ВОЄННЕ ДИТИНСТВО В ПОВІСТІ «КЛИМКО» Г. ТЮТЮННИКА

1.    Твори Г. Тютюнника про дітей.

2.    Малі герої великих подій.

3.    Головне — бути людиною.

Варіант 2

1.    Війна й дитина.

2.    Найцінніша риса людини.

3.    Грудочка солі — світ любові.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Десь тут ішли солдати

 в літню пекучу днину...

Десь не діждала мати

з бою додому сина...

В’яне холодна рута,

паморозь вкрила скроні...

Горя повік не забути,

сльози навік солоні...

Ліки які шукати,

рану її зцілити...

Станьте поруч солдаток,

чесні солдатські діти!

Володимир Підпалий

Грались патронами. Грались гранатами. Грались затворами.

Грались снарядами й бомбами. Грались кинджалом і тесаком.

Гралися толом і мінами. Грались червоними зорями.

Грались війною і миром так, наче злом, наче грались добром.

Є. Гуцало

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

«Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, — без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою».

«Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».

«Це була найбільша радість Климкова — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, — гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав «посередньо».

«На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав. Червоно, підпливаючи рожевим надвечірнім мороком, заходило сонце. А вітер обтіпував з молодих топольок прижовкле листя і розкидав поміж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам’ятників або летіло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавілу по-осінньому павутину.

На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білими молоточками».

«Розворушив палицею багаття — з нього викотилося дві чорні, як вугілля, картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла од серединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навіть, що в нього є сіль. І тоді йому так схотілося їсти, що сльози самі виступили на очах. Він повитрушував з кутиків у кишенях діжурки крихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом’яну потеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із’їв учора зранку і відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одному ліску над шляхом трапився йому в гущавині рясний кущ глоду. Климко обірвав його до останньої ягоди і їв доти, аж доки не занудило».

«Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепіти, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш».

«Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла».

«Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі: Зульфат — що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна — що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко — усміхнений, мовчазний і синьоокий. Але його немає...»

«Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.

Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.

А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...»

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

Художня деталь — це виразна деталь твору, яка несе значне смислове, ідейне та емоційне навантаження і характеризується підвищеною асоціативністю.

Як правило, до художньої деталі відносять дрібниці побуту, пейзажу, портрета, інтер’єру, конкретної ситуації, а також жесту, суб’єктивної реакції, дії та мовлення, коли вона (деталь) стає предметом відтворення. Художня деталь у всіх своїх проявах є самостійним виразним засобом, що суттєво підвищує місткість та глибину тексту. Естетична природа художньої деталі містить у собі природне протиріччя між окремим положенням її в системі численних елементів і компонентів твору та прагненням сказати більше, ніж вона — як реалія — містить у собі.

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.

Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий — укладається у двотомник, що з’явився 1984 р. Це новели, оповідання, кілька повістей.

Нешироке також і тематичне коло його творів.

Ще молодим письменник зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина — існуюче, друга — бажане. Це єдине джерело творчої енергії».

ПРИКЛАД ТВОРУ

Григір Тютюнник відомий в українській літературі як майстер художньої деталі, майстер малої прози. Він багато писав для дітей і підлітків, намагаючись у своїх творах відобразити прагнення дитини до любові й справедливості, відтворити процеси формування дитячих характерів у непростих життєвих обставинах. Не є винятком і прекрасна повість автора «Климко», яка переносить юного читача у такі вже далекі й практично невідомі нам часи фашистської окупації України.

Читач знайомиться із головним героєм повісті, хлопчиком Клим- ком, коли той уже перебуває у своїй небезпечній подорожі, а вже пізніше ми дізнаємося про те, що змусило його рушити так далеко від дому. Хлопчикові випало пережити, незважаючи на його малий вік, досить багато, бо спочатку він втратив дядька, потім рідну домівку, бо коли почалася війна, усе навколо було розруйнованим. І тоді «дві ночі Климко спав на.голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш», і якби не друг Зульфат, зовсім самотньо було б хлопцеві.

Одним із ключових епізодів повісті є зустріч хлопчиків із їхньою вчителькою на базарі, коли вони побачили її зовсім беззахисною з маленькою дитиною на руках і захотіли допомогти, підтримати. Зовсім як дорослі, ці підлітки взяли на себе відповідальність і за Наталю Миколаївну, й за її маленьку донечку. От ця доросла турбота й змусила Климка вирушити в далеку путь за сіллю, котра на той час стала великою коштовністю й дала б їм можливість не померти з голоду.

Климко подолав усі труднощі шляху, бо йому допомагали добрі люди, підтримували його у хворобі й голоді, адже це дуже важливо у скрутні часи — підтримувати один одного. Милосердя — це вміння людей співчувати один одному, це те, чого потребує кожна людина у скруті, те, чого так не вистачає в наш час. І Г. Тютюнник показує нам, що на це глибоке й сильне почуття були здатні діти, котрі добре знали, що таке горе, смерть, страждання, голод.

Найстрашнішою деталлю, за допомогою якої автор викликає в читача сильне співпереживання, є цівочка солі, що витікає з пробитого кулею мішка, коли підстрелений Климко лежить на холодній землі, не дійшовши до своїх друзів усього кілька кроків. Ця деталь дуже промовиста й сильна, яскрава й трагічна, як трагічним було й життя головного героя твору.

Повість Г. Тютюнника «Климко» — це твір про життя й смерть, любов і співчуття, співпереживання, ненависть і жорстокість... Це твір про саме життя, головними героями якого виявилися не готові до багатьох обставин діти, діти, що витримали страшні випробування й вийшли із них з честю.