«Я не хочу й не можу вірити, щоб зло було нормальним станом людей…» (По книзі Бабеля «Конармия») – Бабель Исаак

Революція 1917 року в Росії завершила ідейну боротьбу на початку XX століття. Перемогло матеріалістичне світорозуміння з його установкою, що людина повинен сам творити своє нове життя, зруйнувавши старий уклад дощенту й відсунувши убік доцільні закони еволюції

Росіянин філософ Іван Ільїн писав про революцію: «Вона була божевіллям, і притім руйнівним божевіллям… що вона вчинила з російським утворенням… з росіянці семьею, з почуттям честі й власного достоїнства, з російською добротою й з патріотизмом».

Революція розділила людей по ідейній спрямованості, привівши Росію до Громадянської війни. Громадянська війна стала живою ілюстрацією страшного пророцтва євангеліста Матфея: «…І один одного будуть віддавати, і зненавидять один одного». І наступить час, про яке пророчествовал Ф. М. Достоєвський: «Я не хочу й не можу вірити, щоб зло було нормальним станом людей».

Одним з літописців цього страшного років став Исаак Еммануїлович Бабель (1894 – 1941) і його викривальна книга «Конармия».

Композиційно «Конармия» – збірник, що складається з 36 новел, зв’язаних загальною темою – Громадянською війною й загальним героєм. Таким героєм став червоноармієць Лютов, працівник штабу дивізії, учасник боїв, спостерігач і суддя кривавих подій. Лютов – людина утворений, вона говорить французькою мовою, вивчав латинь на юридичному факультеті, знаком з європейською культурою, гуманіст, що безуспішно намагається розібратися впроисходящем.

Адже Лютов цілком свідомо виявився серед червоних козаків, будучи впевнений, що війна здійснить інтернаціонал добрих людей. Але дійсність розбиває його впевненість. Як і всі класичні літописці, Лютов не коментує що відбувається, як він сам повідомляє, «не прикрашаючи, і передаю дослівно, згідно з істиною». В «згоді з істиною» у новелі «Лист» Лютов відтворює лист хлопчика – червоноармійця Курдюкова.

Відтворює зі страшною вірогідністю, що починається словами: «Щодоби я лягаю відпочивати не евши й без усякого одягу, так що навіть холодно» до слів, що відтворюють щиру сутність Громадянської війни, що поділили людей на червоні й білі. Ця нелюдська лінія роздягнула пройшла й через родину Курдюковых: батько залишився на стороні білих, а сини перейшли на сторону червоних. І коли Федір Курдюків потрапив у полон до батька, те «папаша почали Федю різати, говорячи – шкіра, собака червона, …і різали до темряви…». Васі Курдюкову довелося бути свідком і інший моторошної страти, коли вже один із братів – Сенька – мстив батькові за смерть брата

– Добре вам, папаша, у моїх руках?

– Ні, – сказав папаша, – зле мені

Які ще коментарі потрібні, якщо люди поставлені в умови, при яких син убиває батька, а батько – сина. Розповідь завершується описом старої сімейної фотографії, як було, поки не прийшла в їхнє життя Громадянська війна. А був Тимофій Курдюків, плечистий, з розчесаною бородою, а поруч із ним крихітна селянка із соромливими рисами особи, і стояли біля батьків їхні сини – Федір і Семен

«Літопис буденних злодіянь тіснить мене невтомно, як порок серця», – написав Лютов у новелі «Шлях у Броди». «Розлітається життя, я на великій панахиді, що не припиняється,», – саме так бачить Лютов навколишній світ. Він бачив, що людське життя в революції знецінена. І Лютов виявився саме таким рефлексирующим і утвореним героєм, щоб у його світорозумінні найбільше вірогідно сполучилися два погляди на криваві події: критичний з позиції культури, і простий, нехитрий, тих, хто вбивав, грабувався

«Червоний» генерал із селян Матвій Павличенко, не знаючи грамоти, складає лист нібито від Леніна: «Ім’ям… народу й для підстави майбутнього світлого життя наказую Павличенко, Матвію Романовичу, позбавляти різних людей життя відповідно до його розсуду». Так примітивний служака Павличенко розуміє наказ більшовиків: убивати всіх, хто контра. Розповідаючи про Павличенко, Лютов не може не розуміти, що дурні й звірячі інстинкти, що дрімають у людині, оживають відразу, як тільки буде почутий клич: «Хто не з нами, той проти нас».

Поступово Лютов приходить до розуміння, що «революція – це гарна справа для гарних людей. Але гарні люди не вбивають. Виходить, революцію роблять злі люди». От для того, щоб раз і назавжди зрозуміти суть що відбувається й звільнитися від помилкових ілюзій, Лютову знадобилося бути в гущавині подій. При цьому зберігаючи в собі кращі людські якості: любов, дружбу, чесність, доводячи вірність слів Ф. М. Достоєвського: «Я не хочу й не можу вірити, щоб зло було нормальним станом людей…»