я перегорнув журнал і відразу ж побачив набрану дрібним шрифтом виноску (самі уїдливі вираження завжди набирають дрібним шрифтом). Там, в оточенні ввічливо – отрутних слів я побачив своє прізвище. І життя моя повернулася в старе русло. Папір, папір, хто тебе видумав! Я кинув роботу й, підбурюваний всім нашим відділом, що суцільно складався з моїх уболівальників, написав статтю й помістив у ній не одну, а цілих три виноски. Вони повинні були зовсім знищити мого ворога. Ми становили ці виноски всім відділом. І якби ви захотіли глянути на нас за роботою, я можу вам підказати: сходите в Третьяковську галерею й подивитеся картину Рєпіна «Запорожці». На цій картині зображений весь наш відділ – і наш шеф, що регоче, що узявся за живіт, і я, що сидить за столом в окулярах, з