Поет і воля у «Кримських сонетах» А. Міцкевича
«О ЛиТво, вітчизно моя!…» — колись написав видатний польський поет – романтик Адам Міцкевич. Поет-вигнанець, як і композитори Шопен та Огін – ський, він змушений був жити в краях, далеких від рідної Польщі. До неї він звертав свої поетичні рядки, до неї линули його думки.
Перебуваючи у Росії, Міцкевич бував у Петербурзі і Москві, бачив Одесу і Крим. Прекрасні, аче чужі міста мало надихали поета на творчість, аж поки у Криму він не знайшов те, що схвилювало його поетичну душу — чарівну природу й історії старого Криму. У віршах, створених під час перебування у Криму, Міцкевич виливав свою любов до рідної землі — Польщі.
Сьогодні, читаючи чарівні вірші, які Міцкевич нанизав, наче коштовні перлини, у намисто-книгу «Кримські сонети», ми побачимо незнайомий нам Крим XIX століття, його минуле життя і його вічні море і степи. Той, хто хоча б раз побував у Криму, навіки полюбив його природу — чар степу, солоні вітри і хвилі морські, і його стародавню історію. Книга сонетів — наче мандрівка Кримом разом з Адамом Міцкевичем, його поетична розповідь про думки і почуття.
Ось він, Міцкевич, дивиться на степ, який порівнює з океаном. Тут, на самоті, у першому ж сонеті «Акерманські степи», його думка — про закличний «голос із Литви», та «ніхто не кличе» його туди, на батьківщину, куди линуть далекі журавлі. Чи не ці, міцкевичеві журавлі, стали символом далекої батьківщини пізніше, вже у вірші радянського поета Расула Гамзатова? Пісні-символа під назвою «Журавлі»?
Інше місце мандрівки — Тарханкут, з якого на усі боки видно безмежне море (сонет «Морська тиша»). І ось уже герой «Сонетів» — моряк, який бореться із хвилями під парусом (і тут ми згадуємо М. Лєрмонтова та його «Вітрило»), уявляє себе птахом… Наступний вірш є кульмінаційним, він загострює відчуття свободи та пов’язаної з нею небезпеки («Буря»). Усі ці образи — море, вітер, степ, птах, вітрила — є втіленням мрій автора про свободу, про можливість поїхати додому, до Польщі.
Та герой, як Синдбад у арабських казках, не гине серед хвиль «в безумній круговерті». Вже у наступному вірші ми бачимо його знову на твердій землі. Герой – мандрівник розмовляє з місцевим мірзою про величні гори, які схожі на море льоду чи «трон для янголів». Мудрий мірза назве ці гори просто — Чатирдаг. Так ми пізнаємо ще одне місце у маршруті Міцкевича. Поет зворушений красою Чатир – дагу, тому у вуста мірзи він вкладає кілька рядків про нього: «Там, де гірські орли не залітали зроду, спить грім в колисці хмар, повитий у туман…»
Триває мандрівка поета, і ось він вже у найромантичнішому містечку Криму — Бахчисараї, де височить палац Гіреїв. Його безлюдні та німі двір і сад, повиті плющем та виноградом, вражають поета, а понад усе — гаремний мармуровий фонтан, який оспіваний був і Пушкіним: «А в залі ще стоїть окраса мармурова: гарему то фонтан. Сльоза його перлова спадає по сльозі і промовля щомить…» Кінцеві рядки. сонета — про скороминучість усього, крім вічної природи: «О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, що мали у віках сіяти величаво? Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить…»
Поет оспівує красу Бахчисарая, його мінарети та кипариси у сонеті «Бахчисарай уночі». Читач ніби чує звуки, які закликають побожних мусульман до молитви, бачить степове небо у фарбах саме таким, яким бачив це небо Міцкевич… І ось знову збурені почуття — огляд могили Потоцької (сонет «Гробниця Потоць – кої»), чарівної польки, ув’язненої у ханському гаремі. Образ Потоцької знову повергає Поета до думок про принижену Польщу: «Чи то не погляд твій, повитий у жалі, сліди повипікав огненною сльозою?…»
У сонетах Міцкевича почергово відчутні збурення і тиша, читач відчуває тупіт копит, холод морських хвиль («Байдари»), тишу гір і лісів, які «колишуться і ронять з верховин як з чоток дорогих, рубіни і гранати», хвилястий морський потік, у якому гойдаються човни і лебеді («Алушта вдень»). Вісімнадцять сонетів вінчає поетична розповідь про Аюдаг — так звану «Ведмідь-гору». Образ, створений Міцкевичем у цьому сонеті, це образ самотнього поета на вершині скелі, об яку б’ються спінені вали. Настрій цього сонета збігається з поетичним настроєм Олександра Пушкіна у його вірші «До моря». Саме таким, самотнім, на самісінькому піку життя, зобразив Пушкіна художник Ілля Рєпін. «Та щастя вже нема, лиш спокій є і воля…», — напише Пушкін у іншому вірші. Міцкевич, піднісши поета над морем, на високу скелю, ставить його над хвилями людського життя:
Твоя подоба це, поете молодий!
Так часом пристрасті шалений буревій
Тебе, здавалось би, зламав в своїм розгоні,—
Та лютні взявся ти, — і вихор враз одбіг, Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них Вінок безсмертності сплете тобі на скроні,,.