Мої роздуми над прочитаним твором «Зачарована Десна» Олександра Довженка
Бентежить тебе краса рідного неба — отже, красива і душа твоя. Відчуваєш тепло сонця — значить, живеш. І сам здатен дарувати тепло.
Справжній митець починається із закоханості.
Олександр Довженко починався із закоханості в життя. Він любив людей, які його оточували, любив землю, на якій зростав. І любов ця звучить чарівною музикою у повісті «Зачарована Десна». Перечитуючи сторінки твору, пливу берегами далекого часу, який був таким близьким письменникові... Зріднилася з ним і я.
Ця повість глибоко лірична, задушевна, ніби сповідь душі самого автора. І той маленький Сашко, закоханий у річку свого дитинства, вчить нас відчувати красу, неповторність життя. Адже дається воно тільки раз і є найвищою святістю. Красу хлопчик бачить у всьому: і в зачарованій Десні, і в мудрості діда Семена, і навіть у прокльонах прабаби Марусини, яка вражає багатством мови. І слова, що ллються з її вуст, не мають темної сили. То струмує джерело народної творчості. Те солоне й гірке слово — багатющий скарб палкої душі, скарб невмирущий, вічний.
«Добрий дух лугу і риби» дід Семен першим повів Сашка у казкові нетрі старовини. Від нього хлопчик навчався розмовляти з травами й тваринами, навчався бачити в природі живу душу, величну красу. Дід найбільше любив сонце. І воно дало йому силу й довгий вік.
З великою любов’ю змальовує автор свою матір, що «народжена для пісень, проплакала все життя», її душа відчувала красу у праці, її радість квітла у кожному паростку, що пробивався із землі, у дітях, в яких зростали її надії. Мати вірила, що сам святий Юрій заповів їй дарувати людям добро. І віри цієї не втратила, хоча довелося важко трудитися, тримати у своїх жіночих руках всю родину, оплакувати померлих дітей.
Вражає могутністю і красою образ батька, людини з океанською душею: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив!». Не раз у розпачі кляв самого Бога, боліла його неписьменність, на схилі віку старцем стояв на майдані, але все одно залишався прекрасним. Безбарвним, убогим був його одяг, але багатою була душа.«Зачарована Десна» змальовує тривожну правду життя хліборобів, їх високу місію — ростити хліб, народжувати дітей, продовжувати рід людський. Найбільше випало цим людям важкої роботи. Народжені для любові, вони не раз губили свої надії в горілці й чварах. Але Довженко підкреслює, що всі в його родині любили слово. Безперечно, звідси бере початок його могутній талант. Талант життєлюба і сонцепоклонника, який виріс з малого Сашка.
З дитячої наївності й довіри, з чутливості до краси й любові до природи починається справжня людина. Довженко бачить красу і у вбогому хліборобові, і в мозолястих натруджених руках. Картина бою за сіно як танець шаленого гніву, чарівний ритуал, що завершувався завжди щасливо. Письменник говорить про неперервність життя: коли помирає прабаба, народжується дитина. На дереві життя відмирає всохлий листочок, а народжується нова брунька. Сплітаються журба і радість. Таким є життя. У цьому — його неповторність, його краса.
У повній гармонії з природою автор бачить своє щастя: «Гадаю, що під розквітлою яблунею не можна навіть лаятися». Довженко натякає на загрозу духовного зубожіння, екологічного лиха. Щоб цього не сталося, треба вміти бачити зорі у калюжах буденності. Все минуло, розтануло в мареві часу. Але живе нетлінно в уяві Десна, свята і чиста ріка дитинства, заворожена чарами дідової казки, музикою коси, рибальською розмовою. На берегах ріки сонце щедрує на добру долю, теплим промінням гріє душі.
Свята краса землі. Благословенна краса життя. Вічна краса любові.
