«Червоне - то любов, а чорне - то журба» (інтимна лірика Д. Павличка)
Два кольори в людській долі: червоний — любов і чорний — журба. Чергуються вони в житті, як день і ніч, як сонце і місяць, як світло і темрява. Інколи перемагає колір любові — ясніше світить вранішня зірниця, веселкою виграє небо, швидше стукає серце. А коли владарює чорний колір — тьмяніє день, насуплюються хмари, замовкають уста. У долі кожної людини ці два кольори сплелися, як «мамине життя». І часом важко визначити, який колір переважає.
Як у житті, так і в поезії Дмитра Павличка переплітаються суперечності, контрасти. Рядки про добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьму лягають на папір у вишуканих і точних образах. На повну силу звучить в його поезії любов до рідного слова, до рідної матері, батька, до України, яка починається з дитинства.
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори — дві тривоги, дві чутливі струни душі, що переплелися в одному візерунку на вишитім рушнику: пам’ять про батьків і турбота за дітей.Поезія Павличка — це згусток великої любові і ще більшої ненависті. Поет любить неньку і ненавидить біду. У вірші «Дві ялинки» він змальовує, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо «треба купити бараболі матері хворій своїй».
Любов до рідної мови народжує ненависть до ворогів, бо в них не вистачило сказати:
Материнської не чути мови —
Ото була б загибель — смерть моя.
Світлі і яскраві тони вплітаються у візерунок поезії, коли Павличко пише про любов, це святе і вічне почуття. Любов несе не тільки радощі, але і муки, страждання. Вона буває болюча, нероздільна, про що поет із сумом говорить:
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохідь,
В явора, що, палений журбою, —
Один між буками стоїть.
Про високі почуття любові читаємо в поезії «Коли ми йшли удвох з тобою...», у збірці «Таємниця твого обличчя». У пориві кохання поет ніби зливається із красою природи:
Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ясною голубизною,
Ласкою ляготу, листки на кленах
Білою стежкою в травах зелених.
Та чорною ниткою снується зрада, про яку йдеться в поезії «Чого ти мною так гордуєш». Червоне, чорне, журба, радість... Навіть на маминому рушнику, вишитому з великою любов’ю, пробивається чорний колір розлуки.
Куди б не доводилося йти, де б не закинула доля поета, він завжди з собою мав «згорточок старого полотна», на якому воєдино переплелись:
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
І не від’єднати ніколи чорного від червоного. Якщо є зустріч — буде розлука, якщо є радість — буде печаль, якщо є перший крок — буде й останній. Не треба просити Бога забрати чорні кольори з життєвої дороги, треба просити сили і терпіння, щоб знести те, що вишите на рушнику долі.
