Рецензія на збірник розповідей Людмили Петрушевской – Петрушевская Людмила

Людмилу Петрушевскую довго не друкували, тому що її розповіді вважали занадто похмурими. В одній розповіді – самогубство («Грип»), в іншому – божевілля («Безсмертна любов»), у третьому – проституція («Дочка Ксенії»), у четвертому – животіння нещасної родини забороненого й забутого письменника («Козел Ваня»).

Розповіді, про які піде мова, були написані наприкінці шістдесятих – початку вісімдесятих років. У своїх добутках Петрушевская описує сучасне життя, далеку від благополучних квартир і офіційних приймалень. Її герої – непомітним, замученим життям люди, тихо або скандально страждаючі у своїх комунальних квартирах і непривабливих дворах. Автор запрошує нас у нічим не примітні службові контори й на сходові клітки, знайомить із різноманітними нещастями, з аморальністю й відсутністю змісту існування

Неможливо не сказати про своєрідну мову Петрушевской. Письменниця на кожному кроці зневажає літературною нормою, і якщо в Зощенко, наприклад, автор виступає від імені внелитературного оповідача, а Платонов створив власну мову на основі загальнонародного, те отут ми маємо справу з варіантом того ж завдання. Петрушевская при відсутності оповідача користується язиковими порушеннями, що зустрічаються в розмовній мові. Вони не належать ні оповідачеві, ні персонажу. У них своя роль. Вони відтворять ту ситуацію, при якій виникають у розмові. На такій незвичайній побудові й звучанні й тримається її проза

Петрушевская пише короткі розповіді. Серед них є такі, що займають дві – три сторінки. Але це не мініатюри, не етюди або замальовки, це розповіді, які й короткими – те не назвеш, якщо врахувати обсяг вхідні в них життєвого матеріалу

Розповідь «Дядько Гриша» написаний від першої особи. Молода жінка знімає на літо частина сараю в підмосковному селищі й мимоволі спостерігає життя своїх хазяїв: дядька Гриши, тітки Симы і їхніх дорослих дітей. І от чудність – вона про їх не розповідає, а тільки згадує. Може бути, тому не розповідає, що нічого не відбувається? Так ні, відбувається, ще як відбувається – дядька Гришу вбивають. Але про вбивство ми довідаємося від її майже випадково, з попутного, зробленого мимохіть зауваження

чиЛедве не в кожному абзаці обговорюється небезпека самотнього проживання на відшибі, що вступає в протиріччя з почуттям безпеки, що випробовує героїня і якому, дивуючись, вона надає якесь перебільшене значення. Мотив небезпеки (безпеки) звучить протягом усього розповіді. Так ґрунтовно досліджується це питання, що виростає майже в проблему. Навіщо – не відразу розбереш, але саме він формує сюжет, що сам по собі напрочуд мало про що говорить: хто перебуває в небезпеці, залишився непошкоджений, а той, хто її не чекав, убитий норовливою долею. Щось водевільне, анекдотичне втримується в капризі обставин, незважаючи на вбивство

А розповідь – те смутний. Що саме викликає гірке почуття? Зміст складається з різнорідних елементів, з обмовок і повторів, топтання на місці, прохідних сценок і відступів, суцільного, можна сказати, відступу, тому що відсутня сюжетна лінійність. На що це схоже? На вірші. Сюжет у поезії будується інакше, чим у прозі, – вільно, асоціативно, непослідовно.

Замість того щоб розвиватися, сюжет у Петрушевской концентрується навколо якогось одного моменту або епізоду. Наприклад, «Удар грому». Сама назва зосереджує увагу на одному моменті. Раптове втручання в телефонну розмову третьої особи, очевидно по паралельному телефоні, було сприйнято героїнею як удар грому й поклало кінець і телефонну розмову, і взагалі знайомству. Побіжно з’ясовується характер восьмирічних відносин діючих осіб – якогось Зубова і його приятельки Марини, їхні сімейні обставини й службове становище, але відповідно до будови сюжету всі ці відомості з’являються як додатковий матеріал до хвилинної ситуації телефонної розмови

У розповіді «Мила дама» описаний момент від’їзду. Людина сидить у таксі на заднім сидінні й посилає прощальну посмішку знизу нагору, адресовану молодій жінці, «милій дамі», з якої розстається назавжди. Те, що читачеві повідомляється про нього й про неї, пристебнуто до цього моменту: у центрі сюжету – одна прощальна сцена. Не розгортаючи, а, навпаки, звертаючи життєву подію, Петрушевская виділяє в ньому прохідний епізод, не підсумковий результат: телефонна розмова, від’їзд втакси.

Автор, і це ще одна властивість прози Петрушевской, всіма силами приховує, придушує й стримує свої почуття. Величезну роль у своєрідності її розповідей грають повтори, що створюють враження завзятої зосередженості, що володіє автором до забуття форми, до зневаги «правилами гарного стилю».

Наприклад, у розповіді «Удар грому» тільки в одному абзаці чотири рази повторюється слово «факт» і три рази – «площини». Видно, зацікавленість у предметі зовсім перемкнула увагу оповідача з форми мови на суть справи. Не буде перебільшенням сказати, що весь текст буквально прошитий повторюваними словами й словосполученнями, які зрідка розведені выпадающими зі стилю й тому особливо красномовними вираженнями начебто «ніжні пелюстки» – олюстре.

Жагучий розгляд – от що таке життя в розповідях Петрушевской. Вона – лірик, і, як у багатьох ліричних віршах, у її прозі немає ліричного героя й не важливий сюжет. Її мова, як мова поета, відразу багато про що. Звичайно, не завжди сюжет її розповіді непересказуем і незначний, але головне в її прозі – всепоглинаюче почуття, створюване потоком авторської мови

У Літературі шістдесятих – вісімдесятих років Л. Петрушевская не залишилася не заміченої завдяки її здатності з’єднувати поезію й прозу, що надає їй особливу, надзвичайну манеру оповідання