Неповторність інтимної лірики Л. Костенко
У розмаїтті поетичного світу Ліни Костенко справжнім скарбом є її інтимна лірика. Здатність любити — сама по собі велике щастя. Високе обдарування втілити це почуття у слові — щастя удвічі. До того ж інтимна поезія Костенко має ту дивовижну особливість, що у ній знаходимо і впізнаємо рядки, які, одного разу прочитані, здаються власними. Вони вже належать не тільки і не стільки поетесі, скільки нам, читачам. Їх хочеться пригадувати, перечитувати, щоразу знаходячи якийсь несподіваний відтінок змісту чи настрою, ними навіть хочеться освідчуватися в коханні. Бо інтимна лірика Ліни Костенко — це дивовижний світ Жінки, повний пекучої ніжності і гордовитої самоповаги, пристрасті і цноти, мудрості і безоглядного шаленства. Лірична героїня тут найчастіше боїться пишних, гучних слів, так само як боїться слів порожніх, — і тому такий частий у неї мотив чекання, бентежного і такого «промовистого» мовчання, в зачарованому колі якого опиняються Двоє: Очима ти сказав мені: люблю.Душа складала свій тяжкий екзамен.Як тихий дзвін гірського кришталю -Несказане лишилось несказанним. Якийсь потаємний, незрадливий голос уміє щоразу так безпомильно і несподівано розповісти жіночій душі, що от Він — «такий чужий, і раптом — неминучий». І «не треба класти руку на плече», щоб не сполохати цю зворушливу довіру. Справді-бо, справжнє велике почуття тривожить, лякає, виповнює одночасно трепетною радістю і незрозумілим світлим смутком: Двори стоять у хуртовині айстр.Яка рожева й синя хуртовина! За глумом і чадом не видно хатини, де вмирає старенька самотня жінка. Самотня, бо сини розбіглися світами. І тільки випадкові люди, що забрели в хатину, стали свідками цього самотнього згасання. Старенька благала її поховати. Це також Чорнобильська Мадонна. По Хрещатику іде божевільна жінка із лялькою, сповитою в лахміття. Ненароджена дитина вибілила їй волосся і запалила ненавистю очі. Це також Чорнобильська Мадонна. Є у творі монолог чорнобильської трактористки: Кожен день я ковтаю пилюкуЗ чорнобильськими радіонуклідами,Вчені кажуть по телевізору,
Що вони мінімальні.Прошу єдине — бодай не брешіть.Розумієте, трактористка я,Чорнобильська трактористка.Мені ще треба родити. І це теж Чорнобильська Мадонна. Така дивна галерея зовсім невідповідних класичному образу Мадонни осучаснених портретів, врешті, підводить поета до узагальнення: сива чорнобильська мати несе на руках цю планету, мов хворе дитя. Ми несемо хрест власної недолугості і в Чорнобильській трагедії винні всі люди, які дуже багато знають, але ще не визначилися остаточно, де добро, а де зло. II І знов весна... Така щедра, квітуча, багатообіцяюча. І хочеться жити, любити, впиватися красою рідної землі! Приходила весна і рік, і два, і десять років тому. І земля була, мов наречена, до шлюбу вбрана... І раптом — вибух. Здригнувся Чорнобиль, похитнулася земля. І стала звичайна весняна ніч трагедією. Уже понад десять років скорботою сповнений квітень. Плаче Україна, бо вогнем пече їй поліська рана. Незагойна рана. І пригадалися слова: Чорнобиль!Ти хрест наш, ти наша голгофа. З болем усвідомлюю: так, тут був розіп'ятий мій народ. Україно, скільки ще хрестів судилося тобі? Чи пронесеш і цей, нині найважчий, чи не впадеш під його тягарем?Сьогодні розуміння чорнобильської трагедії прийшло, напевно, до кожного. А тоді? Мовчав уряд, мовчали вчені, приховувалась правда ї ... страждав народ.Заговорили письменники, прагнучи достукатися до серця кожного. До Розказати правду читачам намагався Ю. Щербак у романі «Чорнобиль», доля тих, хто опинився у забрудненій зоні, хвилювала В. Яворівського у творі «Марія з полином у кінці століття», світ струснув «Вибух» С. Йовенко. Піснею скорботи стала поема І. Драча «Чорнобильська мадонна». Тяжко пишу, зболено розмірковую,Словами гіркими наповнюю аркуш, — признається поет. І немає слів, які б передали весь жах, розпуку, біль зраненої душі. І вже не автор творить образ Мадонн XX ст., а вона «пише ним», перетворюючи його в Плач, у Голосіння.Ридає син, вимолюючи у матері прощення за найстрашнішу провину, за злочин проти людства. Чи простить вона, Чорнобильська Мадонна, своїх нерозумних дітей?Немає сили, щоб зупинити ту солдатську матір, яка щоранку прямує у саркофаг до свого сина, залишаючи на сипкому піску ту «вервечку чітку і легку своїх босих слідів». Може, це мати генерала, що знову втекла із Києва, бо кличе її батьківська земля, а може, це ненька Валерія Ходимчука чи когось із тих, у кого Чорнобиль відібрав життя. І летить материнська душа шукатисвого солдата.Сміх крізь сльози викликає «баба в целофані — наша мати», що «синам на зло» залишилась у зоні. Хіба легко покинути землю, «де бусол і криниця, де кіт її й корова», де палають її рожі? І цілує Мати квітку «прямо в цезій, прямо в стронцій».Картини змінюються — і вже перед нами ще одна мадонна. Це чорнобильська трактористка. Кожен день вона ковтає «пилюку з чорнобильськими радіонуклідами». Не захисту просить жінка у вчених, а лиш правди: «бодай не брешіть». Адже їй ще треба виконати ту найблагороднішу місію, покладену на неї Богом, — продовжити рід людський.Палає душа моя ненавистю до того «першого, ім'я якому «Безіменність». Чому не покарали його за те, що випустив на волю «Солов'я-розбійника», той «мирний атом», який не можуть впіймати ні армії, ні «лисі академіки», ні «японські роботи».Мадонно! У твоїй утробі починається нове життя. Прости, Матінко Божа, тій Марії. Тобі судилося породити Ісуса, що прийняв муки на хресті за людей, а вона зродила антихриста, що сам розіп'яв свій народ, збудувавши жахливого монстра. Чи ж винна вона? І спокутує гріхи свого сина й онуків-христопродавців самотня «сучасна сковородистка», чекаючи смерті у власнійхаті, в мертвій зоні.Кожен із нас здригнувся, читаючи розділ «Хрещатицька мадонна». Жах охоплює всіх, хто бачить босу посивілу Катерину, в якої очі горять помстою, «вуста киплять і сиві од проклять». На кого впаде розплата божевільної жінки «за муки ненародженого сина», зачатого у той страшний чорнобильський квітень?Смерть, божевілля, каліцтво, знівечені людські долі... Чого іще нам чекати? А хтось, виправдовуючись за своє неуцтво, недбалість, скаже: «Нещасний випадок, недодивились, не врахували». Але немає їм прощення, надто вже велика ціна за «їх кар'єри і премії»: За мудрість всесвітньо дурних академійПлатим безсмертям — життям молодим.
«Не передбачили,» — пояснюють учені. Але ж Василь Кирилик ще у 1971 р. змалював «Мадонну атомного віку». Вже тоді мати, бажаючи захистити своє дитя від «мирного атома», знаходить притулок: «Товщина землі у три фути». Іван Драч ніби запитує науковців: «А де ж були ви?» Волає про порятунок земля-матінка. Як врятувати її?
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!
— запитує поет.
Проте Чорнобиль — трагедія не тільки України. І це добре усвідомлює автор. Ми несемо відповідальність перед усім світом.
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!
І «дитя» це потребує нашого догляду, нашої турботи. Осмислюючи Чорнобильську трагедію як злочин проти людства, І. Драч пробує знайти причини катастрофи. І знаходить ... Найголовніша— наша бездуховність. Бенкетують п'яні студенти у «пору СНІДу», шаленіють у скаженому екстазі, «підсмажують на вогні» кам'яну «скіфську мадонну», примушуючи її розродитись. Оберігає матір своє дитя, боїться випустити сина у цей жорстокий розбещений світ. І сталося диво:
І кам'яне розверзлося тіло,
І вийшов на волю розлючений скіф,
Щоб наволоч голу стріляти із лука ...
Спостерігаючи цю розпусну оргію, злякалися славні предки наші Б. Хмельницький та І. Сірко: «Попали ми в пекло».
То чи не карою Господньою є Чорнобиль нам за гріхи наші? Зреклися матері сини, втоптали віру свою у багно, забули про честь, на кістках предків зводили рукотворні кременчуцькі моря, Бога зневажили, захотіли примусити природу жити за людськими законами. А чи людськими насправді?
І. Драч звертається до нашої совісті. Разом із поетом, разом із моїм народом схиляю голову у відчутті страшної провини перед тобою, Чорнобильська Мадонно: рідною ненькою, Марією, що породила Христа, Україною, всією зраненою планетою. Прости, Матінко, гріхи наші.
Що вони мінімальні.Прошу єдине — бодай не брешіть.Розумієте, трактористка я,Чорнобильська трактористка.Мені ще треба родити. І це теж Чорнобильська Мадонна. Така дивна галерея зовсім невідповідних класичному образу Мадонни осучаснених портретів, врешті, підводить поета до узагальнення: сива чорнобильська мати несе на руках цю планету, мов хворе дитя. Ми несемо хрест власної недолугості і в Чорнобильській трагедії винні всі люди, які дуже багато знають, але ще не визначилися остаточно, де добро, а де зло. II І знов весна... Така щедра, квітуча, багатообіцяюча. І хочеться жити, любити, впиватися красою рідної землі! Приходила весна і рік, і два, і десять років тому. І земля була, мов наречена, до шлюбу вбрана... І раптом — вибух. Здригнувся Чорнобиль, похитнулася земля. І стала звичайна весняна ніч трагедією. Уже понад десять років скорботою сповнений квітень. Плаче Україна, бо вогнем пече їй поліська рана. Незагойна рана. І пригадалися слова: Чорнобиль!Ти хрест наш, ти наша голгофа. З болем усвідомлюю: так, тут був розіп'ятий мій народ. Україно, скільки ще хрестів судилося тобі? Чи пронесеш і цей, нині найважчий, чи не впадеш під його тягарем?Сьогодні розуміння чорнобильської трагедії прийшло, напевно, до кожного. А тоді? Мовчав уряд, мовчали вчені, приховувалась правда ї ... страждав народ.Заговорили письменники, прагнучи достукатися до серця кожного. До Розказати правду читачам намагався Ю. Щербак у романі «Чорнобиль», доля тих, хто опинився у забрудненій зоні, хвилювала В. Яворівського у творі «Марія з полином у кінці століття», світ струснув «Вибух» С. Йовенко. Піснею скорботи стала поема І. Драча «Чорнобильська мадонна». Тяжко пишу, зболено розмірковую,Словами гіркими наповнюю аркуш, — признається поет. І немає слів, які б передали весь жах, розпуку, біль зраненої душі. І вже не автор творить образ Мадонн XX ст., а вона «пише ним», перетворюючи його в Плач, у Голосіння.Ридає син, вимолюючи у матері прощення за найстрашнішу провину, за злочин проти людства. Чи простить вона, Чорнобильська Мадонна, своїх нерозумних дітей?Немає сили, щоб зупинити ту солдатську матір, яка щоранку прямує у саркофаг до свого сина, залишаючи на сипкому піску ту «вервечку чітку і легку своїх босих слідів». Може, це мати генерала, що знову втекла із Києва, бо кличе її батьківська земля, а може, це ненька Валерія Ходимчука чи когось із тих, у кого Чорнобиль відібрав життя. І летить материнська душа шукатисвого солдата.Сміх крізь сльози викликає «баба в целофані — наша мати», що «синам на зло» залишилась у зоні. Хіба легко покинути землю, «де бусол і криниця, де кіт її й корова», де палають її рожі? І цілує Мати квітку «прямо в цезій, прямо в стронцій».Картини змінюються — і вже перед нами ще одна мадонна. Це чорнобильська трактористка. Кожен день вона ковтає «пилюку з чорнобильськими радіонуклідами». Не захисту просить жінка у вчених, а лиш правди: «бодай не брешіть». Адже їй ще треба виконати ту найблагороднішу місію, покладену на неї Богом, — продовжити рід людський.Палає душа моя ненавистю до того «першого, ім'я якому «Безіменність». Чому не покарали його за те, що випустив на волю «Солов'я-розбійника», той «мирний атом», який не можуть впіймати ні армії, ні «лисі академіки», ні «японські роботи».Мадонно! У твоїй утробі починається нове життя. Прости, Матінко Божа, тій Марії. Тобі судилося породити Ісуса, що прийняв муки на хресті за людей, а вона зродила антихриста, що сам розіп'яв свій народ, збудувавши жахливого монстра. Чи ж винна вона? І спокутує гріхи свого сина й онуків-христопродавців самотня «сучасна сковородистка», чекаючи смерті у власнійхаті, в мертвій зоні.Кожен із нас здригнувся, читаючи розділ «Хрещатицька мадонна». Жах охоплює всіх, хто бачить босу посивілу Катерину, в якої очі горять помстою, «вуста киплять і сиві од проклять». На кого впаде розплата божевільної жінки «за муки ненародженого сина», зачатого у той страшний чорнобильський квітень?Смерть, божевілля, каліцтво, знівечені людські долі... Чого іще нам чекати? А хтось, виправдовуючись за своє неуцтво, недбалість, скаже: «Нещасний випадок, недодивились, не врахували». Але немає їм прощення, надто вже велика ціна за «їх кар'єри і премії»: За мудрість всесвітньо дурних академійПлатим безсмертям — життям молодим.
«Не передбачили,» — пояснюють учені. Але ж Василь Кирилик ще у 1971 р. змалював «Мадонну атомного віку». Вже тоді мати, бажаючи захистити своє дитя від «мирного атома», знаходить притулок: «Товщина землі у три фути». Іван Драч ніби запитує науковців: «А де ж були ви?» Волає про порятунок земля-матінка. Як врятувати її?
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!
— запитує поет.
Проте Чорнобиль — трагедія не тільки України. І це добре усвідомлює автор. Ми несемо відповідальність перед усім світом.
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!
І «дитя» це потребує нашого догляду, нашої турботи. Осмислюючи Чорнобильську трагедію як злочин проти людства, І. Драч пробує знайти причини катастрофи. І знаходить ... Найголовніша— наша бездуховність. Бенкетують п'яні студенти у «пору СНІДу», шаленіють у скаженому екстазі, «підсмажують на вогні» кам'яну «скіфську мадонну», примушуючи її розродитись. Оберігає матір своє дитя, боїться випустити сина у цей жорстокий розбещений світ. І сталося диво:
І кам'яне розверзлося тіло,
І вийшов на волю розлючений скіф,
Щоб наволоч голу стріляти із лука ...
Спостерігаючи цю розпусну оргію, злякалися славні предки наші Б. Хмельницький та І. Сірко: «Попали ми в пекло».
То чи не карою Господньою є Чорнобиль нам за гріхи наші? Зреклися матері сини, втоптали віру свою у багно, забули про честь, на кістках предків зводили рукотворні кременчуцькі моря, Бога зневажили, захотіли примусити природу жити за людськими законами. А чи людськими насправді?
І. Драч звертається до нашої совісті. Разом із поетом, разом із моїм народом схиляю голову у відчутті страшної провини перед тобою, Чорнобильська Мадонно: рідною ненькою, Марією, що породила Христа, Україною, всією зраненою планетою. Прости, Матінко, гріхи наші.
