Людина й природа в лірику Федора Тютчева – Тютчев Федір

Поезія Тютчева – це відбиття його внутрішнього життя, його думки й почуття. Все це створювало художній образ і здобувало філософське осмислення

Тютчева недарма називають співаком природи. Краса російської природи з юного років увійшла в серце поета. Правда, свої перші вірші про природу Тютчев написав ще в Німеччині. Там народилася його «Весняна гроза». Щораз, приїжджаючи в рідні місця, поет обдаровує нас прекрасними віршами про батьківщину, створивши цілий цикл картин природи. Таким був і його вірш «Чародейкою зимою…» І хоча всі навколо було засипано пухнатим снігом, стояла моторошна тиша, ні тіні зневіри не чується у вірші. Навіть у непогожий час осіни, незважаючи на сльоту розмитих брянських доріг, незручність на постоялих дворах, бруд, клопів і мух, душу Тютчева відтає побачивши рідних місць. Виникає потреба в олівці й папері, щоб висловити поетичними рядками що переповняли душу почуття. Так один раз трапилося по дорозі в Москву:

Є в осені первісної

Коротка й чудова пора –

Весь день коштує як би кришталевий,

И променисті вечори…»

Чим старше ставав поет, тим більшу глибину й философичность здобували його добутку про рідний край. Тут і обожнювання природи, і прагнення точніше розгадати її таємниці

У його віршах, які оспівували картини і явища природи, немає звичайного милування. Природа змушує поета думати про загадки світобудови, про питання людського буття

Ідея злиття природи й людини в лірику Тютчева розвинена у двох напрямках. Він говорить про кінцеве злиття людини з хаосом і прилученні до нього вночі під час сну. Такого роду злиття страшно, тому що воно несе із собою втрату тілесного й свідомого початку. Інший характер здобуває злиття людини із природою матері’землі. Думка про доброчинне прилучення до її світлого гармонічного прекрасного життя поет розвиває в багатьох віршах: «Схід білів, тура котилася…», «Немає мого до тебе пристрастья…», «У задушливому повітрі молчанья…»

У них виражене переживання щастя безтурботного єднання людини з її світлим весняним миром. В інших віршів весняного циклу – «Ще землі сумний вид», «Весна» – показані блаженство, споріднення людини із природою й входження в неї царство

У Тютчева й матеріальна природа – це мати для людини, і хаос рідної. Єднання людини із природою приносить щастя, духовне злиття з руйнівним хаосом – трагично. Але у віршах Тютчева є не тільки злиття людини із природою, але й розлад з нею. «Співучість є в морських хвилях …» – поет говорить про розлад людини із природою, що протиприродно. Розлад пояснюється як що’те незрозуміле, непояснене. Причина розладу полягає в самій людині. Не вона відкидає його, а він сам, занурений в «злі» страсті, не в силах прийняти в себе її гармонічний і благодатний мир. Єднання з нею представляється як не миттєвий стан, а більше тривале. Злиття й розлад поміняють один одного. Слідом за бурами й грозами наступає «заспокоєння», осяяне сонячним сяйвом і осінене веселкою. Бура й грози потрясають і внутрішнє життя людини, наповнюють душу людини різними почуттями, але іноді залишають після себе біль і спустошеність

Природа для Тютчева така ж жива істота, як і людина:

У ній є душу, у ній є воля,

У ній є любов, у ній є мова

Природа виражає думки, почуття, настрій людини, а іноді конфлікт, боротьбу добра зі злом:

Як серцю висловити себе?

Іншому як зрозуміти тебе?

чиЗрозуміє він, чим ти живеш?

Поет уважає, що таємниці природи осягти неможливо, можна лише наблизитися до них, захоплюватися природою:

Як океан объемлет куля земний,

Земне життя навкруги обійняте з нами;

Настане ніч – і звучними хвилями

Стихія б’є об берег свій

Людина прагне злитися із природою, намагається відчути себе її часткою. Але між природою й людиною існує й трагічна відмінність. Природа вічна, неизменима. Людина проходить, природа залишається…