«Гроза дванадцятого року» (по романі Толстого «Війна й мир») – Толстої Лев

«Війна й мир» – це національна епопея про подвиг російського народу у війні 1812 року. Вітчизняна війна, як гроза, прокотилася над Росією, висунувши на передній план головну силу історичного процесу – народ. Народ у романі – це все краще, що є в російських націй, сили якої завжди проявляються в час нещасть, під час тяжких випробувань

Всіх героїв свого роману Толстой перевіряє «грозою дванадцятого року», всі вони одержують моральну оцінку письменника, що залежить від того, наскільки кожний з них здатний перейнятися загальним з народом почуттям. Для всіх же окремих людей, які й становлять, по суті, російський народ, характерно в грізні дні війни те основне почуття, що Толстой називає «схованою теплотою патріотизму».

Більша частина дворянського суспільства не витримала історичної перевірки, виявивши байдужість до доль країни, народу, до всього, крім своїх власних корисливих інтересів. Війна не змінила розкішного й спокійного життя столичного дворянства, як і раніше заповненої мелкоусобной боротьбою, різних партій, що заглушається лише «трубением придворних трутнів».

Зовсім інакше малює Толстой розвиток народних настроїв, Народна свідомість як активна сила в хаосі війни стає реально відчутної при наближенні ворога до Смоленська. У романі з’являються масові сцени, у яких відчувається настрій всіляких шарів нації: купецтва, міщанства, селян. Ці сцени зустрічаються в романі аж до залишення Москви, після чого вони переходять у сцени партизанського руху

Пожежа й здача Смоленська зливаються в романі з картиною руйнування, загибелі врожаю, відступу військ і наближення грози народного гніву. «Жара й посуха стояли більше трьох тижнів. хліби, Що Залишилися на корені, обпадали й висипалися. Болота пересохнули. Худобина ревіла від голоду, не знаходячи корму на спалених сонцем лугах. Ішли відступаючі війська, потопаючи в пилу. Вітру не було, і люди задихалися в цій нерухливій атмосфері». Товстої зримо відтворить важку передгрозову картину. Разом з тим письменник показує, як у цій обстановці народжується те нове, що повинне було погубити французів: озлоблення народу проти ворога й рішучість до кінця боротися з ним. Саме в цьому Толстой бачить джерело перелому, що наближається, у ході війни

У зображенні письменника народний етап війни починається з моменту прибуття в армію нового головнокомандуючого – Кутузова, що персоніфікує в романі справжню національну стихію й народну мудрість. Малюючи єдність духу Кутузова й армії, підйом настрою в середовищі солдатів і офіцерів, Толстой як би підготовляє нас до висновку, що перемога у війні визначається насамперед духом війська й народу. Ідея народної війни проникнула в саму гущавину народних мас, всі почуття солдат зосереджені на тім, що має бути смертельна сутичка з ворогом, що вимагає всіх сил, що вирішується доля Батьківщини. На майбутній Бородінський бій солдати дивляться як на суспільну справу: «Віємо народом налягти хочуть». Ополченці по віковій народній традиції надягають перед боєм чисті сорочки, розуміючи, що будуть стояти на смерть. Солдати відмовляються від горілки: «не такий день, говорять!». У цих простих, пов’язаних з народними поняттями й звичаями, формах виявилася та висока й могутня моральна сила російського війська, що не могла не принести перемоги над ворогом, що не володіє цієї силоміць.

На батареї Раєвського Пьер спостерігає за тим, як «схована теплота патріотизму» розпалюється яскравим вогнем і спалахує на особах солдатів як би всупереч що відбувається. Те. же почуття переживає й Пьер.

Високий патріотичний дух і моральна сила російської армії принесли їй у Бородінському бої не ту перемогу, що виражалася в захопленні прапорів і позицій, у втечі супротивника – нічого цього не було, Москва була залишена, а ту перемогу, «яка переконує ворога в моральній перевазі супротивника й у своєму безсиллі».

Почуття мести, що жило в душі кожної людини й усього російського народу, породило вже після узяття Смоленська, і особливо після залишення Москви, партизанську війну, що прийняла всенародний характер, Для російських людей не могло бути питання, добре або погано буде під керуванням французів: «…під керуванням французів не можна було бути: це було гірше всього». Партизанська війна спалахнула стихійно, і, перш ніж вона «офіційно була визнана», тисячі французів були винищені загонами «мужицькими й поміщицькими, пішими й кінними, дрібними й збірнями», окремими народними месниками, начебто Тихона Щербатого, котрий із сокирою в руках ішов на ворогів не тому, що його хтось примушував, а під впливом природного патріотичного почуття й ненависті до непрошених гостей

Росіянин народ здобув перемогу над непереможної колись армією Наполеона, вынеся на своїх плечах тяжкі позбавлення, великі страждання й нещастя, і тому Толстой з любов’ю, гордістю й захватом називає тих, хто врятував рідну землю від загарбників, «чудесним, незрівнянним народом».

В «грозі Дванадцятого року» була укладена величезна моральна сила, що очистила й переродила багатьох героїв Толстого, розтрощила в їхніх душах станові забобони, егоїстичні почуття. Князь Андрій зближається із простими солдатами, які називають його «наш князь». Він починає розуміти, що головне призначення людини – у служінні людям, і тільки смерть обриває його моральні шукання. Але читач вірить, що вони будуть продовжені його сином Николенькой. До духовного відновлення приходить Пьер, переживши разом з народом страждання Батьківщини

И Наташа Ростова, і Марья Болконская, і Петя Ростов, і багато інших героїв «Війни й миру» у роки Вітчизняної війни жили загальної з народом життям, підкоряючись загальної мети. Так у час всенародного нещастя, у грозовому 1812 – м, виявилися кращі національні риси російської людини, виявилося те краще, що було властиво улюбленим героям Толстого