Повний зміст Театральний роз’їзд після подання нової комедії Гоголь
ТЕАТРАЛЬНИЙ РОЗ’ЇЗД ПІСЛЯ ПОДАННЯ НОВОЇ Комедиисени театру. З однієї сторони видні сходи, що ведуть у ложі й галереї; посередині вхід у крісла й амфітеатр; з іншої сторони вихід. Чутний віддалений гул рукоплесканий.
Автор п’єси (виходячи). Я вирвався, як з виру! От нарешті й лементи й рукоплесканья! Весь театр гримить!.. От і слава! Боже, як би забилося назад тому років сім, вісім моє серце, як би стрепенулося все в мені! Але це було давно. Я був тоді молодий, дерзкомыслен, як юнак. Благ промысл, що не дав вкусить мені ранніх захватів і хвал! Тепер… Але розумний холод років умудрит хоч кого. Довідаєшся нарешті, що рукоплесканья ще не багато значать і готові служити всьому нагородою: чи актор осягне всю таємницю душі й серця людини, чи танцюрист доможеться уменья виводити вензеля ногами, чи фокусник – усім їм гримить рукоплесканье! Чи голова думає, чи серце почуває, чи звучить глибина душі, чи працюють ноги, або руки перевертають склянки – усе покривається рівними плескотами. Ні, не рукоплесканий я б тепер бажав: я б бажав тепер раптом переселитися в ложі, у галереї, у крісла, у райок, проникнути всюди, почути всіх мненья й впечатленья, поки вони ще незаймані й свіжі, поки ще не скорилися толкам і сужденьям знавців і журналістів, поки кожний під впливом свого власного суду. Мені це потрібно: я комік. Всі інші добутки й пологи підлягають суду деяких, один комік підлягає суду всіх; над ним усякий глядач має вже право, усякого звання людин уже стає суддею його. ПРО, як би хотів я, щоб кожний указав мені мої недоліки й пороки! Нехай навіть посміється треба мною, нехай недоброжелательство править вустами його, пристрастье, негодованье, ненависть – всі що завгодно, але нехай тільки вимовляться ці толки. Не може без причини вимовитися слово, і скрізь може зарониться іскра правди. Той, хто зважився вказати смішні сторони іншим, той повинен розумно прийняти указанья слабких і смішних власних сторін. Спробую, залишуся тут у сінях в усі час роз’їзду. Не можна, щоб не було толков про нову п’єсу. Людина під впливом першого враження завжди живе й поспішає їм поділитися з іншим. (Відходить убік.)
Саме собою зрозуміло, що автор п’єси особа ідеальне. У ньому зображене положення коміка в суспільстві, коміка, що обрав предметом осміяння зловживань у колі різних станів і посад. (Прим. Н. В. Гоголя.)
Показується трохи пристойно одягнених людей;
один говорить, звертаючись до іншого:
Вийдемо краще тепер. Гратися буде незначний водевіль.
Обоє йдуть.Два comme il faut, щільної властивості, сходять зі сходи.
Перший comme il faut. Добре, якби поліція не далеко відігнала мою карету. Як кличуть цю молоденьку акторку, ти не знаєш?
Другий comme il faut. Ні, а дуже недурна.Перший comme il faut. Так недурна; але всі чогось ще немає. Так, рекомендую: новий ресторан: учора нам подав свіжий зелений горох (цілує кінці пальців) – принадність!
пристойна людина (людина як треба) (франц.).
Ідуть обоє.Біжить офіцер, іншої втримує його за руку.
Перший офіцер. Так залишимося!Інший офіцер. Ні, брат, на водевіль і калачем не заманиш. Знаємо ми ці п’єси, які даються на закуску лакеї замість акторів, а жінки – виродок на виродку.
Ідуть.
Світська людина, щеголевато одягнений (сходячи зі сходи). Шахрай кравець претісно зробив мені панталоны, увесь час було страх ніяково сидіти. За це я має намір ще проволочити його й годика два не заплачу боргів. (Іде.)
Теж світська людина, по щільніше (говорить із жвавістю іншому). Ніколи, ніколи, повір мені, він з тобою не сяде грати. Менше як по полтораста рублів роберт він не грає. Я знаю це добре, тому що шурин мій, Пафнутьев, усякий день із ним грає.
Автор пиесы (про себе). І усе ще ніхто ні слова про комедію!
Чиновник середнього років (виходячи з растопыренными руками). Це просто чорт знає що таке! Отаке… отаке… Це ні на що не схоже. (Пішов.)
Пан трохи безтурботні й щодо літератури (звертаючись до іншого). Адже це, однак ж, здається, переклад?
Іншої. Помилуйте, що за переклад! Дія відбувається в Росії, наші звичаї й чипи навіть.
Пан, безтурботний щодо л и т ер а тури. Я пам’ятаю, однак ж, було щось на французькому, не зовсім у цьому роді.
Обоє йдуть.
Один із двох глядачів (теж вихідних геть). Тепер ще нічого не можна знати. Перегоди, що скажуть у журналах, тоді й довідаєшся.
Дві бекеші (одна іншої). Ну, як ви? Я б бажав знати вашу думку про комедію.
Інша бекеша (роблячи значні движення губами). Так, звичайно, не можна сказати, щоб не було того… у своєму роді… Ну звичайно, хто ж проти цього й коштує, щоб знову не було й… де ж, так сказати… а втім… (Ствердно стискаючи губами.) Так, так.
Ідуть.
Автор (про себе). Ну, ці поки ще не багато сказали. Толки, однак же, будуть: я бачу, спереду гаряче розмахують руками.
два офіцери.
Перший. Я ще ніколи так не сміявся.
Другий. Я думаю: відмінна комедія.
П е р у е й. Ну ні, подивимося ще, що скажуть у журналах; потрібно піддати суду критики… Дивися, дивися! (Штовхає його під руку.)
Другий. Що?
Перший (указуючи пальцем на один із двох іду щих зі сходи). Літератор!
Другий (квапливо). Який?
Перший. От цей! чш! послухаємо, що будуть говорити.
Другий. А іншої хто з ним?
Перший. Не знаю; невідомо яка людина.
Обоє офіцерів посторониваются й дають їм місце.
Невідомо яка людина. Я не можу судити щодо літературного достоїнства, але, мені здається, є дотепні замітки. Гостро, гостро.
Літератор. Помилуйте, що ж отут дотепного? Що за низький народ виведений, що за тон? Жарти самі плоскі; просто навіть сально!
Невідомо яка людина. А, ця інша справа. Я й говорю: відносно літературного достоїнства я не можу судити; я тільки помітив, що п’єса смішна, зробила приємність.
Літератор. Та й не смішна. Помилуйте, що ж отут смішного й у чому задоволення? Сюжет невероятнейший. Усе незгідності; ні зав’язки, ні дії, ні міркування ніякого.
Невідомо яка людина. Ну так, проти цього я й не говорю нічого. У літературному відношенні так, у літературному відношенні вона не смішна; але у відношенні, так сказати, з боку в ній є…
Літератор. Так що ж є? Помилуйте, і цього навіть немає! Ну що за розмовну мову? Хто говорить эдак у вищому суспільстві? Ну скажіть самі, ну чи говоримо ми з вами эдак?
Невідомо яка людина. Це правда; це ви дуже тонко помітили. Саме, я от сам про це думав: у розмові шляхетності немає. Всі особи, здається, начебто не можуть сховати низької природи своєї – це правда.
Літератор. Ну а ви ще хвалите!
Невідомо яка людина. Хто ж хвалить? я не хвалю. Я сам тепер бачу, що п’єса – дурниця. Але адже раптом не можна ж цього довідатися; я не можу судити в літературному відношенні.
Обоє йдуть.
Ще літератор (входить у супроводі слухачів, яким говорить, розмахуючи руками). Повірте мені, я знаю цю справу: огидна п’єса! брудна, брудна п’єса! Немає жодного особи щирого, всі карикатури! У натурі немає цього; повірте мені, ні, я краще це знаю: я сам літератор. Говорять: жвавість, спостереження… так адже це все дурниця, це все приятелі, приятелі хвалять, всі приятелі! Я вже чув, що його ледве не у Фонвізіни сунуть, а п’єса просто неварта навіть бути названа комедиею. Фарс, фарс, та й фарс самий невдалий. Остання пустейшая комедийка Коцебу в порівнянні з нею Монблан перед Пулковскою горою. Я це їм усім доведу, доведу математично, як двічі два. Просто друзі й приятелі захвалили його над міру, отож він вуж тепер, чай, думає про себе, що він мало – мало не Шекспір. У нас завжди приятелі захвалять. От, наприклад, і Пушкін. Отчого вся Росія тепер говорить про нього? Всі приятелі: кричали, кричали, і потім слідом за ними й всією Росією стала кричати. (Іде разом зі слухачами.)
Коцебу Август Фрідріх ( 1761 – 1819) – німецький драматург.
Обоє офіцера подаються вперед і займають їхні місця.
Перший. Це справедливо, це зовсім справедливо: саме фарс; я це й колись говорив: дурний фарс, підтриманий приятелями. Зізнаюся, на багато чого навіть огидно було дивитися.
Другий. Так адже ти ж говорив, що ще ніколи так не сміявся?
Перший. А це знову інша справа. Ти не розумієш, тобі потрібно розтлумачити. Отут що в цій п’єсі? Вопервых, зав’язки ніякий, дії теж ні, соображенья рішуче ніякого, усе неймовірності, і притім всі карикатури.
Двоє інших офіцерів за.
Один (іншому). Хто це міркує? Здається, з ваших?
Інший, заглянувши збоку в особу що рассуждали, махнув рукои.
Що, дурний?
Іншої. Ні, не те щоб… У нього є розум, але зараз по виходу журналу; а запізнилася виходом книжка – И в голові нічого. Але, однак ж, підемо.
Ідуть.Два аматори мистецтв.
Перший. Я зовсім не із числа тих, які прибігають тільки до слів: брудного, огидна, дурного тону тощо. Це вже доведене майже справа, що такі слова большею частиною виходять із вуст тих, які самі дуже сумнівного тони, тлумачать про вітальні й допускаються тільки в передні. Але не про їх мова. Я говорю щодо того, що в п’єсі точно немає зав’язки.
Другий. Так, якщо приймати зав’язку в тому розумінні, як її звичайно приймають, тобто в змісті любовної інтриги, так її точно немає. Але, здається, уже настав час перестати опиратися дотепер на цю вічну зав’язку. Варто вдивитися пильно навколо. Усе змінилося давно у світлі. Тепер сильней зав’язує драму прагнення дістати вигідне місце, блиснути й затьмарити в що б не стало іншого, відзначити за пренебреженье, за глузування. Чи не більше тепер мають електрики чин, грошовий капітал, вигідне одруження, чим любов?
Перший. Все це добре; але й щодо цього все – таки я не бачу в пиесе зав’язки.
Другий. Я не буду тепер затверджувати, є чи а п’єсі чи зав’язка ні. Я скажу тільки, що взагалі шукають приватної зав’язки й не хочуть бачити загальної. Люди простодушно звикли вуж до цих невпинних коханців, без одруження яких ніяк не може окончиться п’єса. Звичайно, це зав’язка, але яка зав’язка? – точний вузлик на углике хустки. Ні, комедія повинна в’язатися сама собою, всієї своєї массою, в один великий, загальний вузол. Зав’язка повинна обіймати всі особи, а не одне або два, – торкнутися того, що хвилює більше йди менш всіх діючих. Отут усякий герой; плин і хід п’єси робить потрясіння всієї машини: жодне колесо не повинне залишатися як іржаве й не вхідне в справу.
Перший. Але все – таки не можуть бути героями; один або два повинні управляти іншими?
Другий. Зовсім не управляти, а хіба переважати. І в машині одні колеса заметней і сильней рухаються, – їх можна тільки назвати головними; але править пьесою ідея, думка. Без її немає в ній єдності. А зав’язати може все: самий жах, страх очікування, грозаидущего вдалині закону…
Перший. Але це виходить вуж надавати комедії якесь значення більше загальне.
Другий. Так хіба не є це її пряме й справжнє значення? Уже на самому початку комедія була суспільним, народним створенням. Принаймні, такою показав її сам батько її, Аристофан. Після вже вона ввійшла у вузьку ущелину приватної зав’язки, внесла любовний хід, ту саму неодмінну зав’язку. Зате як слабка ця зав’язка в найкращих коміків! як незначні ці театральні коханці з їхньою картонною любов’ю!
Аристофан (ок. 446 – 385 до н. е.) – давньогрецький драматург, "батько комедії".
Третій (підходячи й ударивши злегка його по плечу). Ти не правий: любов, так само як і інші почуття, може теж увійти в комедію.
У т о р о й. Я й не говорю, щоб вона не могла ввійти. Але тільки й любов, і всі інші почуття, більше піднесені, тоді тільки зроблять високе враження, коли будуть розвинені у всій глибині. Зайнявшись ними, неминуче повинне пожертвувати всім прочим. Все те, що становить саме сторону комедії, тоді вже сполотніє й значення комедії суспільної неодмінно зникне.
Третій. Стало бути, предметом комедії повинне бути неодмінно низьке? Комедія вийде вже низький рід.
Другий. Для того, хто буде дивитися на слова, а не доходити до змісту, це так. Але хіба позитивн і негативне не може послужити тої ж мети? Хіба комедія й трагедія не можуть виразити ту ж високу думку? Хіба всі, до найменшої, закруту душі підлої й безчесної людини не малюють уже образ чесної людини? Хіба все це нагромадження низостей, відступі від законів і справедливості не дає вже ясно знати, чого жадають від нас закон, борг і справедливість? У руках митецького лікаря й холодна й гаряча вода лікує з рівним успіхом ті самі хвороби. У руках таланта все може бути знаряддям до прекрасного, якщо тільки правиться високою думкою послужити прекрасному,
Четвертий (підходячи). Що може послужити прекрасному? і про що у вас толки?
Перший. Суперечка зав’язалася в нас про комедію. Ми все говоримо про комедію взагалі, а ніхто ще не сказав нічого про нову комедію. Що ви скажете?
Четвертий. А от що скажу: видний талант, спостереження життя, багато смішного, вірного, узятого з натури: але взагалі у всій п’єсі чогось немає. Якось не бачиш ні зав’язки, ні розв’язки. Дивно, що наші коміки ніяк не можуть обійтися без уряду. Без нього в нас не розв’яжеться жодна комедія.
Третій. Це правда. А втім, з іншого боку, це дуже природно. Ми все належимо уряду, усе майже служимо; інтереси всіх нас більш – менш з’єднані з урядом. Стало бути, не мудро, що це відбивається в созданьях наших письменників.
Четвертий. Так. Ну й нехай цей зв’язок буде чутна. Але смішно те, що п’єса ніяк не може скінчитися без уряду. Воно неодмінно з’явиться, точно неминучу долю в трагедіях у древніх.
Другий. Ну, бачите: стало бути, це вже щось мимовільне в наших коміків. Стало бути, це вже становить якийсь відмітний характер нашої комедії. У груди наший укладена якась таємна віра в уряд. Що ж? отут немає нічого дурного: дай боже, щоб уряд завжди й скрізь чуло покликання своє бути представником провиденья на землі й щоб ми вірували в нього, як древні вірували в долю, що наздоганяла преступленья.
П’яти й. Здрастуйте, добродії! Я тільки й чую слово <уряд>. Комедія збудила лементи й толки…
Другий. Поговоримте краще про цих толках і лементи в мене, чим тут, у театральних сінях.
Ідуть.
Трохи поважних і пристойно одягнених л ю д е й з’являються один за іншим.
№ 1. Так, так, я бачу: це вірно, що є в нас і трапляється в інших місцях і гірше; але для якої мети, до чого виводити це? – от питання. Навіщо ці подання? яка користь від них? от що дозволите мені! Що мені потреби знати, що в такому – те місці є шахраї? Я просто… я не розумію потреби подібних подань. (Іде.)
№ 2. Ні, це не осміяння пороків; це огидне глузування над Россиею – от що. Це значить виставити в дурному виді самий уряд, тому що виставляти дурних чиновників і зловживання, які бувають у різних станах, – значить виставити самий уряд. Просто навіть не слід дозволяти таких поданні. (Іде.)
Входять пан А. і пан Б., люди немаловажних чинів.
Пани А. Я не щодо цього говорю; навпроти, злоупотребленья нам потрібно показувати: потрібно, щоб ми бачили свої провини; і я нітрохи не розділяю думок багатьох, що надто розгарячилися патріотів; але тільки мені здається, що чи не занадто багато тут чогось сумного…
Пани Б. Я б дуже хотів, щоб ви почули зауваження одного дуже скромно одягнених чоловік, що сидів біля мене в кріслах… Ах, от він сам!
Пани А. Хто?
Пани Б. Саме цей дуже скромно одягнена людина. (Звертаючись до нього.) Ми з вами не скінчили розмови, якого початок був так для мене цікаво.
Дуже скромно одягнена людина. А я, зізнаюся, дуже радий продовжувати його. Зараз тільки я чув толки, саме: що це все неправда, що це глузування над урядом, над нашими звичаями й що цього не слід зовсім представляти. Це змусило мене подумки пригадати й обійняти всю п’єсу, і, зізнаюся, вираження комедії здалося мені тепер ще навіть значительней. У ній, як мені здається, сильней до глибше всього уражено сміхом лицемірство – благопристойна маска, під которою є низькість і під – лость; шахрай, що корчить народжу добромисної людини. Зізнаюся, я почував радість, бачачи, як смішні добромисні слова у вустах шахрая і як уморительно смішна стала всім, від крісел до райка, надягнута їм маска. І після цього є люди, які говорять, що не потрібно виводити цього на сцену! Я чув одне зауваження, зроблене, як мені здалося, втім, досить чималою людиною: <А що скаже народ, коли побачить, що в нас бувають от які зловживання?>
Пани А. Зізнаюся, ви вибачите мене, але мені самому теж мимоволі представилося питання: а що скаже народ наш, дивлячись на все це?
Дуже скромно одягнена людина. Що скаже народ? (Посторонивается.)
Проходять двоє в сіряках.
Синій сіряк (сірому). Мабуть прудкі були ноеводы, а всі сполотніли, коли прийшла царська розправа!
Обоє виходять геть.
Дуже с к р о м н про одягнений ч е л о в е до. От що скаже народ, ви чули?
Пани А. Що?
Дуже скромно про детый ч е л о в е до. Скаже: <Мабуть прудкі були воєводи, а всі сполотніли, коли прийшла царська розправа!> чи Чуєте ви, як вірний природному чуттю й почуттю людина? Як вірний найпростіше око, якщо він не затуманений теоріями й думками, насмиканими із книг, а черпає їх із самої природи людини! Так хіба це не очевидно ясно, що після такого подання народ одержить більше віри в уряд? Так, для нього потрібні такі подання. Нехай він відокремить уряд від дурних виконавців уряду. Нехай бачить він, що зловживання відбуваються не від уряду, а від не розуміючій вимозі уряду, від не хочуть ответствовать уряду. Нехай він бачить, що благородноправительство, що бдит дорівнює над всіма його недремне око, що рано або пізно наздожене воно изменившихзакону, честі й святому боргу людини, що побледнеютпред ним имеющие нечисту совість. Так, ці подання йому повинне бачити; повірте, що якщо й трапиться йому випробувати на собі прижимки й несправедливості, він вийде утішений після такого подання, із твердою вірою в недремний, вищий закон. Мені подобається теж ще зауваження: <народ одержить дурну думку про своїх начальників>. Тобто вони уявляють, що народ тільки тут, у перший раз у театрі, побачить своїх начальників; що якщо вдома який – небудь шахрай староста стисне його в лапу, так цього він ніяк не побачить, а от як піде в театр, так тоді й побачить – Вони, право, народ наш уважають глупее колоди, – дурним настільки, що начебто вже він не має сил відрізнити, що пиріг з м’ясом, а який з кашею. Ні, тепер мені здається, навіть добре те, що не виведено на сцену чесна людина. Самолюбна людина: выстави йому при безлічі дурних сторін одну гарну, вона вже гордо вийде з театру. Ні, добре, що виставлено одні тільки исключенья й пороки, які колють тепер до того ока, що не хочуть бути їхніми співвітчизниками, соромляться навіть зізнатися, що це може бути.
Пани А. Але невже, однак ж, існують у нас точнісінько такі люди?
Дуже скромно одягнена людина. Дозвольте мені сказати вам на це от що: я не знаю, чому мені щораз стає смутно, коли я чую подібне питання. Я можу з вами говорити відверто: у рисах осіб ваших я бачу щось таке, що розташовує мене до відвертості. Людина насамперед робить запит: <Невже існують такі люди?> Але коли було бачено, щоб людина зробила таке питання: <Невже я сам чистий зовсім від таких пороків?> Ніколи. ніколи! Так от що, – я буду з вами говорити прямодушно. У мене добре серце, любові багато в моїх грудях, але якби ви знали, яких щиросердечних зусиль і потрясінні мені було потрібно, щоб не впасти в багато порочних похилостей, у які впадаєш мимоволі, живучи з людьми! І як я можу сказати тепер, що в мені немає цю же мінуту тих самих похилостей, яким тільки що посміялися назад тому десять мінут всі й над якими я сам посміявся.
Пан А. (після некоторою мовчання). Зізнаюся, над словами вашими задумаєшся. І коли я згадаю, уявлю собі, як гордими зробило нас європейське наше виховання, взагалі як сховало нас від самих себе, як свысока й з яким презирством дивимося ми на тих, які не одержали подібної нам зовнішнього полірування, як усякий з нас ставить себе ледве не святим, а про дурний говорить вічно в третій особі, – те, зізнаюся, мимоволі стає смутно душі… Але простите мою нескромність, – ви, втім, винуваті в ній самі, – дозвольте довідатися: з ким я маю задоволення говорити?
Дуже скромно одетыи людина. А я ні більше, ні менш, як один з тих чиновників, у посаді яких виведені були особи комедії, і третього дня тільки приїхав зі свого містечка.
Пан Б. Я б этого не міг думати. І невже вам не здається після цього кривдно жити й служити з такими людьми?
Дуже скромно одягнена людина. Кривдно? А от що я вам скажу на це: зізнаюся, мені доводилося часто втрачати терпенье. У містечку нашім не всі чиновники із чесного десятка; часто доводиться лізти на стіну, щоб зробити яка – небудь добра справа. Уже кілька разів хотів було я кинути службу; але тепер, саме після цього подання, я почуваю свіжість і смієте з тим нову силу продовжувати своє поприще. Я утішений уже думкою, що підлість у нас не залишається скрытою або потворствуемой, що там, у виді всіх шляхетних людей, вона уражена осміянням, що є перо, що не укоснит виявити низькі наші рухи, хоча це й не лестить національний нашої гордості, і що є шляхетний уряд, що дозволить показати це всім, кому треба, в очі, – і вуж це одне дає мені запопадливість продовжувати мою корисну службу.
Пан А. Дозвольте зробити вам одна пропозиція. Я займаю державну посаду досить значну. Мені потрібні істинно шляхетні й чесні помічники. Я вам пропоную місце, де вам буде велике поле дії, де ви одержите незрівнянно більше вигід і будете на очах.
Дуже скромно одягнена людина. Дозвольте мені від всієї душі й від усього серця подякувати вас за таку пропозицію й разом з тим дозвольте відмовитися від нього. Якщо я вже почуваю, що корисно своєму місцю, то чи шляхетно з моєї сторони його кинути? І як я можу залишити його, не будучи впевнений твердо, що після мене не сяде який – небудь молодець, що почне робити прижимки? Якщо ж ця пропозиція зроблена вами у вигляді нагороди, то дозвольте сказати вам:
я аплодував авторові п’єси нарівні з іншими, але я не викликав його. Яка йому нагорода? П’єса сподобалася хвали її, а він – він тільки виконав обов’язок свій. У нас, право, до того дійшло, що не тільки з нагоди какогонибудь подвигу, але просто якщо тільки інший не напаскудить нікому в житті й на службі, те вже вважає себе бог звістка якою доброчесною людиною, гнівається сурьезно, якщо не зауважують і не нагороджують його. <Помилуйте, говорить, я ціле століття чесно жило, зовсім майже не робив подлостей, – як же мені не дають ні чина, ні ордена?> Ні, по мені, хто не має сил бути шляхетним без заохочення – не вірю я його шляхетності; не коштує гроша його мишача шляхетність.
Пан А. Принаймні, ви мені не відмовите у вашім знайомстві? Простите мою неотвязчивость; ви самі бачите, що вона є наслідок моєї щирої поваги. Дайте мені ваша адреса.
Дуже скромно одягнена людина. От вам моя адреса; але будьте впевнені, що я не допущу вас ним скористатися й завтра ж поутру з’явлюся до вас. Вибачите мене, я не вихований у великому світлі й не вмію говорити… Але зустріти така великодушна увага в державній людині, таке прагнення до добра… дай боже, щоб усякий государ був оточений такими людьми! (Поспішно йде.)
Пан А. (перевертаючи в руках картку). Я дивлюся на цю картку й на цю невідому мені прізвище, і якось повно стає на душі моєї. Це спочатку смутне враження розсіялося саме собою. Так зберігає тебе бог, наша малознаемая нами Росія! У глухомані, у забутому куті твоєму, ховається подібна перлина, і, імовірно, він не один. Вони, як іскри золотої руди, розсипані серед грубих і темних її гранітів. Є глибоко втішливе почуття в цьому явищі, і душу моя освітилася після зустрічі із цим чиновником, як освітилася його власна після подання комедії. Прощайте! Дякую вам, що ви доставили мені цю зустріч. (Іде.)
Пан В. (підходячи до панові Б.). Хто це був з вами? Здається, він міністр – а?
Пан П. (підходячи з іншої сторони). Помилуй, братик, ну що це таке, як же це справді?..
Пан Б. Що?
Пан П. Ну, так як же виводити це?
Пан Б. Чому ж немає?
Пан П. Ну так сам поміркуй ти: ну як же, право? Всі пороки так пороки; ну який приклад подасть це глядачам?
Пан Б. Так хіба пороки похваляються? Адже вони ж виведені на осміяння.
Пан П. Ну, так всі, брат, як не говори:
уваженье… адже чрез це губиться уваженье до чиновників і посад.
Пан Б. Повага не губиться ні до чиновників, ні до посад, а до тих, які кепсько виконують свої посади.
Пан У. Але дозвольте, однак же, помітити:все це деяким чином є вже образу, що більш – менш поширюється на всіх.
Пан П. Саме. От це я сам хотів йому помітити. Ця саме образа, що поширюється. Тепер, наприклад, виведуть якого – небудь титулярного радника, а потім… е… мабуть, виведуть… і дійсного статського радника.
Пан Б. Ну так що ж? Особистість тільки повинна бути недоторканна; а якщо я видумав власну особу й додав йому деякі пороки, які трапляються між нами, і дав йому чин, який мені вздумалось, хоч би навіть і дійсного статського радника, і сказав би, що цей дійсний статський радник не такий як треба: що ж отут такого? Хіба не попадається гусак і між дійсними статськими радниками?
Пан П. Ну вже, брат, це занадто. Як же може бути гусак дійсний статський радник? Ну, нехай ще титулярний… Ні, ти вуж занадто!
Пан В. Чим виставляти дурне, навіщо ж не виставити гарне, гідне наслідування?
Пан Б. Навіщо? дивне питання: <навіщо?> Багато можна зробити отаких <навіщо>. Навіщо один батько, бажаючи вивергнути свого сина з безладного життя, не витрачав слів і наставлянь, а привів його в лазарет, де стали перед ним у всьому жаху страшні сліди безладного життя? Навіщо він це зробив?
Пан У. Але дозвольте вам помітити: це вже деяким чином наші суспільні рани, які потрібно приховувати, а не показувати.
Пан П. Це правда. Я із цим зовсім згодний. У нас дурне потрібно приховувати, а не показувати.
Пан Б. Якби слова ці були сказані ким іншим, а не вами, я б сказав, що ними водило лицемірство, а не щира любов до батьківщини. По^ – вашому, потрібно б тільки закрити, залікувати як – небудь зовні ці, як ви називаєте, суспільні рани, аби тільки тільки покамест вони не були видні, а усередині нехай лютує хвороба – до того немає потреби. Немає потреби, що вона може вибухнути й виявитися такими симптомами, коли вже всяке лікування пізно. До того немає потреби. Ви не хочете знати того, що без глибокої серцевої сповіді, без християнської свідомості гріхів своїх, без преувеличенья їх у власних очах наших не в силах ми піднятися над ними, не в силах возлететь душею вище знехтуваного в житті. Ви не хочете знати цього! Нехай глухий залишається людина, нехай сонно проходить життя свою, нехай не содрогается, нехай не плаче в глибині серця, нехай зведе до такого приспання свою душу, щоб уже ніщо не зробило в ній потрясіння! Немає… простите мене! Холодний егоїзм рухає вустами, що вимовляють такі мови, а не свята, чиста любов до людства. (Іде.)
Пани П. (після деякого мовчання). Що ж ти мовчиш? Який? Чого не наговорив, а? Пан В. мовчить.
(Продовжуючи.) Він може собі говорити, що йому завгодно, але ж це все – таки наші, так сказати, рани.
Пан В – (убік). Ну, попалися йому на мову ці рани! Буде він тлумачити про їх і зустрічному й поперечному!
Пан П. Этак, мабуть, і я можу насказать купу всього, так адже що ж із цього?.. А, от князь N. Послухай, князі, не йди!
Князь N. А що?
Пан П. Ну, поговоримо, зупинися! Ну що, як п’єса?
Князь N. Так смішна.
Пан П. Але, однак ж, скажи: як це представляти? на що це схоже?..
Князь N. Чому ж не представляти?
Пан П. Ну так поміркуй сам, ну так як же ато:
раптом на сцені шахрай – адже це все наші рани.
Князь N. Які рани?
Пан П. Так, це наші рани, наші, так сказати, суспільні рани.
Князь N. (с досадою). Візьми їх собі! Нехай вони будуть твої, а не мої рани! Що ти мені їх тикаєш? Мені пора додому. (Іде.)
