«Подвиг не народжується відразу: для цього потрібно щедру душу мати» – Кондратьев В’ячеслав
(по повісті В. Кондратьева «Сашка»)
Серед книг, здатних схвилювати молодих, викликати глибокі переживання й міркування не тільки про героя, про автора, але й про себе, – повість В. Кондратьева «Сашка». Коли Кондратьева запитали, як вийшло, що в літні вже роки він раптом узявся за повість про війну, він відповів: «Видимий, підійшли літа, прийшла зрілість, а з нею і ясне розуміння, що війна – те – це саме головне, що було в мене в житті». Його мучили спогади, навіть заходи війни. Ночами в його сни приходили хлопці з рідного взводу, курили самокрутки, поглядали на небо, очікуючи бомбардувальника. Кондратьев читав військову прозу, але «марне шукав і не знаходив у ній своєї війни», хоча війна була одна. Він зрозумів: «Про свою війну розповісти можу тільки я сам. І я повинен розповісти. Не розповім – якась сторінка війни залишиться нерозкритої».
Письменник відкрив нам правду про війну, що пропахнула потім і кров’ю, хоча сам уважає, що «Сашка» – «лише дещиця того, що потрібно розповісти про Солдата, Солдата – Переможці». Наше знайомство із Сашкой починається з епізоду, коли вночі він задумав дістати валянки для ротного. «Сплескувалися ракети в небо, розсипалися там блакитнуватим світлом, а потім із шипом, уже погаслі, ішли долілиць до розкиданого снарядами й мінами землі… Часом небо прорізувалося трасуючими, часом тишу підривали кулеметні черги або артилерійська канонада… Як звичайно…» Рисується страшна картина, а виявляється, це звичайно. Війна є війна, і несе вона тільки смерть. Ми бачимо таку війну з перших сторінок: «Села, які вони брали, стояли начебто мертві… Тільки летіли звідти зграї огидно виючих хв, що шелестять снарядів і тяглися нитки трасуючих. З живого бачили вони лише танки, які, контратакуючи, перли на них, гурчачи моторами, і поливали їхнім кулеметним вогнем, а вони металися на засніженому тоді полі… Добре, наші сорокопятки задзявкали, відігнали фрицев». Читаєш і бачиш танки – махини, які прут на маленьких людей, а їм ніде сховатися на білому від снігу поле. І радий «тявканью» сорокопяток, тому що відігнали смерть. Багато про що говорить заведений на передовий порядок: «Ранило – віддай автомат що залишився, а сам бери рідну трехлинейку, зразка одна тисяча вісімсот дев’яносто першого року дріб тридцятого».
Сашка жалував, що не знав німецького. Він хотів запитати в полоненого, як у них «з годівлею, і скільки сигарет у день одержують, і чому перебоїв з мінами немає… Про своє життя – буття Сашка, зрозуміло, розповідати б не став. Похвалятися нема чим. І із жратвой туго, і з боєприпасами… Немає силоньок хлопців ховати, немає… Адже собі, живим, окопчика вирити не в силах».
Кондратьев проводить свого героя через випробування владою, любов’ю й дружбою. Як витримав Сашка ці випробування? Сашкина рота, від якої залишилося 16 чоловік, натикається на німецьку розвідку. Розпачливу хоробрість проявляє Сашка, захопивши без зброї «мови». Ротний наказує Сашке вести німця в штаб. По дорозі він говорить німцеві, що в них полонених не розстрілюють, і обіцяє йому життя, але комбат, не домігшись від німця при допиті ніяких відомостей, наказує його розстріляти. Сашка не підкоряється наказу. Йому не по собі від майже необмеженої влади над іншою людиною, вона зрозумів, який страшної може стати ця влада над життям і смертю
У Сашке розвинене величезне почуття відповідальності за всі, навіть за те, за що відповідати він не міг. Йому соромно перед полоненим за никудышную оборону, за хлопців, яких не поховали: він намагався вести полоненого так, щоб той не бачив наших убитих і не похованих ще бійців. Цією величезною відповідальністю за все, що відбувається навколо, пояснюється й немислиме в армії подія – непокора наказу старший за званням. «…Треба, Сашок. Розумієш, треба», – говорив Сашке ротний перед тим, як наказати що – небудь, ляскав його по плечу, і Сашка розумів – треба, і робив усе, що наказано, як треба. Категоричне «треба» у деякому змісті здатно полегшити людині життя. Треба – і нічого понад: не робити, не думати, не розуміти. Герої В. Кондратьева, особливо Сашка, привабливі тим, що, підкоряючись цьому «треба», думають і діють «понад» потрібний: щось невигубне в них самих змушує їх це робити. Сашка добуває валянки для ротного. Поранений Сашка під вогнем вертається в роту попрощатися із хлопцями й віддати автомат. Сашка веде санітарів до пораненого, не покладаючись на те, що вони самі його розшукаються
Сашка бере в полон німця й відмовляється його розстріляти… Все це «понад треба» немов чує Сашка в самому собі: не стріляй, вертайся, проводь санітарів! Або це говорить совість? «…Не прочитай я «Сашку», мені чогось не вистачало б не в Літературі, а просто в житті. Разом з ним у мене з’явився ще один друг, що полюбився мені людина», – так оцінив значення повести Кондратьева у своєму житті К. Симонов. А як оцінюєте її ви?