Що таке любов?

З дитинства ми чуємо й читаємо про любов постійно:

«Любові всі віки покірні…»

«Любов – небезпечний шлях…»

«Любов – така дурість більша, а тим часом таких закоханих мільйон!»

Але по – справжньому замислюватися про любов ми починаємо лише із часом. Оглядаючись на себе, удивляючись у навколишніх, ми з подивом виявляємо, що любов буває різної й визначень для неї безліч. Любов – Пристрасть, любов – симпатія, любов – жаль, любов – ненависть. Так що ж таке любов?

Діти про неї майже не говорять, тому що вони не бачать розходжень між любов’ю до людини або кошеняти: « – Ти маму лю? – Лю! – А тата? – Лю! – А кого більше? – Барсика, він лапку зламав!»

Підлітки соромляться говорити про любов, тому що для них вона найчастіше зв’язується із проявом слабості: «Він дружить із дівчиськами!», «Вона лається як хлопчисько!»

Самий велелюбний вік – це юнацтво. Історія Ромео й Джульетты притягає молодь насамперед небезпечним сусідством зі смертю. Тут усе на грані божевілля: Він бачить у юрбі танцюючих і миттєво закохується в дівчину, не призначену йому долею

Всупереч рідним, смерті й долі Ромео й Джульетта з’єднують свої життя таємною обітницею й сподіваються на щастя. Але його не буває в «жахливе століття», у якому панують жахливі серця! Люди й обставини роз’єднують закоханих, змушуючи їх, як у сучасному детективі, робити одну помилку за іншою: мстячи за друга Меркуцио, Ромео вбиває Тибальта, брата своєї таємної дружини. «Розбирання» охоплюють всю Верону, змушуючи втрутитися в них герцога – олігарха. Діючи «по поняттях», він виганяє Ромео з міста, забороняючи вертатися під страхом смерті. А незабаром папаша Джульетты, бажаючи «задружиться» з «головним», вирішує видати її заміж за Париса, родича «веронского пахана».

Але в Шекспіра все це – лише тло для опису смертельно небезпечних почуттів, на шляху в яких коштує доля. Усе тугіше затягаються навколо закоханих, здавалося б, нерозв’язні вузли долі! І диявольський план брата Лоренцо тільки лише прискорює трагічну розв’язку, замість того, щоб привести до примирення сімейств. Випадковість допомагає Ромео виявитися в труни сплячої Джульетты раніше, ніж його знайшли посильний і сам священик. А заповітна отрута, що дозволяє героєві, на його думку, з’єднатися з коханої, насправді розлучає серця й душі. «Любов моя, п’ю за тебе!» – викликує Ромео, не знаючи, що через мінуту пришедшая в себе Джульетта буде бажати того же.

Тільки смерть дітей примиряє Монтекки й Капулетти, змушуючи їх згадати про любов, що «рухає сонця й світила», зм’якшуючи вдачі й з’єднуючи серця

Високий склад, піднесені почуття – от прикмети шекспірівської любові! Але ми не перестаємо відчувати, що «страсті по Вільямові» – ще не вся правда. Не випадково, що багато хто намагалися домыслить сюжет, запозичений великим англійцем з італійських хронік, задаючись питанням: «Що було б з героями Шекспіра, якби трагічний хід подій не перервався тією же випадковістю?»

Лисий, старіючий Ромео, гуляка й п’яниця, на дружній гулянці згадує шаленості молодості й… плаче? Або радить молодим друзям не женитися рано? Він з небажанням бреде додому й навіть не намагається влізти на балкон до тої, через яку колись ледве не загинув. А оточена дітьми й домашніми турботами Джульетта? Чи пам’ятає вона про свою божевільну пристрасть? Або, бовтаючи із сусідками, згадує нещасного Париса: «Але ж могла б бути герцогинею!»

Упущене в любові завжди набагато привлекательнее, чим досягнуте. Це – властивість людської пам’яті! Але чому ж пристрасть, потяг так недовговічні, чому вони зникають під вантажем повсякденності, щоденності?! чи Завжди «нещасного Ленского», юнака – поета, що тужить про любов, чекає «звичайна доля»?

Так, про любов написано багато, але ще більше не сказано, тому що вона не підкоряється закономірностям! Адже в сеньйора й сеньйори Монтекки на схилі віку цього почуття вже просто ні, як немає його в іспанського графа й графині де Бельфлор, у провінційних дворян Ларіних. Вона є в 16 – літнього хлопчика Ромео й 14 – літньої дівчинки Джульетты, у секретаря Теодоро й молодої вдови Діани, у палкого геттингенского студента Володимира й вітряної Ольги

Дивним образом всі книги про любов закінчуються шлюбом або загибеллю персонажів, що в остаточному підсумку виявляється приблизно одним і ті ж! А в Російській літературі взагалі по пальцях можна перерахувати добутку, герої яких щасливі в любові й наступному шлюбі! Почнеш згадувати й діву даєшся! У найкращому разі – «Старосвітські поміщики» Гоголя! Виснажливий ідеал! Але адже друг без друга не могли й умерли в один день! І не задавалися питаннями: «Чому! Навіщо! Як!»

Очевидно, десь там, на границі божевілля й страсті, у людини відмовляють гальма розуму й він стає романтичним Ромео, що летить до власної загибелі, незважаючи ні на що, ні на які перешкоди! Він квапить коня, ремствує на повільність митників і товкотнечу веронских вулиць. І заради чого? Щоб доторкнутися до мертвого тіла й випити отрути?!? Про що він думає! Може, якби хтось зупинив його, запропонував не поспішати, то все б зложилося щасливо? Горювати про кохану можна й у Мантуе, на безпечній відстані. Адже ми – те живі! Молодий, здоровий, руки – ноги цілі, гроші є. Чого ще?

Але в тім – раз у раз, що нічого. Йому нічого не треба! Він просто повинен бути там, поруч із нею, у похмурому склепі, де закінчуються всі казки про любов і починається трагедія самітності! Саме його Ромео боїться найбільше! Він не хоче жити без своєї коханої, він не хоче старіти, лисіти й знехотя вертатися додому до сеньйори Монтекки, до дітей, кбыту.

Тому спочатку він повинен доскакати до Верони, зробити кілька невірних кроків по цвинтарі, доповзти до її труни, поцілувати холодні губи…

От що таке любов!