ВЕЛИКИЙ І ЧАРІВНИЙ СВІТ ДИТИНСТВА В «ЗАЧАРОВАНІЙ ДЕСНІ» О. ДОВЖЕНКА

1.       Чарівний світ дитинства.

2.       Уся родина — торжество творчості.

3.       Ніколи не повернутися в дитинство.

Варіант 2

1.       Десна — чиста ріка дитинства.

2.       Тепло родинного вогнища.

3.       Омріяний світ.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

«Мабуть би, зустріч із живим Мікеланджело не справила враження більшого, ніж те, що зосталося після зустрічі з ним, автором «Землі» й «Арсеналу». Великість. Крилатість. Могуття духу».

                                                            О. Гончар

«З коромислами на тигрів — деталь, що так і проситься в кінокадр, гумором і колоритністю передаючи предмет постійного Довженкового захоплення: міцний і цільний народний характер».

О. Гончар

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

«До чого ж гарно і весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати».

«У нас був дід дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов».

«Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною».

«Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час».

«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у матір Божу і святих — Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, повсякденні свої інтереси вважали по скромності недостойними божественного втручання».

«Вона [баба] була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі. їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».

«А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати Божа не побачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат і той дивився з-під смородини на бабу з переляком».

«Хто й коли збудував нашу хату, які майстри — невідомо. Здавалось нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, — вікна повростали в землю і не було замків. У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись — можна? Милості просимо! Мати жалілася на тісноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у віконце, так видно й соняшник, і груші, й небо. А на білій стіні під богами, аж до мисника, висіло багато гарних картин — Почаївська лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря поблизу города Сухума на Кавказі. Над лаврами трималися в повітрі божі матері з рушниками і білі ангели, як гусаки, крилаті».

«В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма, а тут ще й фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч й думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися на пекло внизу картини. Тут уже всі мали свої місця».

«Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона довго не давала бабі їсти. А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок проти матері, та й поставила їх перед богом сторч догори. А од цього вже ніяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її став часто по ночах душити домовик. Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав, кажуть, ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух».

«Заграй, музика, заспівайте, ангели в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови».

«Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала».

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

«Зачарована Десна» — автобіографічна кіноповість. Написав її О. Довженко, щоб «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Літературознавець М. Наєнко сказав про О. Довженка так: «Він — як самоцвіт: скільки не обертай його, а в ньому починають світитися все нові і нові грані».

Сосниця — провінційне містечко на березі красуні Десни, на Чернігівщині. Побілені хати, зарослі травою вулиці. В одному з провулків стояла під грушею хата — стара, присадкувата. Це — давнє гніздо Довжєнківського роду — хліборобів, рибалок, чумаків, косарів. Предки Довженка були козаками і в середині XVII ст. прибули до Сосниці з Полтавщини. Ціла вулиця називалася Довженковою. Сашко, який народився у серпні 1894 р., був сьомою дитиною у хліборобській родині, у якій діти помирали одне за одним. «Дітей мали багато, чотирнадцять, перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не досягли працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував, у моїй уяві плач і похорон».

ПРИКЛАД ТВОРУ

Твір «Зачарована Десна» став справжнім гімном сина українського народу О. Довженка, проспіваним на честь цього народу. У ньому митець відбив усю свою любов до рідної землі, захоплення народними талантами, творчими душами, усе життя яких пройшло в тяжкій праці та стражданні, бо ж недарма О. Довженко говорить: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм».

Краса природи, дивовижної ріки — «зачарованої Десни» —змушують людину бачити світ чарівним, відкриває дитині дивовижу «перших радощів», «і вболівання, і чари перших захоплень дитячих». У кожній рослині, у кожній тварині, у кожній хмаринці маленький Сашко бачить щось чудове, здається йому, що розмовляють і коні, і вірний собака Пірат, і взагалі усі навкруги: «Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Озираючись у минуле з висоти прожитих років, з далечини пройдених доріг, згадує Олександр, колишній безтурботний Сашко, «незабутні чари дитинства»: «Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму».

Але для Сашка світ «зачарованої Десни» — це його світ, у якому серед незгод, серед нещасливого життя, яке вбивало найкращі почуття своєю буденністю, злиднями невилазними, залишилася любов, потяг до живої природи.

З великою любов’ю й теплом пише О. Довженко про свого діда Семена, чумака, що навіть «пахнув ...теплою землею і трохи млином», причому образ діда одивнюється, бо для малого «дід був... дуже схожий на Бога». За що дід не візьметься, усе виходить у нього найкраще: «Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо», він був чудовим оповідачем, він чарував дітлахів своїми казками та оповідками, бо сам був ніби казковий герой, який вийшов з сивої давнини, щоб змінити цей сірий, буденний світ, щоб його покращити, зігріваючи теплом свого серця, любов’ю до всього живого.

І батько теж став для дитини ніби казковим богатирем: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив». Був батько Сашка «з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів», був незламною, твердою, але гуманною людиною. Сум глибоко засів у його очах, адже висіли на ньому «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи».

Дядько Сашка, Самійло, мав особливий талант, «він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар...».

Усі вони, дід і бабуся, батько і мати, усі знайомі й родичі, задавлені вічними нестатками, важкою роботою, смертю дітей, усе одно залишалися прекрасними й творчими людьми, відкритими для добра й справедливості. І саме тому виховали малого Сашка справжнім поетом, митцем слова, особистістю, що була талановита в усьому, за що б тільки не бралася... Так само, як і його родина.

«Так, ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї». І це залишилося назавжди в серцях їхніх дітей.