«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні...» (В. Стус)
Безкомпромісність. Так одним словом можна охарактеризувати життєве кредо Василя Стуса, лицаря літератури 70-х років XX століття. Йому випало творити у такий час і в такій країні, де компроміс мистецького сумління з ідеологією влади був явищем доволі поширеним:
Звіром вити, горілку пити —
і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти сите
вірнопідданого лице...
(«Звіром вити, горілку пити...»)
Але роздвоюватися і лицемірити, пишучи одне, а тихцем вірячи в інше, Стус не вмів. Це визначило його життя і творчу долю. Два арешти і 20 років таборів — такою була плата за прагнення бути собою. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: «Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».
Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє у поезії стоїчну готовність нести хрест свого гіркого талану. «Ярій, душе. Ярій, а не ридай», «Сто років, як сконала Січ» — у цих та інших емоційних зверненнях до України, яку несила було забути, звучить справжній біль за народну душу, понівечену рабською покорою. І тому найперше, до чого відчував себе покликаним, — це справді «видушувати по краплі раба» зі свідомості сучасників, орієнтуючи їх на опір духовному поневоленню: «Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони».
Розлука з рідним краєм посилила поетову любов до нього. Навіть клянучи його за покору, за виродження волелюбного духу, Стус писав, що «все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза».
Що він, вигнанець і в'язень, міг зробити для своєї батьківщини? «Зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить» («Не можу я без посмішки Івана...»). Цей мотив стає дедалі частішим у творчості Василя Стуса. Саме так: якщо не дають для батьківщини жити, треба вміти хоча б померти для неї. Лягти в землю, як зерно, — з надією прорости в серцях краян добрим паростком. Підняти для них ту духовну планку, якої вони мусять сягнути, вирости «з личаків, із шаровар, з курної хати», щоб бути гідними називатися синами «своєї України-матері» («Сто років, як сконала Січ»).
Стус вірив, що буде почутий, що хоча б по смерті повернеться на рідну землю, як і всі його духовні побратими, що в різний час поневірялись по чужинах і полонах:
Ми ще повернемось,
обов'язково повернемось,
бодай —
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
Ці слова стали пророчими. У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року він помер у карцері, заледенілий від холоду, задушений серцевим нападом, нервовим виснаженням, болем, гіркотою, знущаннями...
А 16 листопада 1989 року відбулось важко виборене перепоховання його з Чусового Пермської області на Байкове кладовище в Києві. Ця подія перетворилася на величезну політичну маніфестацію, у демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу. Навряд чи бачив таке Київ з часів перепоховання праху Тараса Шевченка.
І це вже було остаточне повернення Василя Стуса в Україну. Але його талант, його високий дух не покидали її ніколи, підносячись понад відстані й час, понад саму смерть. Тому що навіть на межі цієї смерті обличчя поетової Музи не спотворилося страхом чи розпачем, а було відкрите назустріч обраній долі. Тому що Стус — із тих, хто навіть смертю своєю продовжує справу всього життя.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
(«Народе мій, до тебе я ще верну...»)
Звіром вити, горілку пити —
і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти сите
вірнопідданого лице...
(«Звіром вити, горілку пити...»)
Але роздвоюватися і лицемірити, пишучи одне, а тихцем вірячи в інше, Стус не вмів. Це визначило його життя і творчу долю. Два арешти і 20 років таборів — такою була плата за прагнення бути собою. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: «Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».
Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє у поезії стоїчну готовність нести хрест свого гіркого талану. «Ярій, душе. Ярій, а не ридай», «Сто років, як сконала Січ» — у цих та інших емоційних зверненнях до України, яку несила було забути, звучить справжній біль за народну душу, понівечену рабською покорою. І тому найперше, до чого відчував себе покликаним, — це справді «видушувати по краплі раба» зі свідомості сучасників, орієнтуючи їх на опір духовному поневоленню: «Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони».
Розлука з рідним краєм посилила поетову любов до нього. Навіть клянучи його за покору, за виродження волелюбного духу, Стус писав, що «все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза».
Що він, вигнанець і в'язень, міг зробити для своєї батьківщини? «Зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить» («Не можу я без посмішки Івана...»). Цей мотив стає дедалі частішим у творчості Василя Стуса. Саме так: якщо не дають для батьківщини жити, треба вміти хоча б померти для неї. Лягти в землю, як зерно, — з надією прорости в серцях краян добрим паростком. Підняти для них ту духовну планку, якої вони мусять сягнути, вирости «з личаків, із шаровар, з курної хати», щоб бути гідними називатися синами «своєї України-матері» («Сто років, як сконала Січ»).
Стус вірив, що буде почутий, що хоча б по смерті повернеться на рідну землю, як і всі його духовні побратими, що в різний час поневірялись по чужинах і полонах:
Ми ще повернемось,
обов'язково повернемось,
бодай —
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
Ці слова стали пророчими. У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року він помер у карцері, заледенілий від холоду, задушений серцевим нападом, нервовим виснаженням, болем, гіркотою, знущаннями...
А 16 листопада 1989 року відбулось важко виборене перепоховання його з Чусового Пермської області на Байкове кладовище в Києві. Ця подія перетворилася на величезну політичну маніфестацію, у демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу. Навряд чи бачив таке Київ з часів перепоховання праху Тараса Шевченка.
І це вже було остаточне повернення Василя Стуса в Україну. Але його талант, його високий дух не покидали її ніколи, підносячись понад відстані й час, понад саму смерть. Тому що навіть на межі цієї смерті обличчя поетової Музи не спотворилося страхом чи розпачем, а було відкрите назустріч обраній долі. Тому що Стус — із тих, хто навіть смертю своєю продовжує справу всього життя.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
(«Народе мій, до тебе я ще верну...»)
