Короткий зміст Між собакою й вовком Соколов А. Г

Між собакою й вовком

У Літо від винаходу шпильки п’ятсот сорок перше, коли місяць ясний, а за числами не встежиш, Ілля Петрикеич Дзынзырэла пише слідчому по особливих справах Сидору Хомичу Літніх про своє життя. Він скаржиться на мелкоплесовских єгерів, які украли в нього милиці й залишили без опор. Ілля Петрикеич працює точильником в артілі інвалідів ім’я Д. Заточника. Живе він, як і інші артільники, у Завовче – у місцевості за Вовчої – Рікою. Інша назва ріки – Итиль, і, виходить, місцевість можна називати так само, як і розповідь Іллі Петрикеича, – Заитильщиной.

Живе Ілля з бобылкой, до якої прибився по своєму калечеству: у нього немає ноги. Але любить він зовсім іншу жінку – Орину Неклину. Любов до Орине не принесла йому щастя. Працюючи на залізничній станції, Орина гуляла з усім «ремонтним хамьем». Вона й давно була такою – ще коли молоденьким дівчиськом в Анапі милувалася з усіма маріупольськими матросами. І всі, кому належала ця жінка, не можуть неї забути так само, як Ілля Петрикеич. Де тепер Орина, він не знає: чи те загинула під колісьми поїзда, чи те виїхала разом з їхнім сином у невідомому напрямку. Образ Орины мерехтить, двоїться в його свідомості (іноді він кличе її Марією) – так само, як мерехтять і множаться образи рідного Завовча і його жителів. Але постійно виникають серед них, перетворюючись друг у друга, Вовк і Собака. З таким дивним «серединним» істотою – чекалкой – Іван Петрикеич один раз вступає в бій на льоді, по дорозі через Вовчу – Ріку.

У Завовче є села Городнище, Быдогоща, Вышелбауши, Мыломукомолово. Після роботи жителі Завовча – точильники, утильники, рибалки, єгері – заходять в «тошниловку», прозвану якимось приїжджим «кубарэ», щоб випити «сиволдая». Вони пам’ятають просту життєву істину: «З товариші не гуляти – навіщо тоді лямку тягти?»

Історію Завовча пише не тільки Іван Петрикеич, але й Запійний Мисливець. Як і Дзынзырэла, він любить годину меж вовка й собаки – сутінки, коли «пещення перемішане з тугою». Але на відміну від Дзынзырэлы, що виражається хитромудро, Мисливець пише свої «Ловчие повести» у класично простих віршах. Він описує долі мешканців Завовча.

У його літописі – історія «калики з калик», слепоглухонемого утильника Миколи Угодникова. Дружина Миколи поладила з волкобоем і зжила Угодникова знадвору. Ні в притулках, ні в богадільні Миколи не прийняли, пригріла його тільки артіль по зборі утилю. Один раз артіль направилася до кравця на постій. Утильники взяли вина й «насмокталися в шматки». Прокинувшись ранком, вони побачили Николая, що летить, Угодникова. Над головою його, як два крила, були підняті милиці. Більше його ніхто не бачив.

Інший герой літопису Запійного Мисливця – татарин Аладдин Батрутдинов. Аладдин якось їхав на ковзанах у кіно через замерзлу ріку й провалився у вимоїну. Виплив він тільки через рік – «у кишенях чекушка й доміно, і витрачуваний рибами рот». Дід Петро й дід Павло, що виловили Аладдина, розпили чекушку, зіграли в доміно й викликали кого випливало.

Багато хто з тих, кого описує Запійний Мисливець, лежать на Быдогощенском цвинтарі. Там лежить Петро на прізвисько Багор, якого всі кликали Федором, а сам він кликав себе Єгором. На парі він повісився на краденої слеге. Лежить на цвинтар горбатий перевізник Павло. Він думав, що могила позбавить його від горба, і тому утопився. А Гурій – Мисливець пропив берданку й умер від горя.

Запійний Мисливець любить своїх земляків і своє Завовче. Дивлячись у віконце свого будинку, він бачить ту ж картину, що бачив Питер Брейгель, і викликує: «От вона, моя вітчизна, / Дарма їй убогість, / И прекрасна нашого життя / Горезвісна марність!»

У пору між собакою й вовком важко розрізнити образи людей і людських доль. Здається, що Ілля Петрикеич іде в небуття, але розповідь його триває. Втім, може бути, він і не вмирає. Адже й ім’я його міняється: те він Дзынзырэла, те Зынзырелла… Так він і сам не знає, де, зачерпнувши «сивухи страстей людських», підхопив таке циганське ім’я! Так само, як по – різному пояснює обставини, при яких став калікою.

«Або таємні тобі слова мої?» – запитує Ілля Петрикеич в останніх рядках своєї «Заитильщины».