Франковими стежками Тернопілля (реферат)

— Чому ж терновий? — усміхнувся неохоче.

— Бо тернова ваша слава.

— А червоні стрічки?

— Це червона кривава стежка, яка йде через ваше тернове життя.

— Золоті ж букви на ній.

— Це вже сліди нашої високожертовної сорокалітньої діяльності.

— А ця китиця білих рож?

— Це китиця ясних хвилин у вашому житті ...

Поглянув швидко й допитливо, тихо, якось болісно сказав:

— І стільки їх не було ...

Михайло Лозинський у спогадах про Івана Франка писав: «... Не тільки не був встелений квітами його життєвий шлях, але не було квітів і в його щоденнім житті. Проста та скромна була обстановка його щоденного життя, така проста і така скромна, що свята дрож проймала при думці про те, якою великою, якою багатою на красу мусить бути та душа, що серед такої обстановки такими скарбами, такими квітами сипала кругом!» (16, 366).

Сьогодні, в час пошуку, в час тривог і надій, йдемо до Івана Франка за словом правди, за іскрою животворного вогню, черпаємо цілющої вологи на рани душ своїх. Іван Франко завжди поруч з нами, наш незмінний сучасник, що мудро і впевнено дивиться у майбутнє.

«Народ шукає в геніях себе». Геній Франка власне тим геній, що живе серед нас, в наших думках і переконаннях, допомагає нашому народові осмислювати свої історичні кроки, на кожному етапі економічного й культурного розвитку ставить перед нами нові вимоги. За словами Дмитра Павличка, «народжений з болінь українською народу, ... Франко сам став ідейною й художньою потугою, яка впливає на життя нових часів» (11, 2).

Вінок шани Каменяреві від нас, нащадків, синів і дочок Тернопільщини, що черпаємо наснагу зі святих Франкових джерел, заквітчаний перлинами творчості поетів і письменників, ґрунтовними науковими дослідженнями, нев’янучим цвітом шани народної.

Дорога окремого поета до Франка — це невтомна праця, пізнання життя, сконденсованого в його слові. А слово те повноцінне, многобарвне й багатогранне, це дійсність у складнощах усіх її вимірів. Тому таке пізнання вимагає вдумливого і серйозного до нього підходу, особливо коли йдеться про ліричний портрет — художній образ, створений засобами поетичного слова. На сьогодні поетична Франкіана — це розлогий і щедрий материк, на який зі сповіддю до великого Каменяра приходять усе нові покоління поетів. Кожен з них творить «свого» Франка — такого, який йому відкривається, якого він осягнув.

Стежка народної пам’яті — це і те зриме, земне місце, яким йдемо до нього щодня, мереживо шляхів, що їх сходив невтомний Каменяр нашою землею. З пошани до цих маленьких святинь бере початок любов до рідного краю. Зглибивши Всесвіт у Франковому слові, повертаємось додому, до пізнання самих себе. Пройдемо ще раз Каменяревими стежками по тернопільській землі ...

Протягом усього творчого життя Франко підтримував найтісніші зв’язки з трудовим народом західноукраїнських земель, що були на той час у складі Австро-Угорської імперії, особливо різноманітні творчі контакти мав з Тернопільщиною.

Ще учнем Дрогобицької гімназії читає «Народні звичаї над Збручем» Гальки та «Русалку Дністрову», знайомиться з побутом, звичаями, народними піснями краю. Будучи активним громадським діячем, неодноразово приїжджав у села та міста нашої області. Тут і досліджував історію багатьох сіл, життєпис окремих осіб, організовував мандрівку молоді по Поділлі, відвідував друзів та знайомих, виступав на перевиборних вічах як кандидат у депутати австрійського парламенту, як популяризатор власних художніх творів.

У Тернополі Іван Франко вперше побував у лютому 1883 року, прямуючи до села Вікна Скалатського повіту. Під поезією «Vivere memento!», яка завершує поетичний цикл «Веснянки», стоїть дата: «Тернопіль, 14.Х. 1883». В одному з творів циклу сатиричних мініатюр «Сучасна літопись», датованому 19 червня 1884 року, письменник гостро засуджує жорстоке придушення австрійськими властями «тернопільського бунту», стає на захист заарештованих. Сміливим протестом проти розправи над жителями Копичинців стала опублікована у варшавській газеті «Рravda» 24 травня 1884 року стаття Франка «Бунти в Тернополі і Копичинцях».

У серпні 1885 року Іван Франко, композитор О. Нижанківський, художники К. Устиянович, Ю. Панькевич, М. Івасюк, співак Є. Гушалевич взяли участь у мандрівці львівських студентів за маршрутом Тернопіль — Теребовля з метою ближче пізнати життя і звичаї галицького Поділля, нести в народ знання рідної історії та культури. Першого серпня культурна громадськість Тернополя вітала гостей на вокзалі міста. Іван Франко зупинився в будинку адвоката І. Зарицького на Зарудці. «Українська бесіда» організувала обговорення культурних традицій подільського краю та перспектив. Юліан Панькевич у спогадах згадує промову І. Франка в «Бесіді». Провідна думка його виступу була такою: «Коли тобі судиться посеред чужого народу проживати, працюй щиро для його поступу, а цим прислужишся не лише дотичному народові, але і своєму рідному, а тим самим і всьому людству» (16, 42). Через таємний нагляд за Франком тодішня преса замовчувала факт перебування письменника в місті. Львів’яни оглянули місто, старовинний замок, будинок бурси та інші історико-архітектурні пам’ятки. Літературно-музичний вечір за участю гостей зі Львова і місцевих артистичних сил був заборонений тернопільським староством. Але під тиском громадськості концерт відбувся у галі замковою палацу. Зібралось понад 600 чоловік. Присутній на концерті Іван Франко слухав виступ ансамблю Євгенії Любович, у складі якого були юна Соломія Крушельницька з сестрами Осипою і Оленою, захоплювався чоловічим хором Й. Вітошинського з села Денисова. Мандрівники побували в навколишніх селах.

27 червня — 15 липня 1984 р. Іван Франко як кореспондент газети «Kurjer Lwowski» відвідав українську краєву етнографічну виставку в Тернополі. Звідси надіслав ряд кореспонденцій до Львова. Також цікавився літературним життям Тернопільщини, подільським фольклором.

2 лютого 1897 року в Тернополі відбулося велике селянське віче, на якому з промовою виступив Франко. Тоді ж він натрапив на рукописні спогади одного польського шляхтича від 1845 року про знущання над селянами. Ці спогади письменник використав у поемі «Панські жарти» (посилання на вказаний рукопис подано в «Передмові» до четвертого видання поеми 1911 р).

У травні 1898 року селяни висунули Франка кандидатом на додаткових виборах до австрійського парламенту по виборчому округу Тернопіль—Збараж-Скалат. 16 травня Іван Якович разом з Лесем Мартовичем прибув до Тернополя на передвиборні збори, де його зустріли Л. Шмигельський та П. Думка. У своєму виступі Франко запевнив: буде він депутатом чи ні — все одно, але й надалі докладатиме всіх сил для захисту прав рідного народу.

У травні 1902 р. Франко, зацікавлений селянськими страйками, що спалахнули на Поділлі, та у зв’язку з передвиборною агітацією знову побував у Тернополі. Зустрічався і з тернопільськими гімназистами. Згадує Михайло Яцків: «Франко дуже уважно ставився до молоді. Він завжди тримав пальці на пульсі її прагнень». Євген Олесницький — учень Тернопільської гімназії, а згодом — студент Львівського університету, писав: «На Галицькій Русі не було чоловіка, що мав би такий вплив на сучасну молодь, який мав свого часу Іван Франко ... Знайомість з Франком вводила нас, молодих, зовсім в інший світ, його незвичайна на тодішній вік начитаність, його бистрий погляд на речі і строга, але дотепна критика сучасних відносин імпонували молоді і єднали її біля нього». (16,62). Серед викладачів та студентів Тернопільської гімназії, що діяла до 1844 року, — Й. Застирецький, який надсилав подання на Івана Франка до Нобелівського комітету, Г. Величко, товариш Івана Франка студентських літ, професор Я. Ярема, який був одним із численних рецензентів «Мойсея», фінансово допомагав поетові у скруті, організував виступ Івана Франка у залі міщанського братства із безсмертною поемою.

5 квітня 1905 року Іван Франко виступив на селянському зібранні у Тернополі з рефератом у справі народної освіти. Іван Якович підкреслив потребу створення народних університетів та поширення курсів народної просвіти, висловив побажання, щоб усюди по містах засновувались публічні бібліотеки, з яких найбідніші верстви населення могли б одержувати книжки.

У грудні 1911 року громадськість Тернополя вітала Івана Франка на площі біля залізничного вокзалу. Разом із сином Андрієм він приїхав читати поему «Мойсей». Хворого, паразілованого письменника учні гімназії на руках пронесли через площу до підводи. 17 грудня на запрошення учительської громади Іван Франко читав «Мойсея». І, мабуть, не один тернополянин побачив письменника таким, яким постав він перед дочкою Ганною під час читання поеми у Чернівцях 1913 року: «Заслухавшись, я бачила перед собою могучу горду постать українського Мойсея, що боровся і страждав за високу ідею: вивести свій народ з неволі. І, як Мойсей, прибитий горем, знесилений боротьбою з самим собою, змучений сумнівами, знав, що не йому вступити в обітовану землю, але ж грядущим поколінням це суджено, вони здобудуть те, на що він їх наштохнув, підуть вони в мандрівку століть з його духа печаттю». (16, 332). Зворушений зал громом оплесків, вигуками «Слава великому Каменяреві!», «Слава українському Мойсееві!» зустрів пророчі слова поета про прийдешній час, коли Україна засяє в колі вільних народів, пробудиться зі сну до нового життя. Цей епізод відобразив у 1956 році художник І. Богиня у картині «Іван Франко читає поему «Мойсей», що зберігається в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.

Коли закінчився тиждень ювілейного вшанування Франка у Львові, були організовані під керівництвом товариства «Бандурист» ювілейні концерти в Тернополі, Підволочиську, Скалаті, Теребовлі, Бережанах.

Тернопіль та його околиці Іван Франко не раз згадує у своїх творах «Вільгельм Тель», «На дні», «Місія», «Між добрими людьми».

Сьогодні терноноляни шанують пам'ять великого Каменяра. Про перебування Франка у місті свідчать меморіальні дошки, погруддя, його іменем названа Українська гімназія. В обласному краєзнавчому музеї є досить багата експозиція. Тут зберігаються перші видання творів поета, частина з них — із особистої бібліотеки Леся Курбаса, афіша першої вистави «Украденого щастя», показаної в Тернополі львівським театром товариства «Руська бесіда» 1893 року.

З діяльністю Івана Франка пов’язані також інші міста і села Тернопільщини, де він у різний час побував.

У серпні 1885 року І. Франко, що брав участь у мандрівці львівських студентів, відвідав у селі Прошова Тернопільського району громадського діяча Осина Варапучинського.

Під час цієї ж мандрівки Франко побував у Микулинцях, де мав читати доповідь «Як почалась і як скінчилась панщина на Галицькій Русі». Виступ заборонила поліція. Епізод приїзду письменника відобразив місцевий художник М. Гончарук у картині «Іван Франко в Микулинцях». У Теребовлі учасники подорожі оглянули місто, ратушу, окремі архітектурні споруди, старовинний замок.

Влітку 1895 року Франко з сім’єю відпочивав у селі Циганах (тепер Рудка Борщівського району) на запрюшення родича письменника А. Чайковського — Омеляна Глібовицького.

Не раз гостював Іван Франко в селі Чернихівці Збаразького району в приятеля Антона Грицуняка, палкого борця за народні права. З вуст про графа записав кілька сатиричних оповідань: «Притча про графа Баденього», «Розбійник і піп». Щирим робітником при будові кращої будущини називає Франко Грицуняка у пам’ятному некролозі.

Бував Франко у багатьох населених пунктах тодішнього Збаразького повіту та в місті Збаражі. 26 грудня 1895 року на площі Збаража відбулося велелюдне передвиборне віче за участю Франка та місцевих діячів радикального руху А. Шмигельського, Л. Грицуняка, Я. Остапчука. Тут Іван Франко зробив доповідь про причини еміграції західноукраїнських селян. Порушив питання виборчої реформи, народної освіти, вимагаючи її докорінної реформи. Вдруге виступив на цій площі в 1897 році на передвиборчому вічі. З цієї нагоди у Збаражі навпроти СШ № 2 встановлено меморіальну дошку. Збаражчина стала для Франка місцем, де він почав реалізувати свою політичну і соціальну програми. Широко відомий факт співавторства Антіна Грицуняка в створенні оповідання «Свинська конституція». Йому ж Франко присвятив книгу «Антін Грицуняк, його життя і смерть та спадщина, що по ній залишилась для нас». На згадку про перебування Франка в селі Чернихівцях на стіні місцевого Буднику культури встановлено меморіальну дошку. Під враженням від оглядин руїн Збаразького замку у червні 1897 Іван Якович написав працю «Збаразька експедиція», в якій змальовано відвагу, мужність і героїзм козаків під час штурму замку в 1649 році. Висунутий кандидатом від збаражчан на додаткових виборах до галицького сейму у травні 1898 року, Франко виступав перед селянами у Збаражі і навколишніх селах — Тарасівці, Розношинцях, Нижчих Луб’янках, Базаринцях, Чорному Лісі, Залужжі. У 1902 році гостював у посла до віденського парламенту Дмитра Остапчука, зупинявся в Добромірці. П’ятнадцять творів письменника мають зв’язок із Збаражчиною. Оксана Дутка пише: «На Залужжі росте ясен Франка, нам покажуть хату, в якій був поет, кладку через Гнізну, якою йшов Франко на Мале Залужжя, коли його переслідували жандарми. Жителі Збаража збирали гроші на лікування поета, брали участь у святкуванні його 25-ти і 40-річного ювілеїв. Навіть на похорон, незважаючи на воєнні дії, відрядили делегацію. Збаражани збирали гроші на спорудження пам’ятника Каменяреві на Личаківському цвинтарі» (6, 65). Ім’ям Франка названо Центральний майдан міста, одна вулиця, школа № 2. У 1992 році споруджено пам’ятник Франкові у Збаражі.

У Підволочиську письменник перебував у 1883, 1897, 1898, 1913 роках. Зупинявся Франко у містечку у 1883—1884 рр., коли збирався в село Вікно. Перекладена в Підволочиську поезія Г. Гейне «Похорони» датована 14 жовтня 1883 року. Перебування у 1897, 1898 роках пов’язане з передвиборною агітацією. У травні 1898 р. Франко приїжджав у Підволочиськ з Лесем Мартовичем. Тут написано поезії «Журавлі» та «Беркут». Найчастіше письменник зупинявся у Миколи Черкаса, що мешкав у селі Супранівка. У 1991 році тут відкрито кімнату-музей та погруддя Франка. Олег Хомик присвятив цій події поетичні рядки:

Слово в стінах донині луна

І доноситься через роки ...

І долівка проста, глиняна

Носить відгомін його кроків.

... Пробудилося наше село,

І у дні ці величні, омріяні

Ми згадаємо, як було,

Коли вчив нас Франко надії.

У ці ж роки Каменяр відвідав села Токи, Староміщину, Лозівку, Скорики, Кошляки, Качанівку, Нове Село, Клебанівку, Заднишівку. У Новому Селі біля будинку нотаріуса Михайла Сардинського, в якого зупинявся Франко у 1898 році, споруджено один із найкращих на Тернопільщині пам’ятників Каменяреві. Виступаючи перед селянами Лозівки у 1898, 1902 роках, Франко рішуче радив їм вдатися до страйкової боротьби. У 1913 році Іван Франко читав безсмертну поему «Мойсей» у «Народному домі» в селі Заднишівка. У 1992 році на будинку ТСОУ відкрито меморіальну дошку. На знак вшанування пам’яті Франка його іменем названо одну з вулиць Підволочиська, у 1960 р. на подвір’ї місцевої середньої школи встановлено пам’ятник Каменяреві, згодом перенесений до школи № 2 (з 2002 року — Підволочиська школа-гімназія імені Івана Франка). Перебуваючи у селі Вікно Гусятинського району у 1883—1884 роках, Франко впорядковує архів І. Федоровича. Незважаючи на важку працю та недугу, все ж знаходить час для творчості. У Вікні написано поезії «NN» («Виступаєш ти чемно, порядно ...»), «Молодому другові», «Михайлині Рошкевич». На основі знайдених в архіві документів і матеріалів про економічне становище західноукраїнського селянства у 1810-1848 роках Франко написав наукові праці. Недалеко від села на гребені Медоборів стрімко підносяться скелі, названі в народі Франковими. їм присвячує вірш «Франкові скелі на Поділлі» Григорій Петрук-Попик:

Про скелі ці почуєш див,

Легенд живучих на Поділлі.

На них колись Франко ходив,

І снив, і думав ночі цілі

До вікон хат села Вікна

З них ніч травнева сипле зорі:

Неопалима Купина

В цей час горить на Медоборах ...(12,30).

Бував Франко і в селі Купчинцях Козівського району на мальовничому березі Стрипи. Тут жив відомий селянський поет Павло Думка, з яким Франко підтримував добрі стосунки майже чверть століття. Іван Якович, зацікавившись обдарованим поетом-публіцистом, став його другом і порадником. Павло Думка із вдячністю писав своєму вчителю: «Я Вам дуже вдячний, шо порушилисьте мою пружину, котра марно тліє ...» Франко в журналі «Народ» опублікував статтю «Із поезії Н. Думки», в якій зазначив: «Вірші наших поетів-селян, особливо таких талановитих і щирих, як П. Думка, можуть мати важне значення в нашім народнім розвою». Павло Думка присвятив Каменяреві поезії «Воснянка» і «Гей, хто на світі кращу долю має?», опубліковані в книзі «Привіт доктору Івану Франку». Під час хвороби Франка у 1908 році П. Думка пише у листі: «Дорогий наш батьку і світоче! Прикро і боляче нам було, коли тебе така тяжка слабість навістила, і вороги раділи, що не стане такого великою борця та світоча в нашій запустілій ниві, що ти лишиш нас, сиріт безталанних, для них на поталу...» (5). У своїх околицях П. Думка неодноразово організовував допомогу Іванові Франку та його сім’ї. Ініціатором створення пам’ятника Франку була уродженка Козівського району, письменниця і громадська діячка, педагог. Іванна Блажкевич. Його було встановлено у 1969 році. Іванна Блажкевич (1886—1977) познайомилася з Франком у 1894 році. Спогади її опубліковані у книзі «Іван Франко у спогадах сучасників». До відзначення Франкових свят написала ряд творів, зокрема «Івась-характерник» (1936), у сценічних картинах, присвячених Франкові, бачимо цікаві спроби розбудити дитячу творчу ініціативу, ввести малих читачів у світ нашої літератури, розкрити на основі дитячого досвіду складні й глибокі речі, наприклад, вміння прислухатись до голосу власної душі, пізнати невпинність буяння фантазії, підкреслення природного потягу дитини до справедливості та готовність негайно її захищати. Іванна Блажкевич інсценізувала поему-казку «Лис Микита», постановка якої успішно була здійснена у Львові.

Наприкінці квітня 1883 року Франко гостював у селі Завалові Бережанського району у батька свого приятеля Василя Лукича. Тут зацікавив його старовинний іконостас, якому письменник згодом присвятив мистецтвознавчий нарис «Два образи в церкві Завалівській». У публікації Франко відзначав риси українського ренесансу в манері письма обдарованих художників-іконописців Галичини XVIII ст. У 1894 році на запрошення друга, відомого українського письменника Андрія Чайковського, Франко приїжджає в Бережани. У той час вчений цікавився пам’ятками давньої літератури, розшукував матеріали для дослідження про апокрифи. З цікавістю оглядав ратушу, де колись навчався Маркіян Шашкевич, знайомився із замковим костьолом. Опісля, разом з о. Сильвестром Лепким (відомим як письменник і фольклорист Марко Мурава), вирушили до Краснопущі, де Франко побував у Василівському монастирі. У місцевій бібліотеці письменнику пощастило знайти давній зшиток із знаками язичницької ворожби, чому він дуже зрадів. Андрій Чайковський писав, що у нього з Франком були щирі, дружні взаємини: «Я вважав його за вчителя, звертався до нього за порадами, і він мені ніколи не відмовляв» (16, 114). З теплотою і ніжністю згадує Чайковський спільне повернення з Красногіущів Жуків: «Чудовий був вечір. Мої хлоп’ята позасинали: Богданко у мене на руках, Миколка поклав голову на коліна Франка. Він обкрив його своєю загорткою і приспівував якусь ніжну колисанку ...» (16, 116). На другий день Франко побував у с. Рай, оглянув відому пам’ятку архітектури XVIII ст. «Мисливський палац» із чудовим парком, захоплено гортав рідкісні видання, що зберігались у бібліотеці маєтку Потоцьких. Тісні стосунки були у Франка з родиною Лепких, неодноразово відвідував він село Жуків. Про це оповідає відомий письменник, літературознавець Богдан Лепкий у книгах спогадів «Казка мойого життя» і «Три портрети». Він відзначає розважливість Франка-співрозмовника, невибагливість його у побуті. Лепкий зауважує велику зацікавленість письменника архітектурними пам’ятками села, зокрема дерев’яною церквою та дзвіницею, наводить фрагменти обговорення о. Сильвестром та Франком твору Корнила Устияновича «Мойсей». На думку Франка, автор поверхово змалював цю трагічну' постать, висвітливши зовнішні страждання Мойсея, тоді як найбільш значимою і трагічною є драма внутрішня: «Гарне та неглибоке ... Устиянович пише й малює поверху, нічого з глибин душі і Мойсея не добуває, не розуміє його трагізму» (8, 627). Тоді ж Франко висловив намір написати твір власний. За словами Легшого, цей епізод міг послужитися до написання геніальної поеми Каменяра. З цих спогадів Франко постає перед нами як цікава, багатогранна особистість. Він невтомний трудівник, допитливий дослідник, високоосвічений вчений, талановитий промовець. Досить самозаглиблений і замкнутий, Франко водночас був ніжним і люблячим батьком, мудрим критиком і наставником. Вражає розповідь Лепкого про останню зустріч, на якій Іван Якович скаржився на завантаженість редакторською, коректорською роботою, на нестачу часу писати те, що хотів би: «Невже ж це той самий Франко, що я його бачив на ювілеях? Невже ж це той великий поет, якого портрети висять поруч Шевченка, той гострий полемік, гіркий критик, замкнутий у собі, неприступний чоловік? Невже ж це він?» (8, 647). Звістка про смерть Франка застала Богдана Лепкого у військовому таборі у Вецларі. «...Буцімто ми якусь велику битву програли». Але в серці ще теплилися слова Каменяра, мовлені при останній стрічці, слова хворого й виснаженого, але незламного духом чоловіка: «Ви ще молоді й здорові. Влаштуйте собі життя так, щоб сказали те, що вам на серці лежить і що вам не дає спокою, та ще так, як ви це розумієте і хочете...» (8, 648).

Іван Франко прихильно зустрів появу творів Тимофія Бордуляка — педагога, священика села Великий Ходачків Козівською району, назвавши його оповідання «простими, невишуканими та теплим чуттям огрітими». (18, 219). Франко рецензував твори В’ячеслава Будзиновського, уродженця села Баворів Тернопільського району, зокрема його коментар «Козацькі часи в народній пісні» до збірки історичних пісень і дум 1906 року. Співпрацював він і з Осипом Маковеєм, що деякий час був директором Заліщицької гімназії. Ще за життя Каменяра, у 1914 р., з нагоди святкування 100-річного ювілею Т.Г. Шевченка, за ініціативою письменника О. Маковея в селах Дзвиняч і Касперівці Борщівського району головні вулиці були названі іменами Шевченка і Франка.

Найближчим другом і соратником Івана Франка був наш славетний земляк Володимир Гнатюк — фольклорист, етнограф, літературознавець і громадсько-культурний діяч, який народився в с. Велеснів, тепер Монастириського району. Гнатюк сприяв виданню творів свого побратима, листувався з ним, співпрацював у сфері народознавства, перекладацької діяльності. У спомині «Про ювілей Івана Франка в 1898 році» Володимир Михайлович писав: «Десять найкращих літ життя (1898—1907) віддав він цілковито праці для української літератури й науки, і найліпші його праці й твори постали, власне, в тім часі. Та не тільки він сам працював ... але й подавав ініціативу до праць, притягав інших, керував ними» (16, 255).

«По всіх версіях в нашім краї пролягли Твої шляхи», — писав уродженець Супранівки Підволочиського району Маркіян Луб’янецький. Франко нерозривно зв’язаний із життям народу, був особливо вразливий на людську недолю, умів прислухатися до биття серця народного, жив його думами. «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ!» — сказав він у виступі на 25-річному ювілеї творчої діяльності. Сказав без будь-якого пафосу і вірний був праці для розвитку рідного народу аж до кінця своїх днів. Сьогодні ж ми знаємо, що ім’я Франка, його життєвий і творчий подвиг — то наша національна святиня, без якої немислиме наше державне майбутнє.

Дмитро Павличко у етапі «Франко з нами» наголошує: «Франкова творчість — універсальний пролог нашої доби. Як поему «Мойсей» конкретизує й пояснює вступ до неї, так сутність нової цивілізації, джерела її розвитку й натхнення наповнює новим діяльним змістом слово Каменяра» (11,2). У біографічних осягненнях життя і в пізнаннях духовних — у спробах осмислення його величі, його титанічної праці — постає Франко з поетичних концепцій сучасних літераторів Тернопільщини.

Скрай шляху народів стоїть

Та криниця глибока,

Не заносить її непогідь

Пилюки поволока.

Будуть пити ту воду з жаги

Покоління грядущі,

Будуть люди від неї завжди

Сміливіші і дужчі.

Франкова криниця... Чи не з неї беруть початок витоки невмирущого духу Каменяревого? Символ незглибимості й чистоти, життєдайної наснаги і втомленої спраги пізнання. Незамулена криниця — то збережене духовне джерело, що єднає собою покоління спраглих істини. Поезія Георгія Петрука-Попика «Біля Франкового джерела» вінчає цикл «В селі Івана Франка» зі збірки «Пригорща жита», до якого входять вірші «На дорозі», «На Франковім обійсті», «Слухаючи Франкового дуба» і «Біля ... джерела». Ці поетичні рядки проводять нас стежкою Франка, випроваджуючи на дорогу пізнання і сходження:

Доріг багаго на землі

Є перед нами і за нами,

Найближча ж та, що між тинами

Біжить у рідному селі (13, 32).

Поет підкреслює святість тієї найпершої стежки, що бере початок від отчого порога, стежки, котра виводить нас на дороги життя дорослого. Цією стежкою «ступив уперше босим з двору» І. Франко. ...Звідсіль Франкові

Пішли шляхи борні й любові —

Від сивих батьківських воріт.

І дорога ця прозирає в його майбутнє: у малому хлопчині бачить вона Каменяра, що підійме молот вгору. «Колеса літ їй не тягар», — майстерно підкреслює автор метонімією вічність і святу силу дороги. Свята вона для кожного з нас, як святий її великий син. Ступаючи путівцем, роздумуємо разом з автором і разом в пориві величного одухотворення мовимо:

Благословенна будь, дорого,

Що з гаслом слова молодого

Поета вивела у світ.

Франкове слово — завжди молоде, тому трепетно близьке кожному з нас. Всотавши його в серце, заходимо «у літній взеленений двір», від якого й село веселіше, і Карпати мовби вище піднімаються, вітаючи оновлене Франкове обійстя. Входимо у таємничий мікросвіт — багатобарвний і повнозвучний — світ першої Франкової казки:

Лелеку солом’яна стріха зове,

До вікон злітають ранкові зірниці.

Озвалось відром джерело дзвонкове

В глибокій, як небо, селянській криниці (13, 33).

Ранкова зоря, глибока, як небо, криниця, «насичене запахом трави і смереки» повітря — все це творить народнопісенний образ батьківської оселі — храму добра і краси, у якому людина — зачудований сонцепоклонник, дитя природи. І до храму цього, до кузні полум’яного слова іде, немов на прощу, народ. Тут палахкотить той вічний вогонь праці і любові, і ми, як колись малий Франко, візьмемо живу іскру в свою душу на далеку мандрівку життя. Від горнила кузні, зігрівши серця, йдемо до Франкового дуба. Трьохсотлітній велет пам’ятає хлопчака, що зріс під його шатами, і вже дорослим ніс свої болі й тривоги до нього, оповідав йому нелегку думу свого життя. Прислухаймось до його мовчання ...

... Поему думає нову ...

Лиш зрідка жолудь форми дзвона

Впаде на стежку чи в траву (13, 34).

«Зеленовічна» душа дуба — творча й несхитна, і навіть жолудь його — немов стиха зронене слово — «форми дзвона». Мов «галичанин-дідуган» спинився тут спочити на хвильку: покручені гілляки — то спрацьовані жилаві руки.

Крутили їх вітри всілякі,

Налиті зливами роки.

Перед порубцьованим богатирем і ураган безсилий, «бо він по духу — брат Франкові», бо міцне його коріння, а, отже, зеленітиме крона, не зів’ялять її ворожі буревії. І знову він творитиме свою безсмертну поему, боронитиме від злих вітрів Франкові стежки. Слухаючи Франкового дуба, відчуваємо, як у затишку густої крони повнимося силою поколінь, бо ми з цим велетнем — одного кореня.

Немов зоря торкнулась серця

І засвітилася на дні ... — (13, 35).

автор підводить нас до джерела, з якого пив Франко.

О рідні витоки, дорого,

Що почалась з джерельця того,

Що в світ широкий повела ...

Знову звертаємося думкою до першої стежки, яку прийняли ми в своє серце. А поет переповідає нам епізод, що глибоко схвилював його: син, спонукуваний спрагою пізнання, попросив напитися з Франковою джерела. Прагнучи збагнути «глибинну суть ... чуття» генія, розгадавши оту «вічну загадку таланту», що бере початок з вічної загадки любові, приходимо ми до джерел роду свого. Згадується євангельський епізод, коли жінка-самарянка попросила в Ісуса води живої, підсвідомо відчуваючи його божественну сутність. Таким животоком і є Франкове джерело. В його вічності — наша незнищенність:

На світі справді варто жити,

Коли і син твій буде пити,

І внук — з такого джерела.

Пошана до рідних святинь, їх плекання єднає нас у народ.

Отак стежкою Франка веде нас Георгій Петрук-Попик. І це не звичайна «екскурсія». Це дорога самого поета до Каменяра, дорога, на яку він запрошує нас, щоб збагатились ми іскрою вогню живого, мудрістю зеленовічного дуба, святою водою зоряного джерела, щоб пізнали своє коріння, а відтак — відчули себе гілкою у невмирущій кроні дерева роду. Особливу атмосферу творить поетична форма циклу: тісно поєднані чотири сонети продовжують думку один одного, кожен завершальний терцет — то проникливе авторське слово, що запрошує нас до роздумів і співтворення. Цьому сприяє і тонке поєднання лірико-пейзажного начала з філософськими медитаціями, громадським пафосом, народнопісенним колоритом художніх образів. Відчувається глибока пошана і любов самого поета до Франка.

Органічним доповненням до циклу є вже згаданий вірш Г. Петрука-Попика «Франкові скелі на Поділлі». Франковими в народі називають скелі на гребені Медоборів, неподалік від села Вікна Гусятинського району. Стрімко підносяться вони над гірським пасмом, немов висока думка, що в пориві своєму злітає до небес. Мають вони свою історію, неповторні легенди, в яких народна пам’ять береже Франкове ім’я. Око поета бачить на скелях ватру неопалимої купини, що сяє у темні мрева і палахкотить блакитно вдень.

... То, кажуть, креше свій огень

Із душ душа Каменярева (12, 30).

Автор у формі переказу, напівлегенди подає нам своє бачення полум’яності Франкового духу, який матеріалізується у живому вогні. Постає виразна паралель Франко—Мойсей. Адже біблійний пророк приходить на Боже слово до палаючого куща — неопалимої купини. Згодом Господь являється Мойсееві серед громів і блискавок на горі. Тому високою та святою є душа Каменярева, що в своєму горінні сипле зорі до вікон душ людських.

«Легенда Личаківського цвинтаря» — такий підзаголовок має поезія Г. Петрука-Попика «Іван Франко біля могили Маркіяна Шашкевича» (збірка «Думаю вголос»). Автор не просто розкриває тему «Шашкевич і Франко» у власному розумінні, цей вірш про тих поетів, «яким судилось лиш тілами вмерти, а душам їхнім — пломеніть в житті». Вибір місця дії і мотив написання твору поет пояснює тим, що не в нічні марення і містифікації вірить він, а «в духи-зорі, бо ... без них у світі наступила б ніч». І. Петрук-Попик наголошує, що не легендою чи туманним спогадом мають бути для нас імена славних, не привидами минулого, а живим світлом, правдивими зорями, що з відстані часу осявають нам теперішній шлях і з висоти своєї вказують нам дорогу в майбутнє. Повільний виклад п’ятистопного ямбу вводить читача у світ легенди. Біля могили «поета і свого предтечі» Маркіяна Шашкевича зупинився у мовчанні Франко, прислухаючись до голосу, що промовляв у нім самім.

Йому той голос говорив у душу,

Горів у ній, мов смолоскип надій.

Це був той клич, що у найважчу скруту

Не тихне й миті, а зове до дій (12, 25).

Кликав до боротьби «супроти влади тіней, які плинуть на те, що заіскрить», а особливо

...на людське зоріння,

На зблиски правди, спалахи-думки,

На світло серця, на очей прозріння —

На все, що тіні рве ті на шматки.

Та не під силу ночі згасити зорю, «яку засвічує талант». Тож коли тінь падає на святу могилу, в мороці спалахує багаття, в якому оживає, немов Бог, Маркіян Шашкевич (згадаймо появу Господа у вигляді палаючого куща). І це не привид, це марення, адже з уст його лине живе слово:

— Спасибі, брате, — він сказав Франкові, —

Ввійшов я в тебе голосом своїм.

А сам воскреснув у твоєму слові,

В любові й вірі, що в єстві твоїм.

Шашкевич заповідає своєму спадкоємцеві пісню для народу, який дарував йому нетління, народу, якому «велять ... не собою бути», навік зректися своїх святинь — солов’їної мови, рідної матері, забути своє ім’я.

Врятуй Русалку ще мою Дністрову,

Вона — кохана, а не сон-мара.

Франко гідно виконав заповіт свого предтечі: своєю працею він стер пил забуття зі свічада пам’яті. Повернув і достойно представив українському народові здобутки «Руської трійці», вернув до життя «Русалку Дністрову» та її натхненників. Тому й здійснилось пророцтво Шашкевича:

Незгасним вийдеш з вогнища тепер ти.

Якщо засвітиш — не погасну я.

Мимохіть згадується Павличкове: «Він прийшов, як «розвидняющийся день». Одна з найбільших заслуг Франка — це воскресіння його вітчизни, своєю титанічною працею він визволив від тіней забуття цілі пласти нашої культури, історії. І от настав час, коли, «втомившись, з Маркіяном поруч він ліг у вічність».

І стрівшись знову в іпостасі рівній,

Присівши разом на міцний граніт,

Когось чекали аж до третіх півнів ...

І так — щоночі, аж до наших літ.

Автор прокладає місток у день сьогоднішній. Залишаються пекучими тривоги Шашкевича за долю свого народу, залишається втома Франкова і його печалі. Пливуть на людське зоріння, на зблиски правди й світло серця мревні тіні. Та не загасити правдивий вогонь безсмертя, не здолати пісні, «що в душі від роду жила».

Виходять інші з домовин поети

До них. Та сяють у пітьмі лише ті,

Яким судилось лиш тілами вмерти,

А думам їхнім — пломеніть в житті.

Поезія датована 1987 роком, але правда її невмируща в сьогоденні. І до тієї легендарної розмови вже приєдналися Борис Демків, Володимир Вихрущ... З неподоланної відстані світять нам їхні зорі, розтинаючи сутінки. Кожен з них по-своєму чув у собі голос Франкового духу.

Безсмертний многотрудний сподвижник, будитель закам’янілих від болю душ людських — таким постає Франко із вірша Бориса Демківа «Каменяреві». Поезія ця увійшла до циклу «Золоті автографи» (збірка «Древо життя»), де поряд з нею стоять присвяти Сервантесу, Шекспіру, Стефанику. Святим словом розколов Каменяр кам’яну брилу страху й байдужості. Із словом тим виходив до сонця Шевченко, слово було основою духовних предтеч Франка. Перед тим тремтіли з жаху захланні кровопивці, що роками підточували сили уярмленого народу; бо слово те кликало до діла, до поступу і боротьбою не руйнувало, а давало нове життя.

А він лупав не гірський кряж, а душі,

Які від болю вже закам’яніли.

Які пером до «праведного діла»

В своїм житті він освятив і зрушив (4, 12).

У насичених гіперболами, «залізними» метафорами рядках відбилася діалектика Франкової титанічної праці, офірованої для високої мети. І кожен, хто пройнявся його словом, переборював в собі і раба, і ката. Вогонь оновлення висвітлив дволиких і вбогих духом, тих, хто «не гребував за душу мідяками», чий зубожілий світ осявала астральна порожнеча.

А він лупав не бігою, а словом,

Щоб до ядра духовного добитись ...

Франко повернув зір могутній народній душі, пробудив сили творчі, вказав, що у невтомній праці, у щирому єднанні — наше майбутнє.

Образ Каменяра, основа боротьби і титанічного труду якого — любов, творить Володимир Вихрущ у поезії «Іван Франко» (збірка «Вірші та поеми»).

Розбив скалу і зупинивсь на мить,

Обкладений могутніми томами.

Вогонь борні у кузні палахтить,

І слухають віки його серцями (1, 108).

Він обняв би білий світ, взяв на руки гори сині, аби втишити біль людський, знищити цвіль і гніт, щоб палахкотіла червоними гронами калина — пісенний символ любові й незниіценності рідного народу. Вистраждане, зігріте теплом полум’яного серця Франкове слово — рідне й трепетно близьке, велінням його любові дихають оселі. «Науки світло — стежка до мети ...» Наука, праця — ось та кузня, вогонь борні якої запалює людські душі. Автор мовби вирізьблює поетичним словом монументальний, могутній образ титана, але постать ця одухотворена животворною силою любові. Франко вивищений до божественного духа творчості й всевидющості:

І глянув він на молот з висоти

І мовив: — Добре ти лупаєш скелі.

Шевченкову поезію Франко називав «поезією бажання життя». І бажанням цим сповнений кожний рядок поезії Володимира Вихруща «Франкові дуби».

Вони стрункі, могутні й горді.

Бо в ніжних порухах листків

Життя нового б’ють акорди,

І не вмирає вічний спів (2, 105).

Автор змальовує цілу родину зеленочубих велетнів, в яких, як і в «галичанина-дідугана», оспіваного Г. Петруком-Попиком, міцне коріння, «мов панцир воїна, кора».

Вони — як прадідів сумління,

Як злитки сили і добра.

Не одне століття слухали відгомін часу Франкові дуби — свідки історії, в стовбури яких вросли і кулі, і людський біль. Невмирущі і неминущі вони, «бо в ніжних порухах листків життя нового б’ють акорди». Поет творить чудовий символ могутнього й вічно молодого дерева роду, що зветься святим Франковим іменем. У міцності цього дерева, в його здоров’ї, у юних надіях, що родяться у пишній кроні, — запорука нашого сонячного майбутнього.

Вони бажають людям щастя

Та повних сонця мирних днів.

Немов до вічного причастя,

Йдуть люди до його дубів.

Причастившись Франкового слова, віднайдемо гармонію душі. Однією з поезій, що увійшли до розділу «Рівновага душі» збірки «Ранкові поїзди» Ярослава Сачка, є присвята «Каменяр». Вона веде нас стежкою до села Тухлі, до курної хатини, де Франко писав «Захара Беркута».

Тут, де в скривавленім світанні

Татар знесла гірська ріка,

писав про галичан діяння,

про горду славу ватажка (15, 26).

Тут, у селі, пив дзвінкову воду із джерела, яке звуть тепер Франковим, тут його ласкавий погляд зігрів теплом бідняцькі ниви. І сьогодні цей куточок бойківської землі чекає «мужа майстрового». З’явився він на поклик гірських стежин і пагорбів, прийшов у сьогодення звичайним чоловіком.

...Захару на горі вклонивсь.

І причастившись із кринички,

у небо голубом повивсь

та й сонцем вічності всміхнувся.

Ярослав Сачко, повертаючись в поезії до рідною дому, знову і знову проходить святими стежками свого великого земляка. І гірський плай, і маленьке бойківське село, потічок і могутня ріка бережуть таємницю Франкового слова. Ось шумить легендарний Опір:

Ти потопив у Тухлі чорну силу.

Тебе Опором відтоді зовуть.

Душа твоя глибока живить сиглу

Збагнути б і мені руки могуть... (15, 65).

Цікавою літературною інтерпретацією стосунків Франка і Соломії Крушельницької є драматична поема «Соломія Крушельницька» незабутнього Василя Ярмуша — тонкого і щирого лірика. Твір оповідає про зародження таланту славетної співачки, її навчання в Італії та мистецький тріумф. Як вже згадувалося, ще у серпні 1885 року, перебуваючи у Тернополі, присутній на літературно-музичному вечорі Франко слухав виступ ансамблю Євгенії Любович, у якому співали й сестри Крушельницькі — Осипа, Олена і Соломія. Як згадує дочка-письменниця Ганна, на 25-літній ювілей творчої діяльності Франка «співачка Соломія Крушельницька з Італії прислала оправлений в бронзу ріг, багато лаврових вінків прикрасило стіни татової кімнати, багато телеграм і адрес засипало татів стіл» (16, 316). За словами Ганни Франко, під час подорожі до Італії велике враження на Франка справило знайомство з мистецькими здобутками, особливо з відомою статуєю Мойсея ... «Історія величного мужа міцно впилася татові в душу.» Про візит Франка до Соломії Крушельницької в Римі розповідає Василь Ярмуш. Ще перебуваючи на рідній землі, чула юна співачка від лірника Ілька, що «у Львові кривди знедолених син коваля... в книгах карбує». Справджуються надії на «Мойсея ... пророка мудрого, отамана незборимого, незрадливого».

Та се наш Франко,

Каменяр наш великий... — (19, 149).

мовить радісно Соломія і щиро вірить вона, що

...над назавжди

Похованим горем

Встане над світом

Нова Вкраїна!

І вже знайомлячи свою учительку Фавсту Креспі з шановним гостем, Крушельницька називає його Мойсеєм, великим поетом України. Франко ж щиро дякує Креспі за те, що вклала вона «кусочок свого серця... в спраглу душу», дякує від українського народу — бо він син його. Автор підкреслює захоплення Франковою невтомністю, повагою до того, кому вдалося «обняти необ’ємне.» Креспі зі щирим хвилюванням декламує уривок з «Каменярів», зауважує:

Оці слова,

Шановний докторе,

Повинні за епіграф взяти

Усі творці мистецтва

На все життя!

Франковий геній знаний і в Римі, «бо велетня здалеку бачать люди». В. Ярмуш показує, що в основі титанічної праці Франка — невтомне служіння народові, його потребам. На запитання, що шукав він у численних перекладах, письменник відповідає: «Я свій народ знайомив безупинно з здобутками творців усього світу».

Символічно те, що Франко благословляє Соломію на творчий успіх, адже, «коли єднаються у поступі до щастя людські серця і пісня дзвінкострунна», тоді сповнюються і його надії на розквіт рідного народу. Особливе значення має фінальна сцена поеми. Тут В. Ярмуш постає майстром творення зорово-звукових образів. Соломія грає на фортепіано «Вічного революціонера». «...Пісня гримить, виривається через широкі вікна на простір і теплими крилами торкається до сонця». Ось той вимріяний світанок нового дня, коли кожен з нас у молитовній щирості повторить безсмертні слова Каменяреві, коли з’єднаємо серця в «мить гуманності святої». Могутнім акордом звучить завершальне Франкове:

Ти не загинеш,

Краю мій, в неволі,

Якщо народжуєш

Пророками дітей!

Не проминемо ми в часі, бо йдемо «у мандрівку століть» з печаттю Франкового духу.

Дмитро Павличко стверджує: «Франко — це ж і є та сила, яка вміщає в найменшій іскрі нашої національної свідомості програму космосу — код незнищенної любові до праці, до правди, до свободи» (11, 2). Ця любов закодована і в талановитих поетичних рядках Івана Горбатого. Вчитуючись у його вірші, вловлюємо тепло отого вогню безсмертя, про який писав Г. Петрук-Попик. У поета неповторне розуміння долі митця, великого генія «з поглядом дитини». Його «кристалимо думки» пригадує гартоване слово Франкове, в якого теж «вірш став знаменом роботи, життя тривоги і надій».

Ми возвеличуєм огонь,

Та він ніщо один без слова,

Він з мови, наче із долонь,

Народжується від любові, — (3, 140).

пише Іван Горбатий у вірші «Наша мова», підкреслюючи, що в основі сподвижництва істинного лежить слово і любов. Тільки тоді вогонь «людям гріє душу» і рушить «скелі зубожіння». Автор повертає нас до правильного розуміння боротьби і праці. Адже поняття ці ми довгий час сприймали крізь призму ідеологічних догм. Але не дух руїни, а сила творчості лежала в основі звершень славетних. Тому й несли вони віру в майбутнє:

Ви чуєте, як молот б’є?

Лягають карби на граніті, —

То наше слово постає,

Щоби вогнем життя горіти.

Коли початком наших звитяг буде материнське слово, то й праця буде успішною, плідною — гідним сповненням Франкових заповітів.

Розповідь про Івана Франка у літературі сучасної Тернопільщини буде неповною без імені Романа Гром’яка — критика й літературознавця. Відомий він дослідженнями естетики Франкових творів, секретів літературної майстерності. Вчений спирається у своїх працях на авторитетну Франкову думку, виявляючи глибоку й ґрунтовну обізнаність з науковим доробком Каменяра, продовжуючи школу «бранка — літературознавця й філософа.

Іван Франко у сьогоденні... Мудрий провідник, геніальний учений, безсмертний навчитель. Він незмінно поруч з нами. Йдемо до нього по хліб насущний — слово правди, причащаємося з його духовних джерел. У наших генах — Франкові рани й боління. До нашого сумління промовляє його голос.

Радію, що Франкові

Слова в мені живі, —

Ячать у кожнім слові

Всі рани вікові.

І дух, що рве до бою,

І споконвічний рух, —

У серці чує волю,

Хто серцем не оглух.

Боюсь за тепле слово,

Єдине у житті,

Що проросло раптово

На вічній мерзлоті.

Радію несказанно,

Коли в урочу мить

Те слово окаянне, як