«Справжній письменник – те ж, що древній пророк: він бачить ясніше, ніж звичайні люди» (по повісті Булгакова «Собаче серце») – Булгаков Михайло

Повість М. А. Булгакова «Собаче серце» безперечно належить до числа кращих у творчості письменника. Визначальної в повісті «Собаче серце» є сатиричний пафос (до середини 20 – х років М. Булгаков уже виявив себе як талановитий сатирик у розповідях, фейлетонах, повістях «Дьяволиада » і «Фатальні яйця»).

В «Собачому серці» письменник засобами сатири викриває самовдоволення, неуцтво й сліпий догматизм інших представників влади, можливість заможного існування для «трудових» елементів сумнівного походження, їх нахрапистость і відчуття повної вседозволеності. Погляди письменника випадали з русла загальноприйнятих тоді, в 20 – е роки. Однак в остаточному підсумку сатира М. Булгакова через осміяння й заперечення певних суспільних пороків несла в собі твердження неминущих моральних цінностей. Чому М. Булгакову знадобилося вводити в повість метаморфозу, робити пружиною інтриги перетворення собаки в людину? Якщо в Шарикове проявляються якості тільки Клима Чугункина, то чому б авторові було не «воскресити» самого Клима? Але на наших очах «сивий Фауст», зайнятий пошуками засобів для повернення молодості, створює людини не в пробірці, а шляхом перетворення із собаки. Доктор Борменталь – учень і асистент професори, і, як і покладено асистентові, він веде записи, фіксуючи всі етапи експерименту. Перед нами строгий медичний документ, у якому тільки факти. Однак незабаром емоції, що захльостують молодого вченого, почнуть відбиватися в зміні його почерку. У щоденнику з’являються припущення доктора про те, що відбувається. Але, будучи професіоналом, Борменталь молодий і повний оптимізму, у нього немає досвіду й проникливості вчителя

Які ж етапи становлення проходить «нова людина», що була недавно не те що ніким, а собакою? Ще до повного перетворення, 2 січня, істота вилаяло свого творця по матері, до Різдва ж його лексикон поповнився всіма лайками. Перша осмислена реакція людини на зауваження творця – «отлезь, гнида». Доктор Борменталь висуває гіпотезу про те, що «перед нами мозок, що розгорнувся, Кульки», але ми – те знаємо завдяки першій частині повести, що лайки не було в собачому мозку, і приймаємо скептично можливість «розвити Кульки в дуже високу психічну особистість», висловлювану професором Преображенським. До лайки додаються паління (Кулька не любила тютюнового диму); насіннячка; балалайка (і музику Кулька не схвалювала) – причому балалайка в будь – який час доби (свідчення відносини до навколишнім); неохайність і несмак в одязі. Розвиток Шарикова стрімко: Пилип Пилипович втрачає звання божества й перетворюється в «папашу». До цих якостей Шарикова приєднуються певна мораль, точніше, аморальність («На облік візьмуся, а воювати – дуля з маслом»), пияцтво, злодійство. Вінчають цей процес перетворення «з наймилішого пса в мерзоту» донос на професора, а потім і замах на нього життя

Розповідаючи про розвиток Шарикова, автор підкреслює в ньому собачі риси, що залишилися: прихильність до кухні, ненависть до котів, любов до ситого, дозвільного життя. Людина зубами ловить бліх, у розмовах возмущенно гавкає й дзявкає. Але не зовнішні прояви собачої натури тривожать мешканців квартири на Пречистенке. Нахабність, казавшаяся милої й безпечної в псу, робиться нестерпної в людиніі, що своїм хамством тероризує всіх мешканців будинку, аж ніяк не збираючись «учитися й стати хоч скільки – небудь прийнятним членом суспільства». Його мораль інша: він не непман, отже, трудівник і має право на всі блага життя: так Кульок розділяє чарівну для черні ідею «усе поділити». Кульок взяв найгірші, найстрашніші якості й у собаки, і в людини. Експеримент привів до створення монстра, що у своїй низькості й агресивності не зупиниться ні перед підлістю, ні перед зрадництвом, ні перед убивством; який розуміє тільки силу, готовий, як усякий раб, помститися всьому, чому підкорявся, з першою нагодою. Собака повинна залишатися собакою, а людина – людиною

Інший учасник драматичних подій у будинку на Пречистенке – професор Преображенський. Європейський знаменитий учений займається пошуками засобів для омолодження організму людини й уже досяг значних результатів. Професор – представник старої інтелігенції й сповідає старі принципи жизнеустройства. Кожний, на думку Пилипа Пилиповича, у цьому світі повинен займатися своєю справою: у театрі – співати, у лікарні – оперувати, і тоді не буде ніякої розрухи. Він справедливо вважає, що досягти матеріального благополуччя, життєвих благ, положення в суспільстві можна тільки працею, знаннями й уміннями. Не походження робить людини людиною, а користь, що він приносить суспільству. Переконання ж не вбивають у голів супротивника дрюком: «Терором нічого поробити не можна». Професор не приховує ворожості до нових порядків, що перевернули країну нагору дном і приведшим її на грань катастрофи. Він не може прийняти нових правил («усе поділити», «хто був ніким, той стане всім»), що позбавляють щирих трудівників нормальних умов праці й побуту. Але європейське світило все – таки іде на компроміс із новою владою: він повертає їй молодість, а вона забезпечує йому стерпні умови існування й відносну незалежність. Устати у відкриту опозицію до нової влади – втратитися й квартири, і можливості працювати, а може, і життя. Професор зробив свій вибір. Чимсь цей вибір нагадує вибір Кульки. Образ професора даний Булгаковим гранично іронічно. Для того щоб забезпечити себе, Пилип Пилипович, схожий на французького лицаря й короля, змушений обслуговувати покидьків і розпусників, хоча він і говорить докторові Борменталю, що робить це не заради грошей, а з наукових інтересів. Але, думаючи про поліпшення людської породи, професор Преображенський поки лише перетворює розпусних старих і продовжує їм можливість вести розпусне життя

Всевладний професор лише для Кульки. Ученому гарантована безпека, поки він служить владу імущим, поки він потрібний представникам влади, він може собі дозволити відкрито виражати нелюбов до пролетаріату, він захищений від пасквілів і доносів Шарикова й Швондера. Але доля його, як і доля всієї інтелігенції, що намагається проти ціпка боротися словом, вгадана Булгаковим і передвіщена в повісті В’яземської: «Якби ви не були європейським світилом і за вас не заступалися б самим обурливим образом особи, яких, я впевнена, ми ще роз’яснимо, ви варто було б заарештувати». Професора тривожить катастрофа культури, що проявляється в побуті (історія Калабуховского будинку), у праці й провідне до розрухи. На жаль, занадто сучасні зауваження Пилипа Пилиповича про те, що розруха – у головах, що, коли кожний займеться своєю справою, закінчиться «розруха сама собою». Одержавши несподіваний для себе результат експерименту («зміна гіпофіза дає не омолодження, а повне очеловечивание»), Пилип Пилипович пожинає його наслідку. Намагаючись виховати Шарикова словом, він часто виходить із себе від його нечуваного хамства, зривається на лемент (він виглядає безпомічним і комічним – він уже не переконує, а наказує, що викликає ще більший опір вихованця), за що себе ж і дорікає: «Треба все – таки стримувати себе… Ще небагато, він мене вчити стане й буде зовсім прав. У руках не можу тримати себе». Професор не може працювати, нерви його засмикані, і авторська іронія всі частіше переміняється співчуттям

Виявляється, легше провести сложнейшую операцію, чим перевиховати (а не виховати) уже сформувався «людини», коли він не бажає, не почуває внутрішньої потреби жити так, як йому пропонують. І знову мимоволі пригадується доля російської інтелігенції, що підготувала й практично здійснила соціалістичну революцію, але якось заколишньої про те, що має бути не виховати, а перевиховати мільйони людей, пытавшейся відстояти культуру, моральність і життям, що заплатило, за ілюзії, втілені вдействительности.

Одержавши з гіпофіза витяжку полового гормону, професор не припустив, що гормонів у гіпофізі безліч. Недогляд, прорахунок привели до народження Шарикова. І злочин, від якого застерігав ученого доктора Борменталя, все – таки відбулося, всупереч поглядам і переконанням учителі. Кульок, розчищаючи собі місце під сонцем, не зупиняється ні перед доносом, ні перед фізичним усуненням «благодійників». Учені змушені захищати вже не переконання, а своє життя: «Кульок сам запросив свою смерть. Він підняв ліву руку й показав Пилипові Пилиповичу обкусаний, з нестерпним котячим заходом дуля. А потім правою рукою за адресою небезпечного Борменталя з кишені вийняв револьвер». Змушений самозахист, звичайно, трохи зм’якшує в очах автора й читача відповідальність учених за смерть Шарикова, але ми в черговий раз переконуємося, що життя ніяк не укладається в які – небудь теоретичні постулати. Жанр фантастичної повісті дозволив Булгакову благополучно дозволити драматичну ситуацію. Але предостерегающе звучить думка автора про відповідальність ученого за право на експеримент. Будь – який експеримент повинен бути продуманий до кінця, інакше наслідку його можуть привести ккатастрофе.