Дивлюсь у роман, як у дзеркало, і бачу в ньому долю твою й думаю про неї

Учнівський твір По романі Стендаля “Червоне й чорне”.

Ах, яка доля різнотонна! Чи то червона? Чи то чорна? Він у долі своєї не покається, Він у ній навіть не зможе покаятися Він зуміє встигнути небагато: Обірветься життя дорога Червоною загравою на гільйотині…. Боже! Дай хоч любові відтепер! Морозний зимовий ранок. Білий сніг. Ах, якщо б він не станув до Нового року! Адже на Новий рік завжди чекаєш чуда, нехай самого маленького! Сніг під Новий рік у нас – це теж чудо! Але я розумію, що Новий рік наступить, навіть якщо снігу не буде, тому спрямовуюся на ринок за новорічними покупками. І скоріше по звичці, чим із цікавості, я зупиняюся в книжкових рядів. І чого тут тільки немає! На різний смак, на різні кольори: від всіх і вся Анжеліки до кримінальних одкровень убивць і злодіїв! До свого нещастя, я привертаю увагу продавця, і він із чіпкістю піраньї починає мене “поїдати”:

- Що ви хочете? Про секс? Про політика? Про вампірів? Кілі вбивствах? Або про любов?

Я з усмішкою повторюю останнє:

- Або про любов…,

Тоді продавець зі спритністю офіціанта й вигадливістю коробейника представляє свій товар: Маріанни, Катерини, Анжеліки, Жозефіни, просто Марії – всі те нескінченно велелюбна безліч сучасних книг, так люто нас атакуючих сьогодні. І раптом я зауважую серед цих обкладинок книгу, що, по моїх поданнях, не вписується в цей ряд. Продавець із влучністю стрільця простежує напрямок мого погляду й вибирає саме цю книгу.

- Правильний вибір! Дуже правильний, – вдобряючи говорить він. – Раджу прочитати: захоплюючий роман про любов, про пристрасть, про зраду, про романтичну загибель возлюбленого і його коханій.

Я із ще більшим здивуванням дивлюся на продавця.

- Не вірите? – продовжував він. – Так прочитайте назву: “Червоне й чорне”! Пекуче, правда? Це ж любов і ненависть…

- А як з революцією, Бурбонами, Наполеоном? – перебиваю я.

- Так вас цікавить історія? – с погано схованим розчаруванням говорить продавець. – Я історичними книгами не торгую!

Сторопівши від таких “відкриттів” (виявляється, “Червоне й чорне” Стендаля – книга не історична?!), я вже з “висоти” своїх філологічних пізнань із їдкою іронією заявляю:

- До вашого відома, п, якщо ви дозволите відкрити книгу Стендаля “Червоне і чорне” і прочитати хоча б один рядок після назви, то ви виявите запис, що говорить, що “Червоне й чорне” є не що інше, як історична хронічка XIX століття. – І з почуттям моральної перемоги я вийшла. Ах, пан Анрі Марі Бейль, що був офіцер наполеонівської армії, що взяв собі псевдонімом назва одного маленького провінційного містечка в Німеччині – Стендаль, чи могли ви припустити, що ваш роман будуть уважати “романом про романтичну любов”?

“Правда, гірка правда”, – от який епіграф до роману “Червоне й чорне”. Однак правда історика й правда художника – це різна правда одного життя. Історик пише історію, а художник слова – роман… А роман, за твердженням самого Стендаля, – це дзеркало, з яким письменник іде по великій дорозі життя. І не його провина, міркує далі Стендаль, якщо це дзеркало відбиває те чисту блакить високого неба, а те раптом – брудну, розбиту, вибоїсту дорогу, по якій іде людина. Провідний письменник Франції XIX століття, одним з перших літературний прапор, що підняв, критичного реалізму, Стендаль ставив метою для художника слова реальне відображення життя у всій її повноті й суперечливості. Тому невипадково в романі “Червоний і чорне” такий ємний і узагальнюючий підзаголовок: “Історична хронічка XIX століття”. А історія Франції XIX століття, як і практично всієї Європи XIX століття – це історія революцій, Наполеона, Реставрації й знову революції. Таким чином, кольори революцій, волі, ідей рівності й братерства, кольори крові людської, котрої часто бувають оплачені ці ідеї, один – червоний! А кольори реакції й придушення, реставрації й гноблення іншої – чорний! От і все пояснення символічної назви романи – хронічки XIX століття: “Червоне й чорне” – це два кольори цілої епохи, відбитої, як у дзеркалі, в одній країні – Франції XIX століття.

Але Стендаль – не просто письменник-реаліст, а талановитий письменник. А всякий талановитий художник слова (як, втім, і будь-який інший художник) відрізняється від талановитого історика тим, що художній твір, написаний у певному історичному контексті, згодом перестає бути надбанням тільки людської пам’яті> а піднімається в над тимчасовий простір і займає своє місце в душах і серцях кожного нового покоління. Така доля й роману “Червоне й чорне”. Сам А. М. Бейль припускав, що його “Червоне і чорне” придбає більшу популярність не у Франції, а в Росії. Чому так вирішив письменник, важко сказати. Може бути, тому, що його душу сколихнула ця неосяжна, засніжена, таємнича країна? Адже Стендаль зумів розглянути в задимленій палаючій Москві, зайнятий Наполеоном, неповторну красу величних золотоглавих храмів. А може бути, письменник просто інтуїтивно вгадав у цій північній країні той величезний революційний потенціал, що вибухне в XX столітті? Або його чуття художника допомогло побачити щось глибинне, неординарне в людях тієї країни, – здатність до любові (любові до землі? Батьківщині? Богу?). Хто знає? Але припущення Стендаля про популярність “Червоного й чорного” у Росії виявилися вірними.

Повернемося до нашому книгопродавцю, що на базарній площі під Новий рік пропонує людям глоток любові. Любові незвичайної, жагучий, пекучої… Ми, що живуть в XXI столітті, знаємо, що “любов буває довга, але життя ще довшай”. А от у Жюльена Сореля доля виявилася коротше його любові… А чи була взагалі доля в Жюльена Сореля? Може, це був тільки початок? Яскраве, як спалах, і така ж коротке – майже мить.

Роман – це дзеркало життя, у яке дивиться не тільки письменник, але й читач.. И кожний з нас бачить у такім дзеркалі щось своє. Давайте пильно вдивимося в дзеркало за назвою “Червоне й чорне”. І от уже перед нами образ юнака з ніжним, майже дівочою особою. Така ніжна й прекрасним, що пані де Реналь подумала: не чи дівчина це коштує в порога будинку, і з її гарних очей ллються сльози… Але немає! Це була не дівчина, до невимовного захвату пані де Реналь, це був учитель її дітей! Чи могла припустити тоді молода жінка, що цей юнак, майже дитина, стане для неї всім: любов’ю, життям і навіть смертю? Немає! Лише серце, її чуйне серце, тривожно забилося в груди, начебто птах у клітці. Ще менше думав про цьому сам Жюльена. Входячи в будинок пана де Реналя, Жюльена Сорель, син бідняка-теслі, ніс із собою скриньку. У ній було заховано найбільше багатство Сореля й сама більша його таємниця, найбільше розчарування (як пізно він народився!) і сама прекрасна мрія юнака; там було те, що харчувало його горду душу, що розпалювало в ньому марнолюбні помисли й себелюбні надії… Там був портрет. Наполеона! Так1 Сорель прийшов у будинок пана де Реналя не для того, щоб скромно зайняти місце в самого краю “світського стола”, а для того, щоб довести, що він, Сорель, має право бути у вищому світлі не по народженню, а по розуму, по таланті, по своїй обдарованості. Він зуміє це, як колись зумів Наполеон!

З найперших днів Жюльена у будинку пана де Реналя змушує захоплюватися собою, прислухатися до себе, уважатися зі своєю думкою. У чорному довгому платті, стрункий і гнучкий, Сорель чимсь нагадує молодого священика з такими чарівними очами, що не в одному дівочому серці зможуть вони розпалити полум’я любові. Ах, пані де Реналь! Не треба б вам так пильно дивитися в очі молодого вчителя своїх дітей. Немає там ще любові до вас. Там, у цих неповторних очах, поки лише відбиття вашої краси й пекучий вогонь самолюбного юнака! Він зуміє довести собі щось дуже важливе, коли удержить вашу руку у своєї, коли зухвало прийде вночі до вас у спальну кімнату! А от ви не зумієте його відіпхнути…

Так чи винувата молода жінка, що душу, в сірої бездуховності Вернера, потягнулася до Жюльена з такою спрагою любові, як може тільки людина потягнутися до рятівного світанку після чорної довгої ночі?! А Жюльена продовжував “завойовувати” цей світський мир. Так, ніколи вже не стати йому солдатом наполеонівської армії, не відчути вже криваво-червоного смаку військової слави. Пізно, дуже пізно він народився!. А як до особи йому військовий мундир! Як красиво він тримається в сідлі! (Це він-те! Син теслі!) Ну що ж, сутана священика Жюльена теж гарна, і це теж шлях до влади. Не знав Сорель, що семінарію в Безансоне завоювати буде небагато складніше, ніж серце пані де Реналь. Юнак спочатку ніяк не міг зрозуміти, чому викликає він до себе таку чорну ненависть? Своєю старанністю? Знаннями? Розумом? “Дурень! – догадається Жюльена після. – Що я хотів довести?! Що я розумніше їх?! Ідіот, тут не потрібні знання!” І як не намагався Жюльена Сорель, але так і не зумів відучити себе мислити, так і не зміг стати схожим на своїх сірих, тупих, безликих і бездумних однокурсників, грубих і бездуховних сільських хлопців.

Однак “чорна смуга” Безансона якось сама собою обривається в долі молодого майбутнього священика. Червленим золотом заблискав особняк маркіза де Ла-Моля. От він, Аустерліц для Жюльена! А Матильда вуж дуже гарний, але так само й дуже холодна! Холодна, як брила льоду! Однак усередині цієї “брили льоду” захована жагуча романтична душа, що потай тужить (як і Жюльена), що занадто пізно вона народилася (їй би народитися раніше, де лицарі й турніри…)- Так, Матильда – це не пані де Реналь, ніжна й м’яка. Але й Жюльена уже не той боязкий юнак. Тут розрахований кожний крок, кожне слово, кожний погляд і кожний учинок. Право ж, важко сумніватися в перемозі Жюльена. Браво, Сорель! Блискуча перемога! Матильда закохана: “И ця брила льоду в ніг безрідного”! Нарешті-те доля Жюльена стала червоного, майже золотих кольорів. Він досяг, чого хотів: він довів цій чванливій світській посередній еліті, що він зумів, домігся, переміг! От отут би й закінчити Стендалю свій роман! Жюльена Сорель благополучно б доживав (поза романом уже) до спокійної старості в славі й багатстві. А що ж роман? А роман так само благополучно осів би де-небудь на архівних полках, будучи затребуваним, можливо, тільки якими-небудь кабінетними книгарями.

Але Стендаль не для того створював образ Жюльена Сореля, вклавши в нього стільки своєї душі й серця, щоб цей герой “благополучно” порошився в історичних хронічках XIX століття. Немає! Герой повинен викликати в читача той стан, що перебуває в над тимчасовому просторі, – стан катарсису – очищення душі через страждання. Тому найблагороднішого, розумного й марнолюбного, гордого й жагучого, найкращого героя Стендаль відправляє на гільйотину! Це фатальний лист пані де Реналь! А далі все

Йде, як у покадровой прискореній зйомці: дорога у церква… вона молиться… він стріляє. І всі! Безпам’яті Жюльена у в’язниці. Скільки часу він тут? І скільки йому ще бути? Так скільки б не бути, спереду – тільки гільйотина! Не будь усього цього в романі, хіба міг би Жюльена Сорель “просочитися” в XXI століття? От послухайте, співає Дмитро Маликов шлягерною сучасну пісню “Після балу”: Ці двоє в темно-червоному Узялися за руки дарма: Ледве подуло – усе пройшло? І все пропало? Адже це слова про Жюльена й Матильді! А може, це про Жюльена й пані де Реналь? Загадка.

Зате наступні слова в цій пісні – як відгадка до всього образа Жюльена:

Ну, а той, зовсім зелений, місячним світлом обпалений, Не зрозуміє: куди несе? Куди потрапив він? : Лише в самих дверей раю Він зрозуміє, що вмирає. Як же можна? Після балу?.. Після балу…

До однієї з останніх глав роману Стендаль взяв епіграфом слова: “Господи, даруй мені посередність!” Раптово викинутий з балу життя, виявившись у тюремному замку, Жюльена так хотів нічого не розуміти й ні про що не мислити. А просто, як роблять багато хто, просто покаятися у своїй гордині, упокорити свої марнолюбні помисли. Але Сорель залишається Жюльеном Сорелем до кінця: “Не побачать вони (хто вони? цей світський брехливий мир?) моїх сліз!” – говорить він Фуку.

Відчуваючи подих самої смерті, Жюльена, змучений і хворий, задихаючись у похмурому, чорному казематі, звертається з усією пристрастю своєї пораненої душі: “Боже, великий Боже! Я знаю, що гідно твого покарання! Але я прошу тільки про одному: дай мені ту, котру я люблю!”

Бог не дозволив Сорелю народитися в часи Наполеона, Бог не дав Жюльена стати священиком, Господь навіть відібрав у нього життя, у нього, молодого й “зеленого, місячним світлі обпаленого”. Але… роман закінчується так: “Пані де Реналь… не намагалася покінчити із собою… Але через три дні після страти Жюльена вона просто тихо вмерла, обіймаючи своїх дітей”.

Що ж, шановний книгопродавець, що на ринковій площі на порозі нового століття торгує “романом про любов” Стендаля “Червоне й чорне”, напевно, у нашій суперечці буде нічия. Я думаю, що “Червона й чорне” – це не тільки історична хронічка XIX століття. Що це червоне – точно! Що чорне – теж точно! Скоріше, це “пекуче”, скоріше, це “про любов і ненависть”. А може, тільки про любов, що виявилася сильніше гільйотини!