Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України
Україна. Вона боліла Тарасу Шевченку ще з самого дитинства. Боліла все життя. Україна для нього — це край неволі, де зґвалтована любов, змарнована краса, розлите горе і неправедні закони. Пекучий біль за Україну-небогу, за просту людину-трудівника пронизує його поезії-стогони, поезії-заклики, поезії-пророцтва. Адже на його землі живуть не вільні українці, а раби без імені: затуркані і неписьменні.
Мрії поета про щасливе майбутнє рідної землі зародилися і виросли з лиха України. Шевченка найбільше вражає те, що на його землі владарюють пани-перевертні, які допомагають «москалеві господарювати, руйнувати, батожити та катувати Батьківщину-матір». Великий Кобзар виношує в своїй душі ідеал майбутньої України. України вільної, незалежної.
Образ вітчизни-матері уявляється йому як образ вільної, щасливої землі, на якій не буде ворога-супостата, не буде зрадника і ката, «а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Картини щасливого майбутнього подає Шевченко в поезії «Сон». Мати-кріпачка, виснажена важкою працею на панщині, нагодувавши своє дитя, втомлено задрімала. І сниться їй сон. Її син Іван уже дорослий. Він і щасливий, і багатий. Уже на волі, працює не на пана, а на себе. Та, на жаль, щасливе життя тільки в короткочасному сні. Про таке щасливе життя, про вільну працю кріпаки можуть тільки мріяти.
Яскраву картину прийдешнього поет змальовує у вірші «Ісая. Глава 35». Щасливе майбутнє постане тоді, коли «святая на землю правда прилетить». Це буде нове суспільство. Не буде там місця катам-паничам, щаслива година настане для тих працьовитих рук, що недавно були в кайданах. Настане весна в житті суспільства, настане оновлення і в природі. Гаї оживуть. Защебече весело птаство, «незрячі прозрять...». А колишні раби будуть веселі, будуть раді, що для них простеляться нові шляхи, світлі дороги щастя, добра і волі. Шевченкове пророче серце віщує: колись люди позбудуться рабства і зійдуться до гурту на тиху розмову.
Великий Кобзар прославляє «роботящі уми», трудящі руки, яким буде належати майбутнє України. Вони, тобто люди щасливого прийдешнього, будуть орати, сіяти і «посіяне жать». Жати своє, жати собі, а не кріпоснику-гнобителю.
Поет прагне бачити українські села веселими, квітучими, коли на вільних полях працюватиме не наймит, а добропорядний господар, чесний трудівник. Що є радісніше за красу вільного життя, вільної хліборобської праці? А звідси - і весела Україна-мати, і щаслива сім’я, і родинна злагода. Яка прекрасна простота постає із рядків:Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть...
Вільна людина велична і проста. Поет глибоко вірить у розквіт і щастя чесного трудівника, вірить у добру славу України, вірить у нову, вільну сім’ю на оновленій землі. А сила землі-неньки, її велич і краса в єдності, в братанні народу. Як зворушливо звучить заклик до єднання всіх людей у посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим...»:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Тривожиться серце поета за долю нинішнього і майбутнього поколінь. Шевченко хоче, щоб співвітчизники стали на ноги, стали господарями, а не рабами на чужій ниві, були синами своєї землі.
Понад усе для нашого Кобзаря — вільна Україна. І заспокоїться поетове серце лише тоді, коли проклятий вузол людських страждань буде розрубано, коли віковічні кайдани рабства будуть розбиті і ворожа кров потече у синє море.
Та за краще життя треба боротися. Силою слова. Силою прози.
Так! Тарас Шевченко мав величезний талант. Талант — любити Україну. Нею жити. Ради неї страждати. Як ніхто. Ніде. І ніколи. На весь світ проголосив Шевченко свою мужню сповідь:
Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
