Стоїть Україна в задумі
Наталія Паславська
Стоїть Україна в задумі. Долю свою виглядає...
Славних синів зродила! Пісню чудову має. Мову-дитину — Калиною зве.
Та болять їй рани. Від руки яничара. Свого яничара.
І дивиться вічність у вічі. Не хоче змаліти у часі. Гордо Мойсея рідна земля чекає...
Та перехрестились дороги віку. Руду квітку Чорнобиль гойдає. Десь гасла про кризу верхи рознесли... Там ділять трибуну й пастки. А онде зростають могили й хрести.
Підняла в благанні руки. Сина Тараса згадала...Стоїть Україна в задумі. Вона ж не руїна. І не окраїна.
Та знову ринки — торги. «Кайданами міняються», слово святе розпинають.
І відчай вливається в серце.
Скільки дітей схоронила, щоб волю її воріженьки не брали в колючі дроти!
Стоїть Україна в задумі. Наче в лиху годину року дев’ятнадцятого. Брат йшов на брата тоді. Кров материнську під небом високим на чорній землі проливали. Шматували двовір’я, топтали живих і ненароджених. Забули про померлих.
Стоїть Україна в задумі.
... І дітям воздається по вірі їхній.
«Чиї сини? Яких батьків?»
І рядками легенди істина глаголить:
— Виділив Бог цій країні землю, що залишив був для раю. і наказав берегти її, бо інакше — зостанеться вона ворогу. Назвали цю землю — Україною...
Так! Не руїною, а Україною! Тією країною, де буйно колоситься нива, де Дніпро тече — не витікає, де садок вишневий коло хати!..
Україною, в якій зростала Роксолана, співала найчарівніше Чураївна, а свободу палко оберігали запорозькі козаки...
Україною, в якій мандрував щасливо Григорій Сковорода, сміявся щиро, по-українськи, на весь світ Іван Котляревський, на шлях життя вийшла ранньою зорею Леся Українка.
Так, Україною! Бо саме в ній зродився «дух, що тіло рве до бою», зросли ті сини, котрі по-стусівськи «в смерті обернулись до життя». І молитовно зізнався Тарас Шевченко:
— Я так її, я так люблю мою Україну...
А Шевченків вогонь найвищим акордом проніс Василь Симоненко:
— Ніхто не перекреслить мій народ!
«Обніміться ж, брати мої!»
— Обніміться ж, брати мої!
Із глибини століть чую віщий голос нашого Тараса.
— Обніміться...
Заради тихого раю на рідній землі. Заради злагоди у кожній сім’ї. Заради сім’ї вольної і нової.
Щоб не стала нам рідна земля мачухою, відправляючи своїх дітей на чужинецький хліб заробітчанський. Щоб прощальне журавлине «кру» не стугоніло у скронях сумлінням. Щоб не згасла свічка надії, щоб до Храму святого несли віру єдину і правду одну.
І Господа за це молімо!
