«ЕНЕЇДА» І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО - ЕНЦИКЛОПЕДІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

1.       Традиція бурлеску та травестії у світовій літературі.

2.       «Енеїда» І. Котляревського — винятковий твір в українській літературі:

а)        відображення народних сміхових традицій у творі;

б)        пародія, бурлеск та травестія у творі;

в)        звичаї українців, передані через розповіді про військо Енея.

3.       Енциклопедія національного життя — наш погляд у минуле.

Варіант 2

1.       Значення творчості І. Котляревського для розвитку української літератури.

2.       «Енеїда» як енциклопедія національного життя:

а)        одяг, їжа та питво українців у художніх деталях твору;

б)        звичаї українського народу у творі;

в)        риси національного характеру.

3.       Твір І. Котляревського — перлина нашої літератури.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочане, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!

              І.Котляревський

Хмари над лісом пливуть в далину,

Вітер свистить свою пісню сумну.

Чую в тій бучі забуті слова,

Часу далекого мла вікова.

В річці над лісом тим плесо чорніє.

М. Семенко

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

Я — кошовий Еней, троянець —

Скитаюсь по миру, мов ланець.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

... моторний,

ласкавий, гарний і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

Еней один не роздягався,

Еней один за всіх не спав;

Він думав, мислив, умудрявся...

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.

Найоригінальніший варіант травестії, що став подією не лише українського письменства, була «Енеїда» І. Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище.

Пародія (грецьк. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) — один із жанрів фольклору та художньої літератури, власне гумористичний чи сатиричний твір, у якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам.

Бурлеск (італ. burlesque від bиrlа — жарт) — вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. В Україні бурлеск найповніше розкрився в героїчній поемі І. Котляревського «Енеїда» (1798-1809; повне видання — 1842 р.)

ПРИКЛАД ТВОРУ

І. Котляревський був першим представником нової української літератури, світської за своїм характером. І його твір «Енеїда» став фактично першою ластівкою новонародженої світської за своїм характером і близької за своєю стилістикою до народної творчості літератури.

Джерелами й натхненниками «Енеїди» були твори Г. Сковороди, бурлескна й сатирична творчість барокових митців, зокрема мандрівних дяків вісімнадцятого століття. Так, у своїх різдвяних і великодніх віршах мандрівні студенти показують сатирично-розважальні сценки, дуже близькі до сцен з «Енеїди». Ще одним джерелом твору І. Котляревського став однойменний твір Вергілія. Але у давньоримського автора український письменник запозичує тільки сюжет, натомість насичуючи твір картинами народного українського життя, змальовуючи постаті козаків, українізуючи навіть образи богів.

І. Котляревський оригінально опрацьовує класичний літературний сюжет, скорочуючи деякі сцени, а деякі, навпаки, розширюючи, надаючи їм суто національного колориту. Так, по-своєму описує він рай і пекло, сцену зустрічі троянців з Дідоною, надає їм виразного фольклорного духу. Зокрема, нібито розповідаючи про Енея, письменник називає ряд реальних міст і сіл Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища. У тканину твору вводяться повсякчас сцени життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Це й прийоми гостей, полювання, приготування до війни, так звані «субітки». До речі, це такі описи, що зрештою читач забуває про першооснову історії. Та й автор сам це визнає;

Я, може, що-небудь прибавлю,

Переміню і що оставлю,

Писну — як од старих чував...

Античну фабулу врешті-решт зовсім відтісняє колорит українського побуту, і тому твір набуває зовсім оригінального характеру. Життя у творах І. Котляревського є поліфонічним і різнобарвним, цілісним і неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюються з позицій суто народного естетизму. У різноманітних сценах він передає неоднозначні стосунки між людьми, відображає дію соціальних інститутів.

Розповідаючи про подорожі троянців, письменник ніби ненавмисне обмовляється й починає описувати людей і події в суто народному українському дусі. То боги у нього одягнені в українські строї:

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку...

То той же таки Зевс поводить себе, ніби якийсь український хуторянин:

Зевес тоді кружляв сивуху

І оселедцем заїдав...

Час від часу троянці називають себе «народом хрещеним», як називали себе зазвичай християни слов’янського походження, ніби підкреслюючи свою конфесійну церковну приналежність. Це також дозволяє впізнати в удаваних троянцях справжніх українців, оскільки троянці не могли бути християнами.

У сцені частування в гостях у Дідони Котляревський також ніби випадково перераховує величезну кількість різноманітних українських страв, ніби знайомлячи читача із цією галуззю народного побуту:

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик,

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калканку...

Називає письменник також і народні інструменти, на яких начебто грають троянці: «бандура горлиці бриньчала», «сопілка зуба затинала», «дудка грала по балках», «на скрипці грали».

Час від часу ніби випадково згадуються в поемі українські імена. Так, Еней «пішов із Ґандзею в танець». Дідону в той час називають «молодухою», як українську одружену жінку, а її помічниць — «дівчатами». Та й саме поводження троянців скоріше відповідає поводженню українських козаків, вільних і незалежних за способом життя, відчайдушних і легковажних. Під час сну, вони, наприклад, хто «на піч забрався спати», хто «зарився в просто, там і ліг», а хто «схотів, побрів до хати», а «хто в хлівець», а хто «під стіг».

Коли читаєш такі описи, то уявляєш зовсім не острів таємничої Дідони, а звичайне українське село із чепурними хатками й стіжками, мальвами біля вікон і вишневими садками. Та й сам письменник повсякчас у багатьох деталях виразно натякає на те, що йдеться якраз про побут України, про її звичаї і спосіб життя.

Поема «Енеїда» І. Котляревського, таким чином, являє собою величезну енциклопедію українського народного життя, побуту XIX століття, оскільки письменник добре знав його й відтворює в багатьох деталях і тонких промовистих рисах. Він доносить до нас дух минувшини, голос наших далеких предків, красивих і мистецьки вигадливих у кожній побутовій дрібниці свого життя.