Роман Івана Гончарова «Обломів» – арена боротьби вічних ідеалів із щоденністю життя – гончарів Іван

 

Центральна ланка романної «трилогії» Гончарова – «Обломів» – побачив світло в перших чотирьох номерах журналу «Вітчизняні записки» за січень – квітень 1859 року. Нове, давно очікуване в публіці добуток автора «Звичайної історії» і «Фрегата «Паллада» було практично одностайно визнане видатним художнім явищем. Разом з тим у розумінні основного пафосу роману й змісту створених у ньому образів сучасники відразу ж чи розійшлися не полярно.

Виниклі з появою «Обломова» суперечки про нього не вгасають і донині. Одні критики й дослідники бачать у характерах і конфліктах «Обломова» зміст по перевазі соціальний і тимчасовий, інші – неминущий і загальнолюдський. Хто ж ближче до істини? Для відповіді на це питання необхідно придивитися до композиції добутку, урахувати його творчу історію, своєрідність типізації в ньому, а також познайомитися з гончаровской філософією любові і її відбиттям вромане.

Сюжетну основу «Обломова» становить історія драматичної любові, а разом з тим і долі головного героя – дворянського інтелігента й одночасно поміщика до Ольги Іллінською, дівчині із цільним характером, одухотвореною, що користується безсумнівною симпатією автора. Відносинам Іллі Ілліча й Ольги в романі присвячені його друга й третя частини із загальних чотирьох. Їм передує розгорнута картина нерухливого петербурзького побуту Іллі Ілліча і його виховань в умовах родовий патріархальної Обломовки, що склала першу частину добутку. Головним у романі стало питання про те, що загубило його героя, наділеного від природи «палкою головою, гуманним серцем», не далекої «високих помислів» і «загальних людських скорбей» душою. Чому ні дружба, ні сама любов, на час що перетворив було Іллю Ілліча, не змогли перемогти його життєву апатію, приведшую Обломова зрештою на Виборзьку сторону Петербурга – цю столичну Обломовку, де він остаточно поринає в духовний, а в підсумку й вічний сон? І що зіграло в цьому результаті вирішальну роль: виховання й соціальний стан Обломова або якісь ворожі одухотвореної особистості закономірності сучасної йому дійсності? У якої, говорячи інакше, частини роману треба шукати відповідь на це питання: у першої, з її знаменитою картиною дитинства Іллі Ілліча, або в другий і третьої, що зображують «поему» і «драму» його любові?

Пояснення дає сам автор. «…Прочитавши уважно написане, – повідомляв Гончарів після завершення першої частини роману А. А. Краевскому, – я побачив, що все це до крайності пішло, що я не так узявся за предмет, що одне треба змінити, інше випустити, що, словом, робота ця ні на що не годиться». Виношувана художником протягом декількох років нова концепція «Обломова» була, нарешті, реалізована в липні – серпні 1857 року, коли Гончарів у німецькому місті Мариенбаде неймовірно швидко, «начебто по диктуванню», створив другу й третю частини роману, що уклали в собі відносини Іллі Ілліча з Ольгою Іллінською й Гафією Пшеницыной.

Сюди ж пересувається тепер і композиційно – значеннєвий центр добутку, його, за словами письменника, «головне завдання». Адже тільки з визнанням Іллі Ілліча (на початку другої частини «Обломова») у любові до Ольги виникає зав’язка, а потім і романна дія, що отсутствовали в першій ланці добутку. Тут же з’являється й зовсім інша, чим раніше, мотивування життєвої апатії героя. Говорячи Штольцу, що «його життя почалося із загасання», Ілля Ілліч пояснює: «Почав гаснути я над писанням паперів у канцелярії; гаснув лотом, вичитуючи в книгах істини, з якими не знав, що робити в житті, гаснув із приятелями, слухаючи толки, плітки, передражнювання, злу й холодну балаканину, порожнечу…».

За словами Обломова, протягом його дванадцятирічного життя в Петербурзі в його душі «було замкнене світло, що шукав виходу, але тільки палив свою в’язницю, не вирвався на волю й згас». Основна вага провини за нерухомість і бездіяльність героя тепер, таким чином, перекладається із самого Іллі Ілліча на бездуховне суспільство

Наполегливе прагнення й уміння акцентувати в «місцевих» і «часток» обставинах і типах якісь «корінні» для всього людства мотиви й характери – відмінна риса гончаровского мистецтва типізації, у першу чергу обеспечившая добуткам художника неминущий інтерес. Повною мірою виявилася вона й при створенні образа Обломова.

Проведший у лоні покійно – ідилічного «способу життя» дитинство й отроцтво, Ілля Ілліч і доросла людина буде залежати від його впливу. З виправленням на своїм духовним, невідомі його предкам запити («ноти, книги, рояль»), але в цілому в патріархально – ідилічному дусі малює він Штольцу свій ідеал сімейного життя: вони із дружиною в селі, серед «співчуваючої» природи. Після ситого сніданку («сухарі, вершки, свіже масло…») і прогулянки вдвох в «нескінченній, темній алеї» вони чекають гостей, з якими ведуть неспішну щиру бесіду, що переміняється вечірнім «десертом у березовому гаї, а то так у поле, на скошеній траві». Не забута отут і «панське пещення», від якого тільки для виду обороняється гарна й задоволена нею селянка

И все – таки не цей ідеал захопить Обломова в другій частині роману, потреба, в очах Гончарова, справді людська, що захопило душу героя з його глибоким і всепоглинаючим почуттям до Ольги Іллінською. Це потреба в такій гармонійній «нормі» поводження, при якій заповітні мрії людини не протистоять його суспільно – практичним турботам і обов’язкам, взагалі діяльності, але одухотворяють і гуманизируют їх собою

Як би від природи близька до цій «нормі», по думці романіста, Ольга Іллінська, моральне формування якої було вільно від впливу сословно – ограниченной середовища. У цільному вигляді героїні органічно злилися риси конкретно – історичні з вічним початком християнсько – євангельських завітів. Християнською участю мотивований інтерес Ольги до Обломову при знайомстві героїв, супроводжує воно почуття Ольги в їхніх подальших відносинах. Називаючи свою любов до Іллі Іллічу боргом, Ольга пояснює: «Мені начебто Бог послав її… і велів любити». Роль Ольги в її «романі» з Іллею Іллічем уподібнюється «дороговказній зірці, лучу світла»; вона сама – ангелові, те ображеному нерозумінням і готовому вийти, то знову прихильному своєї місії духовного воскресителя Обломова.

Висока місія Ольги на час цілком удалася. Скинувши разом з халатом свою апатію, Ілля Ілліч веде досить активний спосіб життя, що сприятливо відбився на нього, колись сонному, вигляді: «Встає він о сьомій годині, читає, носить кудись книги. На особі ні сну, ні утоми, ні нудьги. На ньому з’явилися навіть фарби, в очах блиск, щось начебто відваги або принаймні самовпевненості». Переживаючи з Ольгою «поему витонченої любові», Обломів виявляє, по думці романіста, кращі початки як власної, так і загальродової природи людини: тонкий інстинкт краси (мистецтва, жінки, природи) як гармонії, вірний у своїй основі погляд на «відносини… підлог між собою», покликані завершитися гармонійним сімейним союзом, глибока повага до жінки й поклоніння їй

Зауважуючи наприкінці другої частини, що Обломів «наздогнав життя, тобто засвоїв знову всі, від чого відстав давно», Гончарів разом з тим уточнює: «Він засвоїв тільки те, що бувало в колі щоденних розмов у будинку Ольги, що читалося в одержувані там газетах, і досить прилежно, завдяки наполегливості Ольги, стежив за поточною іноземною літературою. Все інше потопало в сфері чистої любові». Практична сторона життя (будівля будинку в Обломовке, проведення дороги з її у велике село тощо) продовжує обтяжувати Іллю Ілліча. Поверх того, його починає переслідувати невір’я у свої сили, а з ними й у почуття Ольги, нарешті, у можливість реалізувати в житті справжню «норму» любові й родини. Начебто волею случаючи виявившись на Виборзькій стороні Петербурга, що нагадує героєві ідилічну Обломовку, він усе рідше відвідує Ольгу й зрештою жениться на своїй квартирній господарці – Гафії Пшеницыной.

Украй важко перенесений обома героями (Ольга випробувала глибоке потрясіння, в Обломова «була гарячка») крах їхньої любові зображений проте Гончаровым як не випадкова, але призначена людині самою долею й тому загальнозначуща драма

Сверхличная причина обломовской драми надає неоднозначний зміст і ідилічні симпатії Іллі Ілліча, приведшим його на столичну окраїну. Не одна слабість і боязкість героя перед вищим завданням людини, але й протест – нехай пасивний – проти суєтного існування Судьбинских – Волкових – Пенкиных виразився в рішенні Іллі Ілліча залишитися на Виборзькій стороні Петербурга. І якщо «донкіхотська боротьба… з життям» – у її активному прояві – обмежилася в Обломова чи не єдиним учинком – «голосним ляпасом» Тарантьеву, що посмітив брудно спотворити відносини героя з Ольгою Іллінською, те сама реакція Іллі Ілліча на цю низькість («Геть, мерзотник! – закричав Обломів, блідий, трясучись із люті»), дійсно, у дусі Дон Кихота.

Задовго до фіналу твору Ілля Ілліч у розмові зі Штольцем помітив: «Або я не зрозумів цього життя, або вона ні на що не годиться». По думці Гончарова, Обломів дійсно не розуміє життя, коли поводиться в ній як спадкоємець м’якосердої, але інертно – покійної «обломовщини». Коли, угадуючи заповітну мету людини – нерушима, одухотворену й любов, що одухотворяє всі навколо, і родину, – не проявляє тої духовної й практичної енергії, без якої досягнення цієї мети неможливо. Однак названа мета, по суті, не далася в «цьому житті» і невтомно шедшему до неї вольовому Штольцу, і самій Ользі Іллінською. Факт цей кидає інше світло й на Обломова. Особиста провина героя усе більше затуляється його лихом. Головна причина зображення в романі драми переноситься з Іллі Ілліча, зрештою предпочевшего ідилічний спокій вічному руху, на бездуховну й бездушну суспільну реальність, що «ні на що не годиться».

Початок «найвищою мірою ідеаліста», дійсно, властиво героєві «Обломова», хоча й у сполученні з рисами патріархально – ідилічними. Присутні в романі паралелі Іллі Ілліча із Платоном, Гамлетом, Дон Кихотом пояснюють нам, чому дружить із Обломовым Штольц і за що полюбила його Ольга Іллінська. Наприкінці роману Ольга цілком погодиться з характеристикою Іллі Ілліча, що дасть тут своєму другові Штольц: «Це кришталева, прозора душа; таких людей мало; вони рідкі; це перлини в юрбі!». Думка це розділяється й автором «Обломова».

Справді: тільки чи особисті слабості Іллі Ілліча не дозволили йому реалізувати ту справжню «норму» життя, що відкрилася героєві після знайомства з Ольгою Іллінською? І тільки чи ідилічна «обломовщина» винна в цьому? Відповісти на ці питання можна лише з обліком гончаровского розуміння участи гармонійного «способу життя» в умовах сучасної дійсності. До гіркого висновку про несумісність цього ідеалу з новим «століттям» письменник прийшло вже в «Звичайній історії». У тім же переконується при знайомстві з пануючими в Петербурзі поняттями й вдачами й герой «Обломова». Столичне суспільство сукупно персоніфікують у романі візитери Іллі Ілліча в першій частині, пізніше – хазяї й гості тих віталень і дач, куди привозить Обломова Штольц. Сенс життя тут зводиться до кар’єри з казенною квартирою й вигідним одруженням (чиновник Судьбинский), до задоволення порожнього світського марнославства (Волков), творчості в модному дусі й на любою тему (Пенкин), накопиченню й тому подібним «страстям» і цілям. Об’єднані, у свою чергу, що узагальнює мотивом лжеактивности й суєти сцени й фігури «петербурзького життя» у підсумку створюють образ існування, лише на перший погляд не схожий з побутом нерухомо – дрімотної Обломовки. У своїй основі й ця зовсім бездуховне життя – та ж «обломовщина», але лише на столично – цивілізований лад. «Де ж отут людина? – викликує при повнім схваленні автора Іллі Ілліч. – Де його цілість? Куди він зник, як розмінявся на всякий дріб’язок?.. Все це мерці, що сплять люди…».

Досягнення справді людської «норми» буття утруднено, по думці Гончарова, не тільки висотою цього ідеалу. Потужні перешкоди на шляху до нього поставила сама сучасна дійсність в особі основних наявних типів життя: холодно – бездушної суєтності, з одного боку, і не позбавленої відомого зачарування, особливо для втомленої душі, але манливої лише в минуле ідилічної нерухомості – сдругой.

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы