«... Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»
Тарас Шевченко мав надзвичайно великий талант — талант любити Україну. Як ніхто до нього. Як ніхто після нього. Україна для Шевченка — це велика болюча рана, велика руїна. Це доля людей «мертвих, і живих, і ненароджених». Скільки горя звідала Україна на тернистій історичній дорозі! Її діти в минулому і сьогодні, може, й не завжди задумуються, хто вони, яких батьків, куди йдуть, для чого живуть...
Гостре вістря пера та серця Тараса Шевченка спрямоване до сучасників та нащадків-земляків «в Україні і не в Україні». Він не може змиритися з тими земляками, що
... кайданами міняються,
Правдою торгують.
А добра і щастя шукають не в своїй хаті, не на рідній землі, а за кордоном, у тому чужому краю, де нема Дніпра, нема нашого сонця- правди, нема нашого слова. Що ж тоді вродить на Україні?
Вродить тоді на нелегкій ниві життя лихо. Брат брата буде цуратися. На рідну землю прийде чужа слава, чужа воля, чужа культура. Україну зрадять її власні діти! Страшним тягарем для матері є зрада дітей. Це кінець роду, адже коріння підрубано. Сиротою стане Україна з такими дітьми. Сліпою калікою-недорікою буде віку доживати.
Схаменіться! Будьте люди,Бо лихо вам буде.
Гнівно звучить пересторога великого Кобзаря, тривожно б’є дзвонами в пам’ять і сумління ненароджених.
Поетове серце розперезує гнів за тих земляків, що знають все чуже, а своєї історії, культури, рідної мови не знають, цураються.
Душогуби біля джерел нашої славної історії, культури завжди стояли близько. Плювали в обличчя нашого слова протягом століть, накидали цензурний намордник, приковували до стовпа ганьби.
Максим Рильський у вірші «Рідна мова» збентежено говорить, що «цареві блазні і кати» топтали рідну мову, хотіли запрягти її в ярмо, зробити калікою. І ми будемо обкрадені. Так! Обкрадені, але не безтямні. Відступництво від рідної мови — велика ганьба для нас.
Палко нагадує про це Дмитро Павличко:
Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма...
Адже любов до своєї країни починається з любові до своєї мови. А сила і мудрість наших сучасників та нащадків — у знанні рідної мови, історії, культури. Безсилля — у забутті цієї науки.
Дзвін тривоги кличе озирнутися: хто ми? Звідки? Кличе схаменутися, відродити своє неповторне обличчя, утвердити почуття національної гордості. Запашним євшан-зіллям ми повинні доторкнутися до збайдужілих, очерствілих душ, нагадати слова великого Кобзаря:
Учітесь, читайте,
і чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь.
Чи повинні ми зрікатися чужої культури? Ні! Але не повинні сліпо наслідувати чужі істини, а мудро нам треба поповнювати рідні джерела, не рубаючи коренів своїх.
І тільки тоді нам усміхнеться Україна-мати. Вільна, незалежна і справді щаслива.
