Мої роздуми над поезіями Т.Г. Шевченка
Тарас Шевченко мав надзвичайно великий талант. Талант любити Україну. Як ніхто до нього. Як ніхто після нього. Україна для Шевченка — це велика болюча рана, велика руїна. Це доля людей «і мертвих, і живих, і ненароджених».
Гостре вістря пера і серця Тараса Шевченка спрямоване до сучасників і нащадків — земляків «в Україні і не в Україні». Він не може змиритися з тими земляками, що
...Кайданами міняються,
Правдою торгують.
А добра і щастя шукають не в своїй хаті, не на рідній землі, а за кордоном, у тому чужому краю, де немає Дніпра, немає нашого слова.
І що ж тоді буде на Україні?
А буде лихо. Відцурається, відчужиниться брат брата. На рідну землю прийде чужа слава, чужа воля, чужа культура. Україну зрадять її власні діти! А хіба не найстрашнішою зрадою для матері є зрада дітей? Адже це саме коріння роду підрубано! Це кінець роду! Сиротою стане Україна з такими дітьми. Сліпою калікою-недорікою віку буде доживати.Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Гнівно звучить пересторога великого Кобзаря, тривожно б’є дзвонами в пам’ять і сумління наше.
А як до глибини душі вражає поема «Наймичка»! Ця поема — притча про материнську любов, здатну світити за будь-яких обставин, це притча про нечуваний героїзм материнського самозречення. І обожнює Тарас Шевченко матір-страдницю. Хоче бачити її щасливою. І на вільній землі...
Тарас Шевченко сам виріс без матері. І для нього мати — це святиня, яка підноситься над світом зла, неправди, жорстокості.
Поезії Кобзаря для нас — це вічний дух непокори, правди і любові на нашій землі.
