Образи «футлярних» людей у розповідях Чехова – Чехов Антон

У своїх невеликих розповідях Чехов ставив більші проблеми сучасності, глибоко досліджував життєві явища, оголюючи причини соціального безладдя; Чехов з болем бачив, що в умовах реакції російська інтелігенція відкрито пішла на розрив з ідеалами прогресу й демократії

Еталоном суспільного поводження стали бездуховність, песимізм, часом пряма зрада ідеалам добра, що відбило загальну кризу дворянсько – буржуазної культури. Чехів не був пов’язаний із пролетарським рухом, що зароджується, але, передчуваючи корінну перебудову всіх форм громадського життя, письменник виступав проти відсталості, застою, рішуче заперечував існуючий порядок. «Його ворогом була вульгарність, він все життя боровся з нею… Ніхто до нього не вмів так нещадно й правдиво намалювати людям ганебну й тужливу картину їхнього життя в тьмяному хаосі міщанської буденщини» (М. Горький).

Сите міщанське щастя викликало в Чехова роздратування, він страждав тому, що в сонному одурі обивательщини знищувалася краса людських відносин. Звідси туга письменника по справжньої, духовно значимої життя, повної праці й творчості. У цьому почутті, мабуть, весь Чехов з його затаєним стражданням, нещадним викриттям вульгарності, активним захистом здорових, діяльних початків людського життя

Осуду духовного застою, злиденності й «футлярности» життя, власницького щастя присвячені розповіді «Людин у футлярі», «Аґрус», «Про любов», «Ионыч». Герої цих розповідей відмовляються від суспільних ідеалів, а це спричиняє і їх моральне падіння

На прикладі Беликова («Людина у футлярі») Чехов показує, що із середовища інтелігенції, байдуж і пасивної, нерідко виходили й переконані захисники мракобісся. На думку письменника, це закономірно: хто не бореться за нове, за справедливість, той рано або пізно виявляється ревнителем віджилого, відсталого. В образі Беликова Чехов дав символічний тип людини, що сам усього боїться й тримає в страху всіх навколишніх. Класичною формулою боягузтва стали беликовские слова: «Як би чого не вийшло?» Буркин, що розповів про вчителя Беликове, відзначає: «Під впливом таких людей, як Беликов, за останні десять – п’ятнадцять років у нашім місті стали боятися всього. Боятися голосно говорити, посилати листа, знайомитися, читати книги, боятися допомагати бедным, учити грамоті». І в цьому була небезпека Беликовых для суспільства: вони душили все живе, втілюючи відсталість, прагнення зупинити життя, обплутавши її павутиною міщанства

Духовним братом Беликова ми сприймаємо героя розповіді «Аґрус» Миколи Івановича Чимшу – Гімалайського, всі життєві помисли якого звелися до придбання садиби з аґрусом. Ця садиба, власницькі інтереси стали для нього своєрідним футляром, яким він відгородився від навколишнього світу. На шляху до втілення своєї «блакитної мрії» Микола Іванович розгубив все людське, оскотинился, навіть зовнішність його змінилася: «постарів, розжирів, обрюзг; щоки, ніс і губи тягнуться вперед – того й дивися хрокне в ковдру. Ставши власником маєтку, колишній роботяга – чиновник перетворився в справжнього пана, що говорить важливим тоном, «точно міністр». І погляди, і висловлення його стали реакційними, начебто такого: «Утворення необхідно, але для народу воно передчасно».

Іван Іванович, розповідаючи про брата те із глузуванням, то з тугою й гнівом, звертається до молодого покоління: «Поки молоді, сильні, бадьорі, не утомлюйтеся робити добро. Якщо в житті є зміст і ціль, то зміст цей зовсім не в нашім щасті, а в чомусь більше розумному й великому. Робіть добро!»

Ще одному аспекту теми духовного збідніння російської інтелігенції 80 – 90 – х років присвячена розповідь «Про любов». У ньому Чехов оповідає про розбите щастя, про те, як загинула тиха, смутна любов, та й все життя милого, інтелігентної людини, погрязшего в дрібних господарських турботах. Алехин духовно гине сам і мимоволі губить життя улюбленої жінки

Своєю «маленькою трилогією» Чехов підводить читача до неминучого висновку, що прозвучали в словах Івана Івановича: «Бачити й чути, як брешуть… і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш цю неправду: зносити образи, приниження, не сміти відкрито заявити, що ти на стороні чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шматка хліба, через теплий кут… – ні, більше жити так неможливо».

У розповіді «Ионыч», що близький по тематиці до «маленької трилогії», Чехов розкриває суспільні причини духовного збідніння значної частини інтелігенції Росії в 90 – е роки

Герой розповіді – Дмитро Ионыч Старців, земський лікар, що мріє чесно служити людям. Милий і приємного парубків, він ненавидить обивательщину. Але, оселившись у місті, де самі інтелігентні й утворені люди виявляються дрібних, обмеженими, Старців не знайшов у собі сил протистояти застою, відсталості, міщанству. Все оповідання письменник розгортає так, щоб показати, як постійно випорожнюється душа Старцева, що перетворюється з інтелігента в обивателя. Пристрасть до збагачення витиснула інтерес до людей, професії, почуття до Катерини Іванівні Туркиной. Так завершився процес перетворення недурної людини в довольствующегося тьмяним, повсякденною життям. Винувате середовище, у якій немає місця жвавим інтересам, але винуватий і сам герой, що не зумів протистояти обивательському оточенню. Були наприкінці XIX століття прогресивно настроєні люди в Росії, починали боротьбу за інше, нове життя, але Старців далекий від цих людей, у нього не виявилося хоч скільки – небудь високої мети в житті, так він неї й не шукався

На закінчення хочу сказати, що драма «футлярних» людей – це не просто особиста драма, а трагедія всій росіянці життя