Повний зміст Іван Сусанін Рилєєв К. Ф

Наприкінці 1612 року юний Михайло Феодорович Романов, остання галузь Руриковой династії, ховався в Костромській області. У той час Москву займали поляки: ці прибульці хотіли затвердити на російському престолі царевича Владислава, сина короля їхнього Сигізмунда III. Один загін проникнул у костромські межі й шукав захопити Михайла. Поблизу від його притулку вороги схопили Івана Сусаніна, жителя села Домнина, і вимагали, щоб він таємно провів їх до житла майбутнього вінценосця Росії. Як вірний син батьківщини, Сусанін захотів краще загинути, ніж зрадництвом урятувати життя. Він повів поляків у противну сторону й сповістив Михайла про небезпеку: колишні з ним встигли відвезти його. Роздратовані поляки вбили Сусаніна. По сходженні на престол Михайла Феодоровича (в 1613) потомству Сусаніна дана була жалувана грамота на ділянку землі при селі Домнине; її підтверджували й наступні государі. «Куди ти ведеш нас?.. не видно ні зги! – Сусаніну із серцем закричали вороги: – Ми грузнемо й тонемо в сугробинах снігу; Нам, знати, не добратися з тобою до нічлігу. Ти збився, брат, вірно, навмисно зі шляхи; Але тим Михайла тобі не врятувати! Нехай ми заблудилися, нехай хуртовина бушує, Але смерті від ляхів ваш цар не мине!.. Веди ж нас, – так буде тобі за праці; Иль бійся: не довго в нас до лиха! Змусив всю ніч нас пробитися із заметіллю… Але що там чорніє в долині за ялиною?» «Село! – сарматам у відповідь мужичок: – От гумна, забори, а от і мосток. За мною! у ворота! – избушечка ця Повсякчас для гостя нагріта. Увійдіть – не бійтеся!» – «Ну, те – те, москаль!.. Яка ж, братики, чортяча далечінь! Такий я проклятої не видывал ночі, Зліпилися від снігу соколии очі… Жупан мій – хоч вичав, немає нитки сухий! – Вошед, проворчал так сармат молодої. – Провина нам, хазяїн! ми смокли, змерзнули! Скоріше!.. не змусь нас прийнятися за шаблі!» От скатертина проста на стіл постелена; Поставлене пиво й кухоль вина, И російська каша й щи перед гістьми, И хліб перед кожним більшими скибами. В окончины вітер, бушуючи, стукає; Уныло й із тріском скіпа горить. Давно вже за північ!.. Сном міцним обійняті, Лежать безтурботно по крамницях сармати. Усе в димній хатинці вкушають спокій; Один, насторожі, Сусанін сивої Напівголосно молить у куті в ікони Паную молодому святої оборони!.. Раптом хтось до воріт під’їхав верхи. Сусанін піднявся й у двері тайкома… «Ти ль це, рідний?.. А я за тобою! «Куди ти йдеш непогожої порию? За північ… а вітер ще не затих; Наводиш тугу лише на серце рідних!» «Приводить сам бог тебе до цього будинку, Мій син, поспішай же до царя молодому, Скажи Михайлу, щоб зник скоріше, Що горді ляхи, по злості своєї, Його потаенно вбити замишляють И нової бедою Москві загрожують! Скажи, що Сусанін рятує царя, Любов’ю до вітчизни й віри горя. Скажи, що спасенье в одній лише втечі И що вуж убивці із мною на нічлігу». – «Але що ти затіяв? подумай, рідний! Уб’ють тебе ляхи…

Що буде із мною? І з юної сестрою й з матір’ю кволої?» – «Творець захистить вас святою своєю силою. Не дасть він загинути, рідні, вам: Покрив і помічник він всім сиротам. Прощай же, про син мій, нам дороге час; И помни: я гину за російське плем’я!» Ридаючи, на коня Сусанін младой Підхопився й помчався свистячою стрілою. Місяць тим часом зробив полкруга; Свист вітру умолкнул, утихнула хуртовина. На небі східному зашарілася зоря, Прокинулися сармати – лиходії пануючи. «Сусанін! – закричали, – що молишся богові? Тепер уже не час – пора нам у дорогу!» Залишивши село шумливою юрбою, У ліс темний вступають обхідною стежкою. Сусанін веде їх… От ранок настав, И сонце крізь галузі в лісі засяяло: Те зникне швидко, те яскраво блисне, То тускло засвітить, то знову пропаде. Коштують не шелохнясь і дуб і береза, Лише сніг під ногами скрипить від морозу, Лише тимчасово ворон, спурхнувши, прошумить, И дятел дупласту вербу довбає. Один за одним ідуть у молчаньи сармати; Всі далеві й далеві сивий їхній вожатий. Уже сонце високо сіяє з небес – Всі глуше й диче стає ліс! І раптом пропадає стежка перед ними: И сосни і їли, галузями густими Схилившись тужно до самої землі, Дебристую стіну із суків сплели. Вотще насторожі тривожне вухо: Усе в тім глушині й мертво й глухо… «Куди ти завів нас?» – лях старий закричав. «Туди, куди потрібно! – Сусанін сказав. – Убийте! замучте! – моя тут могила! Але знайте й рвіться: я врятував Михайла! Зрадника, думали, у мені ви знайшли: Їх немає й не буде на Російської землі! У ній кожний вітчизну з дитинства любить И душу зрадою свою не погубить». «Лиходій! – закричали вороги, закипівши, – Умреш під мечами!» – «Не
страшний ваш гнів! Хто росіянин по серцю, той бадьоро, і сміло, И радісно гине за праву справу! Ні страти, ні смерті і я не боюся: Не здригнувшись, умру за царя й за Русь!» «Умри ж! – сармати героєві закричали, И шаблі над старцем, свистячи, заблискали! – Загинь, зрадник! Кінець твій настав!» І твердий Сусанін весь у виразках упав! Сніг чистий найчистіша кров почервонила: Вона для Росії врятувала Михайла! 1822