Пам’ять як моральна цінність (по романі Айтматова «И довше століття триває день») – Айтманов Чингиз

Проблема пам’яті хвилює багатьох сучасних письменників. Найбільше повно й цікаво вона вирішується у творчості Ч. Айтматова, В. Распутіна, В. Солоухина, Ю. Бондарева… У своїх добутках ці письменники досліджують психологічні основи духовної людської пам’яті

Пам’ять розглядається ними як вища, неминуща цінність, багатогранна по своїй суті, що означає любов людини до рідної землі, рідній мові, природі, до рідних могил, що в цілому символізує нерозривний зв’язок часів

И як тільки відбувається розрив цього зв’язку, відразу втрачається або бідніє пам’ять. Людське життя тоді починає підкорятися іншим закономірностям: все можуть переходити у свою протилежність – благий намір – у злочин, людська сутність – в антилюдську,

Добро – взло.

Таким чином, пам’ять виявляє насамперед моральну повноцінність людини

Самобутньо розкривається проблема пам’яті у творчості киргизького прозаїка Ч. Айтматова

Звертаючись до пам’яті як цінності, виробленої людським досвідом, письменник глибоко досліджує шари народної культури. Звідси його інтерес до міфу, казці, легенді, переказу, які допомагають читачеві осмислити пам’ять на філософському рівні, розглянути її у взаємозв’язку з такими поняттями, як добро й зло, совість і борг, сенс життя. Саме в атрофії пам’яті бачить Айтматов прояв у сучасному суспільстві духу міщанства, споживчої психології. Письменник знайшов ємне слово для вираження поняття «безпам’ятство» «манкурт», що стало в один ряд з «бездуховністю». Проблемі пам’яті Ч. Айтматов присвятив роман «И довше століття триває день» (1980).

…У сиві часи люди кочового плем’я жуаньжуанов знайшли варварський спосіб віднімати в полонених рабів їхню живу пам’ять. Це було вигідно поневолювачам. Звичайно ця доля осягала молодих, здорових хлопців. Їм голили голову й надягали свіжу «широчіні» з верблюжої шкіри, що, подібно пластиру, намертво стягала голову приреченого під палючим степовим сонцем. Той, хто піддавався цьому катуванню, або вмирав, або втрачав на все життя пам’яті, перетворюючись у манкурта. Манкурт був старанний, неперекірливий, і нічого, крім їжі й одягу, не вимагав. Воля хазяїна була для нього законом. Але одна любляча мати вирішила будь – що – будь повернути синові – манкурту пам’ять, але всього її старання були даремні: безпам’ятний син убив матір за наказом свого пана. Раб – Манкурт був позбавлений пам’яті насильно, і тому ми не можемо засуджувати його за зроблене зло. Ця легенда глибоко символична. Письменника турбують ті з його сучасників, які, маючи живу пам’ять, відмовляються від духовних цінностей, що передаються з покоління впоколение.

Головним героєм у романі є Едигей. Це робітник на одній з маленьких залізничних станцій Казахстану, один з тих трудівників, на яких тримається життя. Це людина беззавітної й самовідданої праці, що живе не по готових рецептах життя, а що намагається зрозуміти неї глибинну сутність

Завжди готовий прийти на допомогу людині, полегшити й поліпшити життя людей, непримиренний до будь – яких проявів зла й байдужості, Едигей виражає в романі ідею активного гуманізму. Завдяки таким людям ідуть неспинно не тільки поїзда із заходу на схід і зі сходу на захід, але не переривається й духовно – моральний зв’язок поколінь

Едигей везе тіло найближчого друга Казангапа на далекий древній цвинтар Ана – Беит. Везе всупереч бажанню сина покійного, якого хвилює тільки одне: поховати скоріше батька й виїхати в місто. Ні його дружина, ні діти на похорони не приїхали: зайняті

«Що за люди пішли, що за народ! – обурювався в душі Едигей. – Для них все важно на світі, крім смерті!». И це не давало йому спокою: «Якщо смерть для них ніщо, те, виходить, і життя ціни не має. У чому ж зміст, для чого і як вони живуть там?». Самого ж Едигея смерть Казангапа змушує думати про життя Казангапа, про своє життя, про життя людини, про зміст людського буття. Довгий шлях на цвинтарі стає для нього дорогою спогадів про прожитий і осмисленні прожитого. Тому – Те й довше століття триває цей день…

Едигей один з тих, на яких земля тримається

Яким повинен бути людина, щоб на ньому земля трималася? Що в ньому головне? Я думаю, що почуття боргу, почуття відповідальності за все, що відбувається на світі. Недарма він все життя несе в собі слова Казангапа: «За все є й повинен бути попит на землі».

Єдиний раз тільки Едигей зірвався на роботі, піддався спокусі кинути все до чорта й піти відпочити! Але потім він не міг простити собі цього: «Що ж ми не люди?». Люди саме тим відрізняються, що можуть, незважаючи ні на що, пересилюючи себе, зробити те, що велить борг. Людина не має права (перед самим собою не має) плюнути на всі й жити й жити за принципом: «після нас хоч потоп».

На загубленому в степу роз’їзді Боранлы – Буранний з деякими постійними жителями живе Едигей. Життя в нього нелегка. Перш ніж потрапив сюди, на роз’їзд, воював, був контужений, втратив дитини, рік томився від контузії, почуваючи себе никудышним інвалідом, – і от потрапив сюди. Тут йому дуже важко. У нього величезне фізичне навантаження. Але Едигей – великий трудівник, у праці він бачить борг перед людьми, і борг для нього вище всього. Він героїчно виконує свій борг – забезпечення руху на лінії. Йому вдвох з Казангапом доводилося вручну розчищати снігові замети, за які тепер не узялася б і бригада. Так що там не узялася б. Нинішні бригади, «так вони не те що не вірять, не розуміють: сарозекские замети – і на перегоні кілька людей з лопатами! Чудеса!». Едигей знаходить у собі сили займатися долею Абуталипа й Зарипы, він уважає їхньої справи не менш важливими, чим його власні, переживає за них, як за найближчих і рідних людей, приймає на себе всю вагу життя Зарипы після того як забрали Абуталипа, саме він був поруч із Зарипой у ту страшну годину її життя, коли вона довідається про смерть чоловіка

У чому ж сенс життя Едигея? Я думаю, що він живе так, щоб можливо більшій кількості людей було небагато легше від того, що він поруч.

Едигей зберігає звичаї, перекази предків, намагається передати їх іншим людям, і це дуже важливо. Наші предки платили за свої помилки кров’ю, сподіваючись, що вже ми – те помилок цих не повторимо, наша життя буде легше.

Едигей передає людям мудрість, вироблену поколіннями, доповнивши її власної. Він – ланка між минулим і майбутніми поколіннями, і в цьому теж зміст його життя на землі. Айтматов показує, як страшний мир, позбавлений пам’яті

Вириваючись у космос, людина переборює земне притягання. Але страшно – і про це попереджає письменник, – якщо він переборе притягання свого минулого, своєї історії, свого людського побуту. Роман закінчується закликом пам’ятати ім’я своє. І це особливо важливий моральний урок роману Айтматова