Ідея служіння митця народові в новелі М. Коцюбинського «Intermezzo»
Мабуть, в українській літературі ніхто до Михайла Коцюбинського з такою психологічною достовірністю не писав про внутрішній світ митця. Серед його творчої спадщини вирізняються присвячені цій проблемі новели «Цвіт яблуні» та « Intermezzo ».
В українській літературі завжди був у пошані найперший, почесний і священний обов'язок письменника — служити народові. Нерідко його декларували з надмірним пафосом. В « Intermezzo » немає жодного пафосу. Є щира сповідь людини, що має хист до письма та любов до людей і почуває себе зобов'язаною робити чесно справу свого життя: писати про цих людей. Але в неї, як і в будь-кого іншого, є межа терпінню та силам.
А люди йдуть. Кожен несе свої клопоти, нещастя і сльози. Настає час, коли мозок відмовляється все це сприймати, а серце — відчувати. І митець вибухає розпачем: «Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
Завжди триває ця вічна драма митця, який віддає себе людям: неможливість усамітнення і спокою. Є ще сон, цей рятівник і дарувач відпочинку, але він вже не допомагає. Бо навіть крізь заплющені повіки митець бачить людей, цілі потоки людей, що йдуть повз нього і про щось кричать, плачуть, шепочуть. Вони вдираються у його сон і знову прагнуть сповіді, знову вимагають уваги.
Митець — це сумління людей, що приймає на себе всі людські болі. Він пише про них і переживає щоразу їхні трагедії. Це служіння тяжке та виснажливе. На нього має право той, хто здатний відчувати негаразди навколишнього світу і біль ближнього. А коли митця (як героя новели) перемагає апатія, а вночі нервове виснаження перетворює його сон на суцільне марення, то він не має права писати.
Із непідробним жахом письменник згадує про те, як одного разу, читаючи про цілий ряд повішених, заїв це повідомлення сливою. «Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров...» І тоді митець зрозумів, що йому просто необхідно втекти від людей. Куди завгодно, тільки б не бачити і не чути їхнього гомону.
Місто відпускає його в безмежність полів. Він так важко звикає до тиші. Вона навалюється раптово і глушить його. Оповідач ще довго не може повірити в можливість спокою. Довго ще чуються йому вночі чиїсь зойки, стоять над головою чиїсь похмурі тіні. Нарешті тривога і втома залишають його розшарпану душу. Митець почувається так, немов між стулками зернятка: одна половина — зелень степу, друга — небесна блакить, а всередині — сонце, мов перлина. Тінь людини не стає між ним і сонцем. Його душа наливається силами, спокоєм, впевненістю. Сонячне сяйво і неземна жайворонкова гра на невидимій арфі, зозулине «ку-ку» щоранку і прохолода криничної води — все це як бальзам на глибокі рани його стомленого вразливого серця.
Справжній митець не може довго перебувати у спокої. Через деякий час його покликання обов'язково змусить згадати про працю. Справжній митець не примушує себе служити людям. Творити для них — це погреба, непереможне бажання... Герой новели, змучений та виснажений, бажає забути про людські нещастя, і йому це вдається.
Проте настає час, коли митець знову відчуває, що готовий зустрітися з людським болем. Він зустрічає серед поля людину і вже не хоче тікати від неї. Навпаки, він слухає. Складає до свого серця, як у скарбницю, жалі перехожого. Його розповідь бере за живе, і митець карбує у пам'яті кожне слово. Він мусить писати про цих безталанних, тому що хто, як не він, скаже світові правду про них. Так, у ліричній формі безпосереднього переживання, Коцюбинський змальовує тяжкий хрест митця, котрий служить народу.
В українській літературі завжди був у пошані найперший, почесний і священний обов'язок письменника — служити народові. Нерідко його декларували з надмірним пафосом. В « Intermezzo » немає жодного пафосу. Є щира сповідь людини, що має хист до письма та любов до людей і почуває себе зобов'язаною робити чесно справу свого життя: писати про цих людей. Але в неї, як і в будь-кого іншого, є межа терпінню та силам.
А люди йдуть. Кожен несе свої клопоти, нещастя і сльози. Настає час, коли мозок відмовляється все це сприймати, а серце — відчувати. І митець вибухає розпачем: «Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
Завжди триває ця вічна драма митця, який віддає себе людям: неможливість усамітнення і спокою. Є ще сон, цей рятівник і дарувач відпочинку, але він вже не допомагає. Бо навіть крізь заплющені повіки митець бачить людей, цілі потоки людей, що йдуть повз нього і про щось кричать, плачуть, шепочуть. Вони вдираються у його сон і знову прагнуть сповіді, знову вимагають уваги.
Митець — це сумління людей, що приймає на себе всі людські болі. Він пише про них і переживає щоразу їхні трагедії. Це служіння тяжке та виснажливе. На нього має право той, хто здатний відчувати негаразди навколишнього світу і біль ближнього. А коли митця (як героя новели) перемагає апатія, а вночі нервове виснаження перетворює його сон на суцільне марення, то він не має права писати.
Із непідробним жахом письменник згадує про те, як одного разу, читаючи про цілий ряд повішених, заїв це повідомлення сливою. «Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров...» І тоді митець зрозумів, що йому просто необхідно втекти від людей. Куди завгодно, тільки б не бачити і не чути їхнього гомону.
Місто відпускає його в безмежність полів. Він так важко звикає до тиші. Вона навалюється раптово і глушить його. Оповідач ще довго не може повірити в можливість спокою. Довго ще чуються йому вночі чиїсь зойки, стоять над головою чиїсь похмурі тіні. Нарешті тривога і втома залишають його розшарпану душу. Митець почувається так, немов між стулками зернятка: одна половина — зелень степу, друга — небесна блакить, а всередині — сонце, мов перлина. Тінь людини не стає між ним і сонцем. Його душа наливається силами, спокоєм, впевненістю. Сонячне сяйво і неземна жайворонкова гра на невидимій арфі, зозулине «ку-ку» щоранку і прохолода криничної води — все це як бальзам на глибокі рани його стомленого вразливого серця.
Справжній митець не може довго перебувати у спокої. Через деякий час його покликання обов'язково змусить згадати про працю. Справжній митець не примушує себе служити людям. Творити для них — це погреба, непереможне бажання... Герой новели, змучений та виснажений, бажає забути про людські нещастя, і йому це вдається.
Проте настає час, коли митець знову відчуває, що готовий зустрітися з людським болем. Він зустрічає серед поля людину і вже не хоче тікати від неї. Навпаки, він слухає. Складає до свого серця, як у скарбницю, жалі перехожого. Його розповідь бере за живе, і митець карбує у пам'яті кожне слово. Він мусить писати про цих безталанних, тому що хто, як не він, скаже світові правду про них. Так, у ліричній формі безпосереднього переживання, Коцюбинський змальовує тяжкий хрест митця, котрий служить народу.
