Євгеній Замятін. Роман “Ми” – Замятін Євгеній

Е. І Замятін не припускав складати пародію на комунізм, він зобразив фінальне завершення розвитку будь – якого державного ладу, в основі якого перебуває ідея насильства над людиною. Отже, ключовим у романі “Ми” уважається питання незалежності особистості. Розкривається це питання за допомогою пародійного переосмислення ідеї “загальної рівності”. Замятін був супротивником даної тези, дорожив у всякій людині його неповторною індивідуальністю. В антиутопії перелічений до дрібних подробиць механізм нівелювання індивідуальної свідомості. Що надає роману більшу глибину в порівнянні з негативними утопіями, що возникнули в Росії в XX сторіччі в руслі досить стабільної традиції утопічної літератури

Хоча збіг багатьох мотивів, навіть конкретних деталей у романі Замятіна й негативних утопій Н. Федорова “Вечір в 2217 році”, В. Брюсова “Республіка Південного Хреста”, написаних в 1907 році, дозволяє бачити в останніх безпосередніх попередників письменника в критику законів антигуманного суспільства. Державна система майбутнього, намальована в романі “Ми”, негативних утопіях Федорова й Брюсова, виключає індивідуальні прояви особистості. У геометричному суспільстві забороняється мати незаплановані бажання, усе регламентовано й розраховано, почуття ліквідовані, у тому числі й саме коштовне, рушійне життя, почуття любові. Багато чого в романах Замятіна й Федорова показано за допомогою тих самих конкретних деталей. Наприклад, і в тої, і в інший утопіях кожному жителеві держави видається талон на “любов” у певні дні тижня. Будь – яке відхилення від норми в замятинском Єдиній Державі фіксується за допомогою чітко налагодженої системи доносів. Незвичайність, талант, творчість – вороги порядку – піддаються знищенню. Бунтарі виліковують шляхом хірургічного втручання. Загальне регламентоване щастя досягається загальною рівністю

Проблема щастя людства тісно зв’язана в романі з питанням про свободу особи, питанням, що має давню й неминущу традицію в Російській літературі. Сучасна критика відразу побачила в романі традицію Достоєвського, провівши паралель із його темою Великого інквізитора. “Цей середньовічний єпископ, – пише один з перших дослідників творчості Замятіна, О. Михайлов, – цей католицький пастир, породжений фантазією Івана Карамазова, залізною рукою веде людську череду до примусового щастя… Він готовий розіпнути явившегося вдруге Христа, щоб Христос не заважав людям своїми євангельськими істинами “з’єднатися, нарешті, усім у безперечний загальний і згодний мурашник”. У романі “Ми” Великий інквізитор з’являється знову – уже в образі Благодійника”.

Співзвуччя проблематики роману “Ми” із традиціями Достоєвського особливо наочно підкреслює національний контекст замятинской антиутопії. Питання про волю й щастя людини здобуває особливу актуальність на російському ґрунту, у країні, народ якої схильний до віри, до обожнювання не тільки ідеї, але і її носія, не знає “золотої середини” і вічно жадає волі. Ці два полюси російської національної свідомості знайшли відбиття в зображенні двох полярних мирів – механічного й природно – первісного. Ці мири однаково далекі від ідеального мироустройства. Питання про нього Замятін залишає відкритим, ілюструючи романом свій теоретичний принцип історичного розвитку суспільної структури, заснований на поданні письменника про нескінченне чергування революційного й энтропийного періодів у русі будь – якого організму, будь те молекула, людина, держава або планета. Будь – яка гадана міцної система, така, приміром, як Єдине Держава, неминуче загине, підкоряючись закону революції. Одна з головних її рушійних сил закладена, по думці письменника, у самій структурі людського організму

Замятін спонукує нас до думки про неминущу вічність біологічних інстинктів, що є міцною гарантією збереження життя незалежно від соціальних катаклізмів. Ця тема знайде своє продовження в наступному творчості художника й завершиться в його останній російській розповіді “Повінь”, сюжет якого відбиває замятинский закон, що працює в романі “Ми”, але тільки переведений із соціально – філософської сфери в біологічну. Ліризм у художніх творах Замятіна пояснюється його увагою до Росії, інтересом до національної специфіки народного життя. Не випадково критики відзначали “руськість” західника Замятіна. Саме любов’ю до Батьківщини, а не ворожнечею до неї, як затверджували сучасники Замятіна, породжене бунтарство художника, що свідомо избрали трагічний шлях єретика, засудженого на довге нерозуміння співвітчизників

Повернення Замятіна є щирим доказом виниклого пробудження в народі особистісного розуму, боротьбі за який письменник присвятив свою працю й дарування