Вірю в майбутнє твоє, Україно!

 

Час пливе невпинною рікою, віддаляє від мене берег Дитинства...

— Що візьму із собою у юність? — думка нестримно пульсує. І десь із сивих глибин віків озивається могутнє слово прасвятотців наших:

...од отця Ора походимо.

Не для меча народжені,

Ратаями освячені.

Корені духу мого зливаються з голосом внуків Даждьбога. «Будемо славні, бо славимо богів наших... — тисячоліттям істина відгукується. Молитвою тіло омиємо... Душу очистимо». Берег свого майбутнього мрією оповию, вірою скріплю. «Кий-бо осівся в Києві... Русь-бо тая єсть мати наша».

Споконвіків прадавня земля моя. Борони, Боже, її від ворогів теперішніх і майбутніх. Могутній Борисфен дає відлік вікам-століттям... «Та справимо тризну славну по ворогах», — відлунням озиваються потомки Велеса.

Вдивляюся у нинішній день. У нелегкий час живемо. Час тривог і надій. Час, коли на вівтар дня покладено совість і закон, а у синьо- жовте знамено вплітаються кольори зневіри. Та одна в нас мета — Україна свята. Ця святиня зродила Тараса: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю».

Б’є тривожно дзвін перестороги в пам’ять і сумління живих і ненароджених... «Не посоромимо отців наших», — читаю у Велесовій книзі.

Запашним євшан-зіллям доторкаюся до збайдужілих, очерствілих душ. Збережімо пісню любові пращурів славних. Звичаї відродімо!

І звеличую молитву Різдвяну, що зливається з високим небом, запалює у серці зірку надії. Віра воскресає: «Нова радість стала...».

Приходить радість-надія у кожну хату. Пресвята Богородиця душі висвячує. Свічку-вогник на щедру кутю засвічує. І вже струнами душі володіє Кобзареве:

Не вмирає душа наша...

О великий синівський талант пророка!

Талант любити Україну! Жити нею. Снити нею. Заради неї одержимо віру в її майбуття... Великодні дзвони розтинають острівці зневіри. Були раби безіменні. Народом стали! «... Буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», — вторував той, що був розіп’ятий і воскреслий! Задля нас.


Віра глибока врятує Україну. Від спустошення душ, від збідніння сердець. Очистить нас від накипу зла. Милосердя і терпіння возродить. Людину у людині пробудить. Зродить любов!

Вірити треба!

Тривожать думку рядки: «Так скажемо ми, що маємо краснії вінки віри нашої...». Сивочолий Дніпро віддаляє від мене віки...

«Без віри не родить жито», — наспівує моя душа, налаштована на добро, злагоду, надію. Стою на порозі юності. В шанобі голову схиляю перед величчю предків наших. Снагу для душі черпаю із коренів їхньої віри, що в єдину правду зливається. Вірю і вірую в новий день, Україно! Страждальнице наша! Ти витерпіла багато пекельних мук, але це не зламало тебе. З гордо піднесеною головою, з раненим серцем виступила назустріч ворогам і вистояла. Кожна людина — творець свого майбутнього, а всі разом ми створюємо майбутнє власної країни.


Прости нас, ненько, за глибокі рани, від яких не вберегла тебе наша любов. Прости за діяння дітей нерозумних, слова зневаги, що палючим вогнем обпікали твою душу. Моя Україно, ти завжди будеш запашною квіткою, небесним світилом, променем любові, який супроводжуватиме мене впродовж життя. Що візьму я у юність свою, у майбутнє? Віру у тебе, моя молода країно!

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы