І
Цим рядком починається один із шедеврів ліричної драми І. Франка «Зів'яле листя». Він сповнений таїни, котру намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз — ще далеко не повний перелік. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож... «Одна несміла, мов лілея біла...».
Це, напевне, Ольга Рошкевич. Донька священика із гірського села Ло-лин. Франко закохався в неї під час останніх гімназійних канікул, даючи приватні уроки її братові Ярославу. Почуття було дуже сильним, повним, глибоким, бо Івана та Ольгу єднала не тільки пристрасть, а й щира дружба, переконання, спільна перейнятість літературними й громадськими справами. Вони мріяли одружитися. Однак перше Франкове ув'язнення зруйнувало його першу любов. Ольга не хотіла протистояти волі батька о. Михайла Рошкеви-ча, що не бажав мати за зятя учорашнього політв'язня. Іван болюче пережив цю розлуку і довго не міг простити коханій її зради. Саме так, учинок (а точніше, не вчинок) Ольги молодий Франко вважав зрадою. Він вважав, що повестись кохана мала не так, свідчення чому — образ Мирослави із повісті
«Захар Беркут», написаної невдовзі по розриві Івана з Ольгою та її одруженні з Володимиром Озаркевичем. Як пам'ятаємо, Мирослава не підкорилася батькові, зрадникові Тугару Вовку, а сміло стала до боротьби пліч-о-пліч з Максимом, за Максима, за їхнє щастя. А далі минуло ще трохи часу і... «Явилася друга, гордая княгиня...».
На початку 1880-х років І. Франко та М. Павлик із сестрою думали заснувати своєрідний праобраз господарства нового типу, де би можна було виховати «нову людину», дати взірець життя у громадівськім ладі. Для втілення цієї мети було обрано підупалий маєток Дзвонковських неподалік від Станіслава. Саме там Франко познайомився з Юзефою Дзвонковською. Почуття спалахнуло, та ненадовго: Юзефа відмовила Іванові, бо хворіла сухотами і знала, що невдовзі помре. Так і сталося... Юзефу Дзвонковську письменник вивів у образі Густі — героїні незавершеного роману «Не знавши броду». Так саме незавершеного, обірваного на півслові, як і друга любов його автора... «Явилась третя, женщина чи звір?..»
її ім'я — Целіна Зигмунтовська. «Одна панночка полька», що стала фатальною зіркою Франкової душі на довге десятиліття, а заодно — прототипом цілої галереї героїнь його кращих творів: «Зів'яле листя», «Украдене щастя», «Основи суспільності», «Перехресні стежки», «Маніпулянтка», «Лель і Полель» тощо. У цьому письменник якось признався сам в одному з листів до свого приятеля, видатного українського сходознавця Агатангела Кримського.
Любов не була взаємною. «Беатріче» виявилась упирем, що безжально ссав поетове серце. Зате життєве страждання, як то завше буває в мистецтві, сторицею воздалося на сторінках творів. Більшість із них — справжні шедеври, якими українське письменство може повеличатися перед, світом. Чого варті хоч би поезії «Ой, ти дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», які стали народними піснями?!
Може, то й несправедливо, але долі бажалося саме так. «Жінка, що була поруч (за висловом Р. Горака) — Ольга Хоружинська — не увійшла в число «трьох». Складними були стосунки подружжя Франків. Однак знову ж... Четверо прекрасних дітей, вихованих цим подружжям (сини Андрій, Петро і Тарас, донька Анна) великою мірою компенсують «ту серцеву недостатність», на яку воно страждало. Серцю не накажеш, а поетовому — поготів, а ще більше тоді, коли воно щоденно пече лютим болем, коли в ньому «надмірна любов» до мільйонів згорьованих, битих нуждою співвітчизників.
Можна, звичайно ж, судити, можна висувати на літературознавчім дозвіллі різні «альтернативні версії», однак... чи потрібно? Чи є на це право, якщо промовляє і вічно промовлятиме оте, від серця до серця, таке справжнє, таке досконале...
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?..
Та хіба складає різницю — чиї то уста і чиї оті очі? Адже ними зазирає і| у душу кожного його єдина любов. Скільки б мільйонів разів вона не являлась — Вона — завжди одна. Та, від якої квітнуть сади, загораються зорі й оживає Поезія...
II
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання.
Незгоєні рани, невтишні жалі,
Завмерлеє в серці кохання...
Це рядки з ліричної збірки Івана Франка «Зів'яле листя». Не знаючи біографії поета, я навіть не замислювалася, чому саме листя — «зів'яле», чому саме на три жмутки — три цикли — поділяються поезії збірки. Та коли прочитала роман Романа Горака «Тричі мені являлася любов» — все зрозуміла.
У Івана Яковича було три палких і щирих кохання, та жодне з них не було взаємним, чи, точніше, щасливим, бо не випало прожити спільно з жодною обраницею. Першою жінкою, яка підкорила серце митця, була дочка священика Ольга Рошкевич. Вона також гаряче любила Франка, але її рідні були проти того, щоб їхня дочка мала взаємини із «проскрибованим» (як висловилася у своїх «Спогадах про Івана Франка» Михайлина Рошкевич-Іванець). Згодом Ольга вийшла заміж за В. Озаркевича і почала уникати поета. Навіть коли він, помираючи, просив, щоб вона прийшла проститися, —- < Ольга відмовилася, хоч їхні стосунки, як згадував Франко, тягнулися десять років.
Друге поетове кохання — Юзефа Дзвонковська, вродлива й розумна жінка. Франко просив її руки, та вона відмовила. Це завдало поетові глибокого болю, який відчувається в поезіях, присвячених Юзефі. Але справа не в тому, що Дзвонковська була байдужою до його почуттів, а в тому, що її мучила страшна хвороба — туберкульоз, і жінка відмовляла всім, хто бажав одружитися з нею, аби не зв'язувати нікого своєю недугою.
Останнє кохання Франка, якому присвячено «третій жмуток», — Целіна Зигмунтовська. Дивно, як ця користолюбна, надміру гордовита, духовно обмежена жінка могла полонити серце розумного, досвідченого вже чоловіка. Кажуть, що любов сліпа. У цьому випадку любов спромоглася, власне, тільки на очі, які бачили зовнішнє — красу Целіни, яка й відбирала поетові здоровий глузд; глибші відчуття мовчали. Франкова пристрасть також не знайшла взаємності. Зигмунтовська взагалі не звертала на нього уваги. Коли закоханий митець писав їй листи, вона холодно відповідала на них. На мою думку, саме про неї Франко написав:
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш...
Але якими б не були біографічні підстави для творчості, збірка «Зів'яле листя» — це гімн палкому коханню, одному з найкращих людських почуттів. Поезії, виспівані серцем Франка, глибоко западають у душу. Зів'ялі листочки, рознесені холодним осіннім вітром, — це втрачені мрії поета, символ його нерозділеної печальної любові, біль і туга за прекрасним.
Цим рядком починається один із шедеврів ліричної драми І. Франка «Зів'яле листя». Він сповнений таїни, котру намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз — ще далеко не повний перелік. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож... «Одна несміла, мов лілея біла...».
Це, напевне, Ольга Рошкевич. Донька священика із гірського села Ло-лин. Франко закохався в неї під час останніх гімназійних канікул, даючи приватні уроки її братові Ярославу. Почуття було дуже сильним, повним, глибоким, бо Івана та Ольгу єднала не тільки пристрасть, а й щира дружба, переконання, спільна перейнятість літературними й громадськими справами. Вони мріяли одружитися. Однак перше Франкове ув'язнення зруйнувало його першу любов. Ольга не хотіла протистояти волі батька о. Михайла Рошкеви-ча, що не бажав мати за зятя учорашнього політв'язня. Іван болюче пережив цю розлуку і довго не міг простити коханій її зради. Саме так, учинок (а точніше, не вчинок) Ольги молодий Франко вважав зрадою. Він вважав, що повестись кохана мала не так, свідчення чому — образ Мирослави із повісті
«Захар Беркут», написаної невдовзі по розриві Івана з Ольгою та її одруженні з Володимиром Озаркевичем. Як пам'ятаємо, Мирослава не підкорилася батькові, зрадникові Тугару Вовку, а сміло стала до боротьби пліч-о-пліч з Максимом, за Максима, за їхнє щастя. А далі минуло ще трохи часу і... «Явилася друга, гордая княгиня...».
На початку 1880-х років І. Франко та М. Павлик із сестрою думали заснувати своєрідний праобраз господарства нового типу, де би можна було виховати «нову людину», дати взірець життя у громадівськім ладі. Для втілення цієї мети було обрано підупалий маєток Дзвонковських неподалік від Станіслава. Саме там Франко познайомився з Юзефою Дзвонковською. Почуття спалахнуло, та ненадовго: Юзефа відмовила Іванові, бо хворіла сухотами і знала, що невдовзі помре. Так і сталося... Юзефу Дзвонковську письменник вивів у образі Густі — героїні незавершеного роману «Не знавши броду». Так саме незавершеного, обірваного на півслові, як і друга любов його автора... «Явилась третя, женщина чи звір?..»
її ім'я — Целіна Зигмунтовська. «Одна панночка полька», що стала фатальною зіркою Франкової душі на довге десятиліття, а заодно — прототипом цілої галереї героїнь його кращих творів: «Зів'яле листя», «Украдене щастя», «Основи суспільності», «Перехресні стежки», «Маніпулянтка», «Лель і Полель» тощо. У цьому письменник якось признався сам в одному з листів до свого приятеля, видатного українського сходознавця Агатангела Кримського.
Любов не була взаємною. «Беатріче» виявилась упирем, що безжально ссав поетове серце. Зате життєве страждання, як то завше буває в мистецтві, сторицею воздалося на сторінках творів. Більшість із них — справжні шедеври, якими українське письменство може повеличатися перед, світом. Чого варті хоч би поезії «Ой, ти дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», які стали народними піснями?!
Може, то й несправедливо, але долі бажалося саме так. «Жінка, що була поруч (за висловом Р. Горака) — Ольга Хоружинська — не увійшла в число «трьох». Складними були стосунки подружжя Франків. Однак знову ж... Четверо прекрасних дітей, вихованих цим подружжям (сини Андрій, Петро і Тарас, донька Анна) великою мірою компенсують «ту серцеву недостатність», на яку воно страждало. Серцю не накажеш, а поетовому — поготів, а ще більше тоді, коли воно щоденно пече лютим болем, коли в ньому «надмірна любов» до мільйонів згорьованих, битих нуждою співвітчизників.
Можна, звичайно ж, судити, можна висувати на літературознавчім дозвіллі різні «альтернативні версії», однак... чи потрібно? Чи є на це право, якщо промовляє і вічно промовлятиме оте, від серця до серця, таке справжнє, таке досконале...
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?..
Та хіба складає різницю — чиї то уста і чиї оті очі? Адже ними зазирає і| у душу кожного його єдина любов. Скільки б мільйонів разів вона не являлась — Вона — завжди одна. Та, від якої квітнуть сади, загораються зорі й оживає Поезія...
II
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання.
Незгоєні рани, невтишні жалі,
Завмерлеє в серці кохання...
Це рядки з ліричної збірки Івана Франка «Зів'яле листя». Не знаючи біографії поета, я навіть не замислювалася, чому саме листя — «зів'яле», чому саме на три жмутки — три цикли — поділяються поезії збірки. Та коли прочитала роман Романа Горака «Тричі мені являлася любов» — все зрозуміла.
У Івана Яковича було три палких і щирих кохання, та жодне з них не було взаємним, чи, точніше, щасливим, бо не випало прожити спільно з жодною обраницею. Першою жінкою, яка підкорила серце митця, була дочка священика Ольга Рошкевич. Вона також гаряче любила Франка, але її рідні були проти того, щоб їхня дочка мала взаємини із «проскрибованим» (як висловилася у своїх «Спогадах про Івана Франка» Михайлина Рошкевич-Іванець). Згодом Ольга вийшла заміж за В. Озаркевича і почала уникати поета. Навіть коли він, помираючи, просив, щоб вона прийшла проститися, —- < Ольга відмовилася, хоч їхні стосунки, як згадував Франко, тягнулися десять років.
Друге поетове кохання — Юзефа Дзвонковська, вродлива й розумна жінка. Франко просив її руки, та вона відмовила. Це завдало поетові глибокого болю, який відчувається в поезіях, присвячених Юзефі. Але справа не в тому, що Дзвонковська була байдужою до його почуттів, а в тому, що її мучила страшна хвороба — туберкульоз, і жінка відмовляла всім, хто бажав одружитися з нею, аби не зв'язувати нікого своєю недугою.
Останнє кохання Франка, якому присвячено «третій жмуток», — Целіна Зигмунтовська. Дивно, як ця користолюбна, надміру гордовита, духовно обмежена жінка могла полонити серце розумного, досвідченого вже чоловіка. Кажуть, що любов сліпа. У цьому випадку любов спромоглася, власне, тільки на очі, які бачили зовнішнє — красу Целіни, яка й відбирала поетові здоровий глузд; глибші відчуття мовчали. Франкова пристрасть також не знайшла взаємності. Зигмунтовська взагалі не звертала на нього уваги. Коли закоханий митець писав їй листи, вона холодно відповідала на них. На мою думку, саме про неї Франко написав:
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш...
Але якими б не були біографічні підстави для творчості, збірка «Зів'яле листя» — це гімн палкому коханню, одному з найкращих людських почуттів. Поезії, виспівані серцем Франка, глибоко западають у душу. Зів'ялі листочки, рознесені холодним осіннім вітром, — це втрачені мрії поета, символ його нерозділеної печальної любові, біль і туга за прекрасним.
