Вірша Олександра Пушкіна про любов – пушкіна Олександр
Ще не вміючи читати, ще смутно представляючи дійсний зміст пушкінських віршів, ми зачаровано слухали:
Мороз і сонце; день чудесний!
Ще ти дрімаєш, друг чарівний –
Пора, красуня, прокинься:
Відкрий зімкнуті млістю погляди,
Назустріч північної Аврори
Звездою півночі з’явися!
Гармонія, музика, що заворожує точність вірша діють відразу, миттєво, невідхильно.
А потім, замолоду, починаємо відкривати в кожному слові Пушкіна недоступні колись далечіні й глибини. Відбувається дивна, надихаюча, незабутня зустріч із героями «Євгенія Онєгіна», маленьких трагедій, «Мідного вершника»…
Тетяна розстається з Онєгіним: «А щастя було так можливо, так близько!..». Сальери кидає отрута в склянку Моцарта: «Ти заснеш надовго, Моцарт! Але ужель він правий, і я не геній?». Співає свою пісню на честь чуми Вальсингам: «Є захват у бої й безодні самої на краю». Бедный Євгеній з жахом чує “тяжелозвонкое скаканье по враженій бруківці”.
Все це – поетичний мир Пушкіна, створена їм Всесвіт. Вона ясна й загадкова, радісна й сумна. Багатство пушкінської лірики незбагненно й невичерпно. Ми можемо лише підступитися, наблизиться до цього чудового явища Знаменитий російський історик В. О. Ключевский якось зізнався: “Про Пушкіна завжди хочеться сказати занадто багато, завжди наговориш багато зайвого й ніколи не скажеш усього, що треба”. За двохсотліття поета, про нього написані гори книг і статей, а труднощі в розкритті цієї теми залишилися ті же.
Кожне нове покоління розуміє Пушкіна по – своєму. Спробуємо прочитати кілька віршів і ми. Прочитати й задуматися. Про що ж? Ну звичайно, олюбви.
Чули ль ви за гаєм глас нічний
Співака любові, співака свого суму
Зустрічали ль ви в пустельній тьмі лісовий
Співака любові, співака свого суму?..
Зітхнули ль ви, слухаючи тихий глас
Співака любові, співака свого суму
Чули? Зустрічали? Зітхнули? Це нас запитує поет, наші почуття хвилюють його, наше сприйняття миру. Він шукає серед читачів однодумців, для яких близькі слова «любов» і «сум». Чому? Можна припустити, причиною тому – таємний біль ні з ким не розділеного почуття. Його думки близькі й зрозумілі нам, що вступає в життя. Ми теж мріємо, що прийде більша, справжня любов, а поки, без її, мир «сумовитий і порожній», як звук сопілки у вірші Пушкіна «Співак», рядка з якого ми прочитали зараз.
Любов … Де вона, радісна й незвідана? З нею увесь світ стане іншим: світлим і святковим, яскравим. «Нехай вона прийде швидше, нехай прийде хоча б у сні», – благаємо ми разом з поетом у вірші «Пробудження»:
Внемли моленья:
Пішли мені знову
Свої виденья.
А коли любов прийде наяву, який вона буде? Що принесе вона нам у дарунок, чого зажадає від нас? Я думаю, якщо це справжня любов, головне в ній – вірність і щирість. Підтверджують мої думки рядка поета:
Я вірю, я любимо; для серця потрібно вірити
Ні, мила моя не може лицемірити
Яка впевненість у сталості почуттів улюбленої! Але чи завжди буває так? «Ні», – затверджує поет у вірші «Згасло денне світило,:
Я згадав колишнього років божевільну любов,
И всі, чим я страждав, і все, що серцю мило,
Бажань і надій томливий обман…
От воно, підступництво любові! «Зрадницями младыми», «повірницями порочних насолод» називає поет «подруг своєї весни». Така любов несе із собою страждання й біль:
… Але колишні серця ран,
Глибоких ран любові ніщо не вилікувало
Я не хотіла б зустріти на своєму шляху любов руйнівну, жорстоку, віроломну, спустошуючу
Але любов непередбачена, і важко вгадати, якою своєю гранню повернеться вона до нас на мить. Тихий і ніжна, як легкий морський вітерець, вона відвідала Пушкіна в Криму, у Гурзуфі:
Рідіє хмар летуча гряда
Зірка сумна, вечірня зірка!
Твій промінь посріблив зів’ялі рівнини,
И дрімаюча затока, і чорних скель вершин! Люблю твоє слабке світло в небесній височині
Ці рядки присвячені дівчині, у яку колись Пушкін був закоханий. У листі приятелеві він откровенничает: «Однією думкою цієї жінки я дорожу більш, ніж думками всіх журналів на світі». Такою ніжністю наповнені рядки вірша «Ніч»:
Біля ложа мого сумна свіча
Горять; мої вірші, зливаючись і дзюрчачи,
Течуть, струмки любові, течуть, повні тобою…
Любов – Таємниця, далеке й неясне світло. У всім недосказанность, неясність. Це вже не сон, але ще не ява, а мрія, мрія, романтична казка…
Я бачу, як поет на самоті, при коливному світлі свічі читає вірші про любов, і уява малює йому світло дівочих очей, посмішку, ніжний голос…
Любов – Зачарування, кохання – божество. Вона є як осяяння, як яскравий спалах, змушуючи серце битися часто, а душу – завмирати від захвату перед неземною красою. Поет розповідає, як це було:
Я пам’ятаю дивовижне мгновенье.
Переді мною з’явилася ти,
Як скороминуще виденье,
Як геній чистої краси
Надовго запам’ятав він “ніжний голос” і «милі риси» дівчини, зустрінутої на балі в Петербурзі в 1819 році. Пройшло шість років, і поет знову побачив Ганну Петрівну Керн, коли вона гостювала в Тригорському у своєї тітки П. А. Осикової. Несподівана зустріч розбудила майже забуте почуття, у душі поета настало «пробужденье». Він знову відчув повноту життя, радість, без якої душа мертва. Оповідання щиро й просто, як подих. Можна сказати, що ця майстерність, але більш точно – чарівництво поезії Пушкіна. Звичайні, повсякденні слова звучать як заклинання, як молитва, як жагуче визнання в любові;
И серце б’ється в упоенье,
И для нього воскресли знову
И божество, і вдохновенье,
И життя, і сльози, і любов
Любов … Як ти багатолика! Як важко часом побачити тебе й довідатися, не пройти равнодушно мимо. Або просто спізнитися з визнанням коханій людині
Любов – Втрата, любов – трагедія. Не минула вона долі великого поета. Гірко звучать запізнілі рядки, звернені до улюбленої, котрої вже немає на світі:
Для берегів вітчизни далекої
Ти залишала край чужої;
У годину незабутній, у годину сумний
Я довго плакав перед тобою
Любов – Самітність, любов – розлука. Розлука вічна, що народжує безвихідність і горе, і розлука тимчасова, що несе із собою тугу й сум. Вона незабаром пройде, але поки…. Поки з’єднують закоханого тільки листа. Листку паперу можна довірити самі інтимні й ніжні почуття. Під час посилання в Михайловское Пушкіну «з оказією» доставляли листа від їм улюбленої жінки – графині Воронцовой. На її вимогу, прочитавши лист, поет повинен був його знищити, а це болісно важко зробити:
Прощай, лист любові, прощай!
Вона веліла … Як довго барився я, як довго не хотіла
Рука зрадити вогню всі радості мої! …
Але повно, година настав: гори, лист любові
Спалахнуло кинуте в камін лист, слізьми пролилася у вогонь його сургучева печатка, аркуші з ніжними словами любові перетворилися в жменьку попелу… Любов – Дим, любов – міф: пішла, станула, зникла…. Легкою хмарою пливе над миром любов – смуток, що йде із серця разом з борошнами й тривогами:
Мені смутно й легко; сум миючи світла;
Сум миючи повна тобою,
Тобою, однієї тобою…
Унынья мого Ніщо не мучить, не тривожить….
Любов пройшла
Що залишилося в душі після її?
Порожнеча? Злість? Розпач?
Ні, у тім і є шляхетність любові, що з її відходом серце переповняють ніжність і тривога про майбутнє колишньої улюбленої, бажання її щастя:
Я вас любив безмовно, безнадійно,
Те боязкістю, то ревнощами млоїмо;
Я вас любив так искренно, так ніжно,
Як дай вам бог улюбленої бути іншим
Любов – Велика й повсякденн, вічна й миттєва, ти приходиш до людини як світло зірки або спалах блискавки. Примхлива й непостійна, ти йдеш так раптово, що ми часом не можемо зрозуміти, було це справжнє почуття або хвилинне захоплення
Любов – Фантазія, любов – вигадка, любов – жарт. Вона може виникнути в уяві й виявитися в житті легким фліртом, ні до чого не зобов’язуючими знаками уваги, поглядами, подихами…. Посміхнемося разом з поетом над рядками жартівливого «Визнання», написаного в Михайлівськім і присвяченого одній з панянок, що жили по сусідству в Тригорському:
Без вас мені нудно, – я позіхаю;
При вас мені смутно, – я терплю;
И сили ні, сказати бажаю,
Мій ангел, як я вас люблю!
Яка іронія в рядках вірша! Як искрометен гумор при описі ревнощів поета із приводу прогулянок, незрозумілих сліз і самоти з улюбленим нею юнаків. Чудово завершує вірш жартівливе прохання поета про любов, який, на його думку, він не заслуговує:
Але прикинетеся! Цей погляд
Все може виразити так чудно!
Ах! Обдурити мене не важко!..
Я сам обманюватися рад!
Любов – обман, але немає в ньому розпачу, тому що почуття несерйозні, і лише для розваги, для сміху придуманий цей легковажний роман
Дослідники творчості Пушкіна порахували, що він присвячував вірші ста тридцяти семи жінкам. Ці захоплення, постійне почуття закоханості допомагали йому в створенні прекрасних добутків. У любові черпав поет свою ліричну щирість:
Пройде любов, умруть желанья;
Розлучить нас холодне світло;
Хто згадає таємні свиданья,
Мрії, захвати колишнього років?
Але справжня Любов приходить до чоловік один раз у житті. Відвідала вона й душу Пушкіна. Коли він уперше зустрів на балі Наталю Гончарову, їй було шістнадцять років. Прекрасна й неземна, у білому повітряному платті, із золотим обручем у волоссях, вона скорила серце поета назавжди. Олександр Сергійович не міг відвести від її око. А коли питання про майбутнє весілля зважився остаточно, воно написав:
Здійснилися мої бажання
Творець Тебе мені ниспослал, тебе, моя мадонна,
Найчистішої принадності найчистіший зразок
У їхньому сімейному житті було все: радості, висока й жагуча любов, народження дітей, минулого, як і в усіх, недомовки й сварки. А ще розлуки. За сімнадцять місяців, що Пушкін не бачився із дружиною, він написав їй сімдесят вісім листів, більше, ніж кому – небудь у житті. І вже інші мотиви запекла натхненна ліра поета:
Ні, ні, не повинен я, не смію, не можу
Хвилюванням любові безумно віддаватися,
Спокій своє я строго бережу
И серцю не даю палати й забуватися
Це любов – доля, любов – істина, любов – життя. Навіть мистецтво відступає перед особою таємничого зачарування жінки: “И наші рими, наша проза перед вами шум і суєта”.
Любов – це цілий мир, і жити в цьому світі – щастя, що жадає від людини чистоти й шляхетності. Але зрозуміти цю просту істину може тільки закоханий. Як це прекрасно – любити й бути улюбленої! Яка це борошно – нерозділена любов. Але яка це сладчайшая борошно!
Можна нескінченно перечитувати чудові вірші Пушкіна про любов, сум, радість і стражданнях душі. Тільки у великого поета навчимося ми красі й щирості почуттів
