Теми й мотиви поезії Срібного століття – мандельштам Осипнув

Осип Эмильевич Мандельштам народився в 1891 році у Варшаві, але жив з батьком і матір’ю в Петербурзі. Учився він у Тенишевском комерційному училищі, що вважалося одним із кращих навчальних закладів у Росії. Потім було недовге захоплення політикою, поїздки в Західну Європу, що збагатили його знання про світ і мистецтво

Про Мандельштаме як про поета довідалися в 1910 році, коли в журналі «Аполлон» були опубліковані його вірші. У них відразу був видний самобутній поет, що почав не наслідувальними віршами, а віршами зрілими з погляду психологічних і інтелектуальних спостережень

Життя йому представляється «злий і в’язанням», і він серед усіх здається тростиною, що росте «і жагуче, і томно, і ласкаво запретною життям дихаючи».

Я щасливий жорстокої обидою,

И в життя, схожої на сон,

Я кожному таємно заздрю

И в кожного таємно закоханий, –

Пише він. У ранніх віршах часто чуються відчуття туги, суми й мотиви пошуку змісту свого існування, але в них ми бачимо й радість буття, духовного сполучення смиром.

Дане мені тіло – що мені робити з ним,

Таким єдиним і таким моєї?

За радість тиху дихати й жити

Кого, скажіть, мені дякувати?

Я и садівник, я ж і квітка,

У темниці миру я не самотній

Ліричний герой відчуває, що його дыханье вже лягло візерунком на стекла вічності, і тепер «візерунка милого» не закреслити

Злиття ліричного героя з миром ясно виражено й у пейзажній ліриці, наповненої фарбами й почуттями. У вірші «На блідо – голубій емалі…» перед нами квітень, що нагадує блідо – голубу емаль із відточеним і дрібним малюнком беріз, як на порцеляновій тарілці, що вималював умілий художник. Так опис природи наповнюється конкретним, речовинним образом – метафорою – предметом, зробленим рукою людини

У цей час виділяється й центральна тема творчості О. Мандельштама – тема культури, її історії й сучасності, взаємозв’язок світової й загальнолюдської культури

«Безсоння. Гомер. Тугі вітрила» – один із красивейших віршів поета. Воно навіяно поемою Гомера «Илиада». Ліричний герой доходить висновку, що все у світі «рухається любов’ю», адже якби не Олена, хіба відправився б «журавлиний клин» кораблів на Трою?

И море, і Гомер – усе рухається любов’ю

Кого ж слухати мені? І от Гомер мовчить,

И море чорне, витийствуя, шумить

И с тяжким гуркотом підходить кизголовью.

У роки Першої світової війни думка про взаємопроникнення різних культур здобуває особливе значення. В 1916 році Мандельштам створює антивоєнний вірш «Звіринець». Мир (спокій) представляється йому світильником, гірським повітрям – ефіром, яким не захотіли дихати люди, що розгорнули війну. Вони схожі на звірів: орла, лева, півня

Ми для війни побудуємо кліть,

Звірині пригріємо шкіри! –

Говорить ліричний герой. Він вірить у те, що якщо замкнути войовничих звірів, те

Ми заспокоїмося надовго,

И стане полноводней Волга,

И рейнський струмінь світлішай, –

И навчена людина

Ушанує мимоволі чужоземця,

Як напівбога, буйством танцю

На берегах великих рік

Другий етап творчості поета відкривається 1917 роком, коли ламаються всі звичні підвалини життя, і здається, що корабель «до дна йде». У вірші «Проспавши, брати, сутінки волі!», написаному в 1918 році, оксюмороном звучить словосполучення «сутінки волі», адже ми звикли сприймати волю найяснішим, що є в людському житті. Сутінки – це тінь величезного руху «легіонів бойових». І все – таки революційний народ сприймається як сонце й судія. Мандельштам прославляє тягар влади, що «у сльозах народний вождь бере». Корабель життя, що втратив курс, все – таки пливе

Ну що ж, спробуємо, – величезний незграбний

Скрипливий поворот рулячи

Земля пливе. Мужайтеся, чоловіки,

Як плугом океан ділячи…

Трагічність подій і в той же час віра в майбутнє Росії відбилися у вірші «Вік» 1922 року. Століття представляється поетові звіром, у якого зламані «сторіч хребці», з горла його хльостає « кров – будівниця». Тім’я життя принесли в жертву тварини, що намагається донести свій хребет. Щоб урятувати, почати новий мир, необхідно, на думку ліричного героя, з’єднати «вузлуватих днів коліна». Він вірить, що ще набрякнуть бруньки, з’являться втечі зелені, але розбитий хребет «прекрасного жалюгідного століття». Рефреном звучать рядка про « кров – будівниці», але лякає байдужність, що ллється з небесних висот на «смертельне забите місце століття». Автор розуміє, що всі опори століття зруйновані, і хоча йде будівництво нового миру, але воно ніколи не поверне колишніх основ і принципів життя

З 1926 по 1929 рік Мандельштам майже не пише віршів, займаючись перекладами й прозою, але в тридцяті роки відкривається новий період його творчості, повний відчуття трагедії народу й долі країни

З’являються вірші «Я с скіпою, що димить, входжу…», «На високому перевалі», «Старий Крим» і інші, що стали одночасно й подвигом поета, що не вміє мовчати, і вироком громадянинові, що живе в страшні роки терору

О. Мандельштам був арештований у травні 1934 року. Сталін розпорядився: «Ізолювати, але зберегти». Таким чином, поетові було збережене життя й запропоноване оселитися в кожному з міст, крім дванадцяти йому заборонених. З весни 1935 року починається воронезький період творчості поета. Він пише про усім: про природу, про людину, про історичні образи, які як і раніше його хвилюють. Але може створитися враження, що циклом віршів про Сталіна Мандельштам вирішує «большеветь» разом з народом і в такий спосіб загладити свою провину перед вождем. Так, він хотів не відстати від історії, крокувати в ногу зі своїм народом. Але ніколи душею він не зміг прийняти нової влади й нового миру, змушуючи себе думати так, як думає вся країна

У травні 1937 року закінчився строк висилки, але вже в 1938 році О. Мандельштам знову арештований. Він умер у таборі під Владивостоком у грудні того ж року

Лірика О. Э. Мандельштама – явище в російської поезії початку століття. Йому вдалося сполучити у своїх віршах історію й сучасність, ненависть і любов до миру, показати красу своєї землі й століття – вовкодав, що зруйнував життя не одного покоління людей